«Покійна» пекарня пекла хліб з 1937-го. Вистояла в післявоєнний голод, пережила хрущовські експерименти з кукурудзою і горохом. Навіть буремні 1990-і перенесла. А ось у теперішні часи віртуального «покращення» не вистояла і зупинилася 2 січня 2013 року. Таємничий «наш кор.» із газети «Шепетівський вісник» (24 січня 2013 р., с. 1) з’ясував причини закриття заводу: «У нинішній час дорогі енергоносії, сировину, велику насиченість ринку продукцією інших хлібозаводів області випуск шепетівських хлібобулочних виробів став збитковим. Тому і ухвалили рішення про зупинку виробництва, працівників звільнили».
Отож, сумний список шепетівських заводів, що зупинилися, поповнився. Пригадуємо, як ще 1996-го славився хлібозавод на станції Шепетівка. Підприємство випускало «найсмачніший в окрузі хліб десятка-півтора найменувань», неперевершені сайки, пухкі плетінки з маком. Журналіст Петро Макаренко писав про нього: «Неможливо обминути цього невеличкого затишного підприємства, яке й досі називають залізничною пекарнею. Поруч з прохідною, біля нещодавно встановленого кіоска-магазина «Гарячий хліб» така черга, така черга... Навіть у застійні часи такої не бачив».
Нині полиці крамниць у нашому місті вгинаються від хліба — волочиського, красилівського, ізяславського. А до супермаркету на проспекті Миру паляниці та здобу аж із Рівного (!) завозять.
По низхідній рухаються і місцеві осередки Укрзалізниці. За повідомленням журналіста газети «День за днем» Володимира Ковальчука (23 січня 2013 р., с. 3), членів Вільної профспілки машиністів зі станції Шепетівка, локомотивного депо і дистанції сигналізації та зв’язку непокоять кадрові скорочення, повільний ріст заробітних плат у галузі. Також не влаштовує прийом на роботу провідників і начальників потягів за контрактом, бо при цьому частішають зловживання. Машиністи не згодні і з намірами подовжити «плечі» для бригад, що обслуговують вантажні поїзди: тобто, за тим відрізком шляху слідування «товарняка», який раніше обслуговували дві-три бригади, хочуть закріплювати одну. 16 січня противники всіх цих нововведень пікетували Кабінет Міністрів України. Ось що означає, коли Укрзалізниця — як валіза без ручки. Єдиний керівник галузі, якого залізничники справді шанують, — Георгій Кірпа, — давно загинув за не до кінця з’ясованих обставин.
У Шепетівці набуває обертів судове слухання кримінальної справи стосовно батька і неповнолітнього сина Ковальчуків, причетних до вбивства молодого шепетівчанина П. Мельничука. 21-го числа біля Шепетівського міськрайонного суду, в якому розглядається ця резонансна справа, на підтримку родини загиблого зібралися небайдужі. Вже згадуваний таємничий «наш кор.» газети «Шепетівський вісник», довго не роздумуючи, назвав їх «натовпом людей з транспарантами і плакатами» (24 січня, с. 1).
Про резонансну подію на кукурудзяному полі біля села Хутора інформує читачів «Шепетівського вісника» старший дільничний інспектор по роботі з населенням та громадськими формуваннями Володимир Кушнір (24 січня, с. 15). Дванадцятого січня на ділянку, яка належить місцевому с/г підприємству, забрели злодії-чужаки із села Бачманівки Славутського району. Чоловіки «наламали» 580 кг качанів, чим заподіяли збитків на 1160 гривень. За це нестимуть відповідальність. Але нас в цій історії більше здивували не злодії, а кукурудза, що й досі «стоїть» на полі під снігом. Кінець січня, як-не-як...
Газета «День за днем» (23 січня, с. 1, 2) продовжує рекламувати заходи Української православної церкви Московського патріархату зі збору «пастви» в своє «лоно». Цього разу журналіст видання побував на освяченні отцями УПЦ МП води в ставку приміського села Судилкова. Якби газета була зацікавлена в наданні своїм читачам збалансованої інформації, то порівняла б це дійство з відзначенням Водохреща християнами інших парафій. Наприклад, прихожани осередків Київського патріархату вкотре відсвяткували Водохреще в селі Красносілці. Для порівняння, газета «Шепетівський вісник» розповіла одразу про два місця, де відбувалися заходи з освячення води — в Красносілці та Лотівці (див. статті К. Сухоцької і В. Василенка в № від 24 січня, с. 1, 8).
