На початку січня 1944 року війська І Українського фронту вступили на територію нашої області. Відступаючи під натиском регулярної армії і партизанських загонів, німецька орда виливала свою лють на мирне населення. Там, де ступала нога фашиста, залишались згарища, вбиті, залишалися горе і лють людей. Відчуваючи свій кінець, фашисти нещадно палили села.
Страшної долі не уникло і наше партизанське село Білотин. Воно поповнило список фашистських злодіянь нашого краю. Ми, нинішнє покоління, знаємо про цю трагічну сторінку нашого села не тільки з книг, а й з вуст тих людей, які пережили ці жахливі дні, що були свідками тих трагічних подій.
Напередодні Другої світової війни у цьому селі вирувало життя, збудовано 171 житловий будинок, семирічну школу, клуб. Та протягом однієї «чорної» ночі на 22 січня у далекому 1944 році все перетворилося в попіл. Гітлерівці знищили все, що створювалось десятиліттями наполегливої праці (спалено 62 двори, громадські та колгоспні будівлі, жорстоко вбито 4 місцевих жителів).
«Я була ще малою, не було мені і шести років, але страшний ранок 22 січня закарбувався в пам'яті назавжди... Жили ми в бараці біля села. Багато сімей тулилося, хто де міг. Ми вже знали, що село Комини німці спалили. Жахіття почалося в 6 годин ранку. Було чути постріли, в небі літали самольоти. Всі боялися, брали саме необхідне і тікали в ліс. А німці в ліс боялися йти, боялись партизанів. Люди робили землянки і так жили декілька днів. Пам'ятаю, що було дуже холодно. А коли прийшли в село, то побачили, що велика частина села була спалена. Фашисти поспішали на Остріг через Півневу Гору, бо тут проходила дорога. Під час окупації моя мама пекла партизанам хліб, брат був партизаном і загинув від автоматної черги ворога».
Проте село Білотин зуміло витерпіти свою Голгофу й зуміло воскреснути, відродитися з попелу, згарища й руїн, щоб творити власний подальший шлях. І тільки скорботна пам’ять та могили жертвам нацизму не дадуть забути про криваві злочини німецьких окупантів.
Ізяславський історико-краєзнавчий музей
