27 липня 1941 року комендантом міста був виданий наказ про збори усіх осіб єврейської національності о 10 годині 28 липня біля старої поліклініки. Через деякий час почали відбирати та садовити до вантажних автомобілів молодих і сильних чоловіків та жінок, які могли становити загрозу німецькому «новому порядку». Одружених жінок і тих, у кого були діти, спершу не брали. Колоною автомобілів людей відвозили в ліс на західну околицю Шепетівки, де і розстріляли. Вирок виконали солдати 45-го резервного поліційного батальйону, які в той день знищили більше 800 євреїв. Це був перший масовий розстріл, але, на жаль, не останній. Пізніше, 20, 23 серпня та 1 вересня 1941 року солдатами 45-го батальйону було розстріляно близько 600 євреїв з Шепетівки та села Судилкова.
Крім того, кожного дня поблизу синагоги розстрілювали по 10-15 осіб, яких на тому ж місця й хоронили.
Олександр Деко в своїй хроніці Шепетівського гетто «Кедойшім» описує:
«…Минуло три тижні, відколи війська Німеччини вступили до Шепетівки. Багато людей покинуло місто, лишилася ледь половина. Ті, які лишилися, на роботу не ходять: заводи, установи, цехи, майстерні не працюють. Люди стурбовані – заробітку немає. Як жити? А по місту розклеюють накази коменданта: учора – здати радіоприймачі, завтра – здати зброю. І в кінці кожного наказу: за невиконання – розстріл. Люди налякані. Ще б пак, тепер кожного дня чуєш: розстріл, розстріл. Владі треба коритися повністю, інакше…
27 липня 1941 року по місту було розклеєно черговий наказ коменданта: усім особам єврейської національності завтра, 28 липня, о десятій годині ранку прибути на площу біля старої поліклініки. Папірець у піваркуша, друкований на друкарській машинці і з підписом коменданта, з’явився всього в кількох місцях: у центрі біля кінотеатру, біля залізничного вокзалу і ще десь, але за дві години про новий наказ уже знала вся Шепетівка...».
«… - Німецька армія наводить у Європі порядок. Наш обов’язок навести його і тут, - продовжив генерал. – Ви бачите ці вантажні машини. Вони заберуть зараз бажаючих поселитися на новому місці. Вам допоможуть німецькі офіцери та поліція. Виконуйте!...».
«…Люди потяглися до машин. Біля кожної машини зібрався натовп. Поліцаї підштовхували в машини молодих, дужих. Виявилося багато жінок охочих подивитись, де селитимуть євреїв. Перш ніж дозволити жінці поставити ногу на драбинку, щоб піднятися у кузов, Болько питав, чи одружена, чи є діти. І якщо відповідь жінки збігалася з наказом дозволяв піднятися. Не обійшлося і без обдурення. Із цікавості сіли на машини і кілька не євреїв. За пів години всі машини були навантажені. У кожній біля заднього борту сидів німецький солдат з автоматом і кілька поліцаїв.
- Рушайте, - наказав генерал, - а решта може розходитися.
Недалеко за Шепетівкою колона в’їхала у ліс і зупинилася. Кожну машину одразу оточили німецькі автоматники. З машин сходити нікому не дозволяли. За наказом генерала начальник поліції викликав від кожної машини по одному поліцаю…».
«…Генерал наказав, щоб кожен єврей зняв із себе всі прикраси: золоті, срібні, загорнув їх у папірець і надписав своє прізвище, - передав наказ начальник поліції. І робіть усе швидко.
Люди на машинах уже почали хвилюватися, зі страхом дивилися на озброєних військових. У груди закрадалося якесь недобре передчуття. Але після прохання написати своє прізвище більшість почала заспокоюватися. «Отже, повернуть нам, коли так…» - казали євреї.
Найважче дісталося Ковалевському. Жінки на його машині надто довго знімали прикраси. Одні не хотіли розлучатися зі своїми сережками та ланцюжками, інші не могли зняти обручки.
Болько нервував. Він залазив на машину і зривав силою прикраси, ладен був відрізати пальці, з яких не знімалися обручки. Він останній здав прикраси. За це його вилаяв німецький офіцер.
Потім автоматники та поліцаї почали водити в глибінь лісу по п’ять чоловік. Мотори машин не виключали. Одвівши п’ятірку, поліцай повертався і брав інших.
- Куди Ви водите людей? Що там у лісі? Де Ви їх залишаєте?
Ці та інші запитання вигукували люди з машини, але їм ніхто не відповідав.
Коли в машинах залишилося чоловік по десять, напруження досягло такої сили, що люди ось-ось, незважаючи на заборону, почнуть стрибати на землю, вимагаючи відповіді. Тоді генерал дав вказівку оголосити на всіх машинах, що ті, кого відводять у ліс, пересідають на інший транспорт. Це знову зняло нервове напруження…».