Як завжди, в кожній з трьох газет повно публікацій з нагоди свят, річниць, роковин та ювілеїв. На с. 3 «Шепетівського вісника» й с. 2 «День за днем» «перекочував» (у дещо переробленому вигляді) з минулотижневої газети «Шепетівка» матеріал про Шепетівську об’єднану держфінінспекцію. Причина «вагома» — 26 січня день працівника КРУ відзначається. Те саме фото трудового колективу коло музею, той самий телефон зазначений наприкінці тексту... Газета «День за днем» з нагоди Тетяниного дня на четвертій сторінці надрукувала опитування п’яти шепетівських Тань. Як і очікувалося, нічого посутнього і вартого уваги ці Тані не розповіли. А «Шепетівка» на першій сторінці подала ретро-спогади місцевого пожежника Анатолія Мусійчука, адже 29 січня — День вшанування ветеранів та пенсіонерів пожежної охорони.
«Бойову вахту» історика на шпальтах газети «Шепетівка» цього разу в поета Олександра Царика прийняв в. о. редактора Андрій Полєщенков. Як на нашу думку, його інтерв’ю з учасником війни в Афганістані Миколою Панчуком (див. с. 5) вийшло непоганим. Респондент в. о. редактора служив у Кабульській військовій комендатурі. Неодноразово супроводжував колони афганськими дорогами, тричі потрапляв під обстріл, бачив збитий «Стінгером» радянський вертоліт. Утім, в цьому матеріалі збиває з пантелику фразеологія пана Полєщенкова, а також деякі допущені ним фактичні помилки. Ось, наприклад, читаємо у вступі про афганців: «... ризикували своїм життям та здоров’ям за ідеали країни, у якій жили». Тут варто зауважити, що ідеали ці були не «країни», а політичної верхівки, якій, як кістка в горлі, муляла «людина ЦРУ» в Кабулі — Амін. Ось і вирішили його «зняти» ціною життів радянських солдатиків, щоб американський чобіт не ступав на землю сфери радянських інтересів у Азії. До речі, Микола Панчук не міг чути в Афганістані, як це наводить Полєщенков, «співу мулів на мінаретах», бо на мінаретах співають не мули, а муедзини. А ще слово «вертушка» (тобто вертоліт) варто брати в лапки.
Науковий працівник музею Миколи Островського Л.А. Ревіна нагадала читачам «Шепетівки» (24 січня 2013 р., с. 12), що 25 січня виповнилося 75 років з дня народження Володимира Семеновича Висоцького. Яка наукова новизна цієї публікації наукової співробітниці і до чого тут музей — самому Богові відомо. Крім російського (підкреслює російське походження барда), пані Ревіна возвеличує й «радянський народ» (Висоцький — «видатний поет радянського періоду»). І це тоді, коли ніякого радянського народу не існувало, хоча штучно його створити прагнули. А от про російськість Висоцького ніхто не сперечається. Він і помер, як чимало чоловіків у російській (і українській, до речі) «глибинці» — від зловживань алкоголем. А ще смерть барда наблизило вживання наркотиків. Втім, ці речі, очевидні для будь-якого школяра, науковий співробітник «по старінкє» замовчує. Тому на загальному фоні замилування творчим спадком Володимира Семеновича в пострадянській пресі чомусь сподобався перефраз кимось із Інтернет-користувачів думки режисера Андрона Кончаловського про Висоцького, яку він висловив на радіо «Ехо Москва»: «Радянський Союз створив націю зеків, а Висоцький поетизував їх».
Шепетівські газети за останній тиждень січня — наочне відображення стану суспільно-політичного і культурного життя в місті та районі, а якщо точніше — його майже повної відсутності. Годі шукати на шпальтах якоїсь новизни, «свіжості» чи експериментів у поданні інформації. Образно кажучи, місцеві часописи нині знаходяться десь посередині між «зимовою сплячкою» й коматозним станом.
