Петро Щеглов народився 12 січня 1977 року в селі Красносілка Шепетівського району в родині Ганни Василівни та Володимира Петровича. Згодом у родині народилася донька Наталя.
Коли Петрові було шість років, сім’я переїхала до міста Шепетівка, яке стало для нього рідним. До 9 класу хлопець навчався у загальноосвітній школі №3, після чого продовжив освіту в ліцеї, у класі фізико-математичного профілю.
Він був допитливим, розумним, багато читав, завжди прагнув знати більше. Мав гарний голос, умів тонко жартувати, писав сатиричні оповідання, любив туристичні походи.
Поруч із ним було легко й надійно — Петро був компанійським, відкритим, завжди готовим прийти на допомогу. Його щиро любили однокласники, поважали вчителі, а численні грамоти лише підтверджували його наполегливість і здібності.
Після школи юнак продовжив навчання у Шепетівському бухгалтерському технікумі, де здобув спеціальність за напрямом «комерційна справа».
Та диплом для нього не був межею — він постійно шукав себе, свій шлях. Працював меблярем, згодом — на будівництві. Мав справжні «золоті руки» і допитливий розум: вивчав теорію, шукав кращі рішення, не зупинявся на досягнутому. Саме за цю відповідальність і прагнення до досконалості його цінували люди.
Петро Володимирович ніколи не був осторонь життя країни. Зі шкільних років він мав активну громадянську позицію. Його вчитель – людина високих моральних чеснот, гідний патріот – Герой України Микола Дзявульський, став для свого учня орієнтиром і прикладом любові до рідного краю, тому юнак активно брав участь в протестах на Майдані у 2009 та 2014 роках, бо не міг стояти осторонь, коли вирішувалася доля України.
У житті він був надзвичайно світлою людиною — веселим, усміхненим, щирим, довірливим. Ніколи не тримав зла і не чинив підлостей. Був уважним і турботливим сином.
Коли тяжко захворів батько, Петро доглядав його, підтримував, допомагав з лікуванням. Смерть батька у 2018 році стала для нього глибоким болем, змінивши його плани. Та, всупереч труднощам, він умів мріяти про просте й справжнє. Хотів займатися сільським господарством, розповідав мамі про плани, про спокійне життя під мирним небом… Війна перекреслила ці мрії.
З початком повномасштабного вторгнення Петро, не роздумуючи, пішов до місцевої територіальної оборони. У серпні 2023 року був мобілізований, пройшов військову підготовку, у тому числі й за кордоном. Спочатку ніс службу в Чернігівській області, а в червні 2024 року був направлений на Покровський напрямок у складі 47-ї бригади. Побратими згадували його як надійного, відповідального воїна, який ніколи не діяв навмання — Петро прагнув розуміти кожен наказ, кожну деталь, усе вивчав ґрунтовно й серйозно.
18 червня 2024 року воїн пішов на бойове завдання. Його група потрапила в засідку. Згодом родина почула страшні слова — «зник безвісти». Почалося виснажливе чекання: години, дні, тижні, місяці між надією й страхом.
Згодом стало відомо, що 19 червня 2024 року Щеглов Петро Володимирович загинув, захищаючи Україну та кожного з нас.
Через рік і шість місяців Петро повертається додому — не так, як мріяв, але назавжди. Він повертається Героєм. Людиною з великим серцем, чия усмішка й доброта залишаться в пам’яті рідних, друзів і всієї громади.
Герої не вмирають!
Шепетівська міська рада
