З перших днів війни — у найгарячіших точках
Василь Гулько мешкав у селі Кащенці Білогірської селищної громади. Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, він не вагаючись долучився до лав Збройних Сил України — у час, коли ніхто не знав, скільки триватиме ця жорстока війна.
Чоловік проходив службу на посаді навідника 1 десантно-штурмового відділення. Разом із побратимами він тримав найважчі ділянки фронту на Донеччині, щодня стримуючи масовані атаки російських окупантів.
Зникнення під Покровськом та 18 місяців невідомості
Свій останній бій воїн прийняв 3 січня 2025 року поблизу села Зеленівка Покровського району Донецької області. Саме того дня Василь перестав виходити на зв'язок із рідними та командуванням.
Понад півтора року в серцях близьких та всієї громади жевріла крихта надії, що він живий чи перебуває у полоні. Протім за 12 днів до поховання страшна правда підтвердилася офіційно: Василь Гулько загинув саме в тому січневому бою, виконуючи бойове завдання.
Останній шлях до рідного села
Попрощатися з мужнім десантником зійшлися рідні, близькі, бойові побратими та сотні небайдужих мешканців Білогірщини. Навколішки, з синьо-жовтими прапорами та живими квітами в руках, земляки утворили багатометровий живий коридор шани вздовж усього маршруту скорботного кортежу.
Поховали Захисника з усіма військовими та релігійними почестями на кладовищі у його рідному селі Кащенці під прощальні залпи салюту та звуки Державного Гімну України.
«Василь Гулько пішов боронити країну з перших днів повномасштабного вторгнення. Увесь цей час у серцях рідних жевріла маленька надія, але жорстока правда війни ранить сильніше за кулю. Вічна пам'ять і слава мужньому воїну! Щирі співчуття родині, близьким та всім, хто знав Василя. Його подвиг навіки вкарбований у історію нашої боротьби», — висловили співчуття в Білогірській селищній раді.
