Степан Бандера (1.01.1909-15.10.1959)

Народився 1 січня 1909 року у родині греко-католицького священика в с.Угринів Старий біля Калуша. Учився в Стрийській гімназії і Львівській Політехніці. Ще юнаком став членом Союзу Української Націоналістичної Молоді та Української Військової Організації, а, коли постала Організації Українських Націоналістів у 1929 році – одним із її перших членів в Україні. На початку 1933 року обраний Крайовим Провідником ОУН. Під його керівництвом революційно-визвольна діяльність ОУН проводилася в наступних основних напрямках: 1.Широка розбудова членських кадрів і організаційної мережі по всьому терену Західноукраїнських Земель (ЗУЗ), які на той час знаходилися під окупацією Польщі, серед усіх суспільних прошарків, акцентуючи увагу на село і робітництво. 2.Налагоджена систематична кадрово-вишкільна робота на всіх організаційних щаблях. Основні види вишколів: ідеологічно-політичний, військово-бойовий та вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок тощо). 3.Крім політичної, пропагандивної. бойової діяльності самої Організації, розгорнено нову форму праці – масові акції, в яких брали активну участь широкі народні маси, діючи з ініціативи, за вказівками та під ідейним керівництвом кадрів ОУН. Було проведено: антимонопольну акцію (бойкот тютюнових і алкогольних виробів, на які польська держава мала монополію) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики та в обороні українського шкільництва і національного виховання. 4.Поряд з революційною діяльністю проти Польщі розгорнуто антибольшевицький фронт. Він був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М.Лемика на секретаря і політичного керівника совітського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької агентури, компартії та совєтофільства. 5.Посилено бойові акції проти національно-політичного утиску і поліційного терору польської влади по відношенню до українців. Після успішного замаху ОУН на польського шовіністичного міністра Пєрацького, автора плану "знищення Русі" (України), Степан Бандера як Крайовий Провідник був засуджений на кару смерті, замінену довічним ув'язненням. Вийшов із тюрми з розвалом Польщі у вересні 1939 року. У квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН був обраний Головою Проводу ОУН. З його ініціативи 30 червня 1941 року ОУН, як організатор і керівник визвольної боротьби українського народу, проголосила відновлення Української Держави. Це не входило у плани фашистської Німеччини, і проти українських патріотів був розв'язаний масовий терор. У концтаборі Освєнцім загинули два брати Бандери, третій брат – Богдан – загинув від рук гітлерівців як член Похідної групи ОУН. Сам Степан Бандера пробув у концтаборі Заксенгавзен до кінця 1944 року. Після виходу з концтабору він стає на чолі боротьби проти нових – московських – окупантів. З лютого 1945 року до 15 жовтня 1959 року – Провідник Організації Українських Націоналістів. Слово "бандерівець" стало окресленням і символом незламного борця за волю України проти загарбників. 15 років йшло полювання московських агентів на лідера української національно-визвольної війни (1947р. – Я.Мороз, 1948р. – В.Стельмащук, 1951р. – С.Лібгольц та інші). 15 жовтня 1959 року він загинув від руки агента КГБ, перевертня Б.Сташинського. Степан Бандера також був ідеологом і теоретиком української національно-визвольної революції. Його творча спадщина і зараз має велике значення для національно-визвольного руху, для здобуття, закріплення та розбудови Української Самостійної Соборної Держави. Збірник праць С.Бандери – “Перспективи Української Революції” – вперше було видано в 1978р. за кордоном, і лише у 1998р. видавнича фірма “Відродження”, яка є пресово-видавничою референтурою ВО”Тризуб” ім.С.Бандери, вперше в Україні перевидала вищезгаданий збірник.

