ЧЕРВОНОНОСЦІ

ЧЕРВОНОНОСЦІ Сталін, мабуть, перевертається у труні. Ще б пак – побачити на стіні поруч із червоним прапором жовто-синій, або ще гірше – імперський російський триколор! Від такого видовища навіть у сучасних людей щелепа відвисає, що вже там казати про тонку психіку Батька народів? Але спіть спокійно, Іосифе Віссаріоновичу! Це не кінець світу (сподіваємося). Це просто ваші наступнички перестаралися. Проте якщо вони і далі так вільно будуть поводитися з часом та символікою, хтозна – може, кінець світу настане іще до Євро-2012. Давайте пригадаємо, як активно минулі роки українцям нав’язували стрічку Ордена Слави (вона ж георгієвська) у якості символу Перемоги. Ліпили її до "чужого" ордена ВВВ, в’язали на труси і паркани попри очевидне блюзнірство та штучність самої ідеї. Слава Богу, вистачило мудрості зрозуміти це і зараз стрічок поменшало. І одразу нова ідея – червоні прапори. Для справедливості варто зауважити, що це вже не перший кульбіт навколо Перемоги, що його виконують вітчизняні можновладці за командою з Кремля. Пам’ятаєте, з чого все почалося? Правильно, з того, що Янукович Путіна цукерками пригощав. Розкручений Брежнєвим культ Перемоги дістався Україні у спадок разом з Незалежністю. Але страшна правда про події 1939-1945 років, яка вийшла на поверхню у дев’яностих, різко зменшила кількість охочих до переможних фанфар та феєрверків. Легендарна Перемога виявилася не просто пірровою. Армія рабів, яку створили комуністи, була озброєна тільки однією стратегією успіху – вимостити дорогу до Берліна тілами росіян, українців, білорусів, грузинів, естонців... Що і було зроблене з жорстокістю і послідовністю, якій позаздрили б найстрашніші тирани давнини. Тому відзначення 9 травня у кінці минулого століття поступово знижувало оберти. Паради ставали все менш масштабними, а подеколи відмінялися взагалі. Залишалося хіба централізоване вітання ветеранів і кіно про війну на всіх каналах. Але на початку століття наступного Кремль як спадкоємець імперії опинився у глибокій ідеологічній кризі. Бо саме тоді остаточно стало зрозумілим, що міфологічне слов’янське братерство та дешевий газ не здатні повернути Москві позиції гегемона пострадянського простору. Тож газ став дорогим, а натомість виникла необхідність шукати новий – ефективний, а головне, більш економний варіант. І він швидко знайшовся. Двадцять перше століття було ознаменоване новим курсом Кремля. Велика Перемога у Великій Війні – саме цьому ідолу тепер мають вклонитися упокорені народи усієї колишньої імперії. Пам’ятаєте, як у дві тисячі четвертому до Києва на дев’яте травня раптом завітали аж двоє найвищих посадовців з Москви? Тоді Медвєдєв взяв цукерочку, від якої відмовився Путін. Оце, шановне панство, і був старт української частини проекту. Щоправда з парадами не склалося. Бо парад – це дизельне пальне, ціни на яке Росія піднімає щороку, це тисячі людей у відрядженнях, парадна форма – коротше кажучи, дорого. А головне – травневий парад почав ідеологічно конкурувати зі святкуванням Незалежності. Яке свято важливіше? Який парад повинен бути бучнішим? Швидке фіаско проекту імперської мережі парадів змусило Кремль вдатися до більш модних технологій. Маємо на увазі той самий знаменитий флеш-моб "георгієвська стрічка". Ідея здавалася безпрограшною, поза сумніву, автори заробили на ній великі дивіденди. А що, стрічка – символ героїзму. А героїв поважають усі. Але в Україні мода на стрічки протрималася два сезони. Побачивши, обтріпаний символ на парканах, собачих нашийниках і антенах автомобілів, люди згадали, що стрічка ця – насправді орденська. І носити її мають право тільки ті, хто нагороджений царським Георгієвським хрестом або совєцьким орденом Слави. А тому більшості стало зрозумілим, що помаранчево-чорні смужки на одязі – зовсім не данина героям, а звичайнісінька наруга над військовою традицією і найбільшою солдатською нагородою. Стрічок на вулицях, слава Богу, різко поменшало. Тому ідеологічну спецоперацію "Перемога" довелося знову переорієнтовувати. І цього року на Україну чекала чергова новинка – червоні прапори. До речі, запитайте у будь-якого маркетолога: про що свідчить щорічний "ребрендінг" ідеї, розкручування нових символів та гасел? Відповідь буде одностайною – або це провальна ідея або дурні замовники. Втім, дурнів у Кремлі немає. Тому готуючи цей серйозний крок там провели ретельну роботу над помилками. І саме через це прапору надали безпрограшний "історичний" статус. Це – зовсім не символ колишнього СРСР, а Прапор Перемоги. Точна копія "водружонного" над Рейхстагом. Отже ми їм говоримо, що червоний – це символ концтаборів і геноцидів. А вони відповідають – ні, маємо на увазі Перемогу. Начебто все складається. Окрім однієї дрібниці. Що поробиш – вони завжди "паляться" на дрібницях. І дрібниця ця називається – державний прапор Росії та України. Що з ним робити під час переможних свят? Ігнорувати? Спалювати? Ні, – вирішили у Кремлі, – хай висять поруч. І наші слухняно проголосували. Не подумавши. А подумати було про що. Хоч би про те, що у далекому 1945-му синьо-біло-червоний прапор зовсім не був абстракцією. Це був прапор однієї зі воюючих сторін. Причому зовсім не тої, яка перемогла. Під російським триколором у війні в різні часи брали участь як мінімум Російський корпус, Російська національна народна армія (РННА), а також значно більш відоме утворення – РОА командиром якого був генерал Власов (вона використовувала його разом із Андріївським стягом). Вам треба нагадувати, за кого вони воювали? Отже абсолютно несподівано для себе кремлівські "винахідники" повішали поруч прапори переможців та переможених. І саме тому Верховний Головнокомандувач на тому світі давиться власною люлькою. Та й Власов, певно, дивується. Ну а в Україні? Що 1945-го року символізували жовто-блакитні кольори окрім пам’яті про УНР? Правильно, під цими кольорами воювала знаменита дивізія СС "Галичина" та її спадкоємиця Українська Національна Армія. Отакої! А може, автори червонопрапорного святкування мають на увазі примирення з гітлерівськими вояками? Може, це тільки перший крок до реабілітації Власова, Іванова (РННА), Штейфона (РК) та їхніх бойових друзів? До речі, це не виключено, бо прапор у німців тоді теж був червоним – тільки емблема дещо іншою. Знову щось не додумали кремлівські ідеологи. І єдиним виходом з цього політично-часового парадоксу бачиться "ексклюзив" на червоне, тобто заборона використання державних прапорів України і Росії під час святкування Великої Перемоги. До речі, це абсолютно чітко вкладається у контекст культу Перемоги. Бо вона і справді поховала надії на свободу і незалежність усіх народів СРСР і Східної Європи. Позбавила права на гідне життя кілька поколінь людей. Особисто ми щиро шануємо пам’ять загиблих і взагалі ставимося до усіх подій другої світової війни, як до величезної трагедії. Саме тому не бачимо жодного приводу вимахувати прапорами ані з приводу її початку, ані з приводу завершення. Однак ті, хто любить святкувати у ці дні, повинні розуміти, що перемога, яка врятувала українців від німецького рабства, на довгі сорок п’ять років закріпила їх у рабстві совєцькому. Порівнювати їх неможливо, бо не буває гіршого чи кращого рабства. Рабство – воно рабство і є. Тож замисліться про справжній сенс ваших урочистостей. Звичайно, є раби, які готові радісно цілувати ногая, яким їх б’ють. Здається, у психіатрії цей феномен називається мазохізмом. Тому якщо ви належите до таких, то залюбки тепер вже не за законом а цілком добровільно пов’язуйтеся стрічками, вішайте червоні прапори, але хоч би для себе, перед дзеркалом визнайте свій діагноз. Адже саме визнання хвороби, як твердять психіатри, може бути першим кроком до одужання. А проте навіть якщо у вас не вистачить сил зізнатися у недузі самим собі, маєте розуміти – люди навкруги точно діагноз цей вам поставлять. За одною безпомилковою ознакою – червоним прапором.:bm:

Одним людям зайнятись нічим, тому й пишуть якусь ідеологічну маячню, а інші ще й розповсюджують її, ішли-б краже в колгоспи сільське господарство піднімати, чи на заводи працювати (ні одного ні іншого вже майже не залишилось завдяки таким "борцям за свободу")

Запорізька влада відмовляється вшановувати понад 100 тисяч жертв НКВД Дніпрогес. 1941 рік 1 липня 2011 Запорізька організація Всеукраїнського об'єднання "Свобода" на пропозицію до міської влади вшанувати пам'ять жертв підриву ДніпроГЕС 18 серпня 1941 року отримала наступну відповідь: "Ветеранські організації міста вважають за недоцільне відокремлювати це питання від комплексу запланованих заходів, якими передбачено проведення мітингів-реквіємів зі вшанування пам'яті усіх загиблих при захисті міста Запоріжжя від фашистських загарбників".Ось так – не більше й не менше. Не хочуть ветерани визнавати військові злочини, скоєні руками НКВД. А це ж вони підірвали ДніпроГЕС, чим спричинили загибель близько 100 тисяч совєтських людей. Хоча нагальної потреби в тому не було, адже основні німецькі сили Вермахту до Запоріжжя підійшли тільки за 45 днів, у жовтні. Не хочуть вони замислюватися, з якою метою ці ж загони НКВД підірвали Запорізький хлібозавод разом з людьми, що там працювали. Не хочуть вони пояснити, чому через штрафні батальйони пройшов майже мільйон совєтських військових, з яких вижили 2-3 відсотки, чому каральні підрозділи розстріляли під час війни один мільйон співвітчизників? А разом це – близько десяти повноцінних армій. Лише під Сталінградом трибунали засудили і розстріляли 13500 військових совєтської армії.Не бажають вони пояснювати, чому сотня українофобів-нероб очолила провокаційні заходи 9-го травня у Львові, прикриваючись кількома старшими людьми. Не хочуть вони визнавати, що саме комуністи й проросійськи налаштовані провокатори у ветеранських організаціях не хочуть миру в Україні. А "небайдужість" росіян до українців має дуже просте пояснення: країні, в історії якої не було чогось подібного до Холодного Яру, Козацтва, Крут, УПА, а були Павлік Морозов, Локотська республіка, Армія Власова, – героїв треба вигадати.Так хто ж буде поминати загиблих від рук НКВД? Хто згадуватиме тих безногих і безруких ветеранів, яких у дні комуністичних свят 1-го травня та 7 листопада насильно вивозили з міст, а за день привозили назад – ледве живих від алкоголю – тільки б їх обрубки та культі не муляли очі партноменклатурі на парадах. Це тільки там, "за бугром", паради очолюють ветерани-інваліди, аби показати молоді істинне обличчя війни. Не знаю, чи є ще країни, які би так знущалися зі свого народу і так звіряче ставилися до нього.Анатолій Пеньок, Запорізька організація ВО "Свобода"