5 вересня 1941 року виходить наказ головного політичного відділення рейхскомісаріату Україна до генерального комісаріату Волинь-Поділля про створення в усіх населених пунктах, в яких проживає більше 200 євреїв, єврейських гетто.
«… З хати в хату шугає новина. Знову євреям неспокійно. Нова влада, жандармерія, поліція і всі, хто там ще з ними, поселяють євреїв окремо від українців. «Для чого це?» - питають люди. Та відповіді немає. Жили завжди євреї мирно з усіма, не сварились, нікого не кривдили, а чому їх поселяють окремо, ніхто не знає.
Три паралельні вулиці старої Шепетівки з одноповерховою густою забудовою обгороджено колючим дротом. Уздовж вулиць по чотири квартали. Це ж як багато будинків! Але ж і євреїв у Шепетівці багато. Мало не половина населення.
Усі в Шепетівці бачили, що окупаційна влада поспішає пересилити євреїв до табору, що зветься «гетто». Спочатку євреї не могли зрозуміти, чому вони мають залишити свої упорядковані домівки разом з майном. Але після розстрілу кількох єврейських родин усі зрозуміли, що треба переселятися негайно.
До кінця 1941 року всі шепетівські євреї переселилися до табору…».
Приблизно 20 грудня 1941 року єврейське гетто було остаточно сформовано і в Шепетівці. Гетто знаходилося у центрі Шепетівки. Воно було обнесено огорожею з колючого дроту. У цей табір входили спеціально відведені три вулиці, де проживало близько 6000 осіб, у тому числі 4000 дітей. Євреї проживали в одноповерхових будинках, по кілька сімей. Ходити по території табору дозволялося тільки у відведений час. Вихід з гетто заборонявся. Усі коштовності, гроші, цінні речі було відібрано. Населення табору сплачувало особливий податок. Продукти у табір не завозилися, а продавати щось з речей для купівлі продуктів заборонялося. Жителям міста під загрозою розстрілу не дозволялося надавати будь-яку допомогу, в’язнів чекала голодна смерть. Деякі підлітки під страхом смерті вилазили за огорожу і просили милостиню. Для них все це закінчувалося побиттям або розстрілом. Часто євреїв залучали до важких робіт. Під час її виконання наглядачі били євреїв гумовими палицями. У гетто поширювались хвороби: лютував туберкульоз, шлунково-кишкові захворювання, не припинялися епідемії висипного та черевного тифу. Хворі не ізолювалися, лікування та медикаментів вони не отримували, хоча табір обслуговував лікар.
В січні 1942 року в гетто було переведено близько 2000 євреїв з с. Судилкова та інших населених пунктів Шепетівського району. 25 червня 1942 року було розстріляно 824 чоловік. Пізніше до табору почали знову звозити євреїв з Шепетівського, Полонського та Славутського районів. 31 серпня 1942 року начальник поліції СД в генеральній окрузі Волинь-Поділля штурмбанфюрер Доктор Пютц наказав закінчити «єврейські акції» упродовж 5 тижнів. Повністю євреїв шепетівського гетто було знищено внаслідок масових розстрілів, які відбулися 6 та 10 вересня 1942 року. Після цього навколо гетто було знято огорожу з колючого дроту, будинки роздано тим, хто вірно служив окупантам.
Комуністична ідеологія не виокремлювала єврейських жертв ІІ Світової війни, деперсоніфікуючи їх. Пам’ятні знаки на всій території України проголошували, що тут поховані «мирні радянські громадяни», «жертви фашизму», і т.п. евфемізми. Офіційної пам’яті про Голокост у радянській Україні не було.
За такого становища, коли нацистський тоталітарний режим знищував євреїв, а радянський тоталітарний режим - пам’ять про них, у свідомості нашого народу немає розуміння, що це не просто єврейська історія і трагедія, а частина нашої власної історії. Люди, яких вбивали і катували на нашій землі, не були тут гостями чи чужинцями, вони не з’явилися невідь-звідки і не зникли безслідно. Вони були частиною нашого життя, побуту, культури, історії протягом років, такими ж її творцями, як і ми самі. Вони були незамінною і цінною частиною нашого соціокультурного простору і досвіду, а не лише цифрами статистики розстріляних, убитих, катованих. Мало просто встановити пам’ятники на місцях їх смерті - важливо пам’ятати, де вони жили. Індивідуальна та колективна пам’ять мають зберегти персональні історії про цю трагедію. Цитуючи Тімоті Снайдера: «..ми мусимо знову перетворити цифри на людей. А якщо ми на це не спроможні, то гітлер і сталін сформували не лише наш світ, а й нашу людяність.»
Музей пропаганди