ЮНІСТЬ БАНДЕРИВпродовж багатьох років ім’я Степана Бандери найчастіше згадується в історичних суперечках. Проте, незважаючи на 100-літній ювілей з дня народження, який виповниться 1 січня 2009 року, Бандера й далі залишається більшою мірою містичним прапором національно-визвольного руху аніж реальною людиною. Матеріалом про родину та юність Степана Бандери розпочинаємо знайомство із майбутнім Провідником ОУН. Родина Бандерів Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів (сучасний Калуський район) у священичій родині – його батько Андрій та дідо по материнській лінії Володимир були священиками і пізніше навіть дружина походитиме із родини греко-католицького священика. В сім’ї священика напевно звернули увагу, що в церковному календарі 1 січня позначений як день священомученика Боніфатія, характерно й те, що ім’я Степан теж дано на честь архідиякона Степана – першого християнського мученика. Майбутній революціонер і „Великий українець” був другою дитиною у родині в якій виховувалось восьмеро дітей. Наймолодша сестра померла немовлям, а всі інші в майбутньому заплатять дорогу ціну за свою діяльність та прізвище, яке з іспанської перекладається як „прапор”. Очевидно, що вирішальний виховний вплив на дітей матиме батько, якого згодом назвуть „революціонером у рясі” - він обирався послом до національної ради ЗУНР, а в час польсько-української війни став капеланом Української Галицької Армії (УГА). Батько дружини Степана Бандери – Ярослави Опарівської, теж як капелан українського війська, загинув у збройному протистоянні. В зв’язку із воєнними подіями і активній участі в них отця Андрія Бандери, сім’ї довелося змінювати місце проживання, а коли військова завірюха минула й батько повернувся до родини, їх спіткало нове нещастя – у 1921 році від туберкульозу горла помирає матір. Семеро дітей Бандер чекатиме страдницька доля. Першим із братів та сестер Степана Бандери загине брат Богдан – в похідних групах ОУН він піде проголошувати українську державу на Південь України. Його смерть буде справою рук гестапо. Інший брат – Олександр Бандера вчився в Італії, здобув ступінь доктора політ-економічних наук, а після проголошення націоналістами Акту відновлення Української Державності (30 червня 1941 року) повернувся в Україну. Олександр був одружений на італійці-близькій родичці міністра закордонних справ Чіано, тому його смерть в нацистському концтаборі Авшвіц (Освєнцим) стала причиною міжнародного розголосу й привела до пом’якшення умов перебування українців у таборі. Василь Бандера також був замордований у Освєнцимі. Тіло його, як і брата Олекси буде спалене у крематорії. Цікаво, що донька Василя Бандери згодом одружилася з відомим митцем та дисидентом Опанасом Заливахою. Три сестри – Марта, Володимира та Оксана будуть заарештовані радянською владою й відбуватимуть покарання у радянських таборах. Їх привозитимуть в Москву, водитимуть по театрах і музеях, показуватимуть успіхи радянської влади. Від них вимагатиметься одного – зречення й засуд діяльності брата. Сестри Бандери обиратимуть ув’язнення. Марта та Оксана пізніше все життя проживуть на самоті, їм навіть після відбуття покарання буде заборонено повертатись в Україну. А Володимира Давидюк-Бандера на час арешту уже буде матір’ю шести дітей, в час коли вона з чоловіком-священиком перебуватимуть на засланні – їх діти будуть розподілені по сиротинцях. Отець Андрій Бандера матиме змогу уникнути переслідування більшовиків й виїхати за кордон, але кур’єрам сина Степана відповідав: „Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український лишати громаду”. Після смертного вироку, який буде прийнято 8 липня, енкаведисти не дочекаються п’ятиденного терміну, за яким підсудний може подати оскарження й 10 липня 1941 року, розстріляють священика у Києві. А 8 лютого 1992 р. Прокуратура Ук¬раїни реабілітувала отця-мученика, визнавши невинним у інкримінованих йому злочинах. Сьогодні ім’я Андрія Бандери є в списках осіб, щодо яких Греко-католицька Церква розпочала беатифікаційний процес.Час дитинства та гімназійної лави Цікавий факт – Степан Бандера ніколи не ходив до школи – в рідному селі в зв’язку із мобілізацією вчителя до війська від 1914 року школа була зачиненою. Втім, якісна домашня освіта дозволить йому поступити у гімназію, а пізніше, з четвертого класу, заробляти на прожиття даючи приватні уроки молодшим гімназистам. З дитинства Степан мав погане здоров’я – через ревматизм суглобів йому часто відмовляли ноги і він втрачав можливість ходити. Те, що Бандера згодом зможе долати різні невигоди у житті – в’язниці та концентраційні табори – є заслугою великої сили волі, яку прикладав майбутній Провідник ОУН. Наприклад історія його вступу в Пласт, який тоді був однією із небагатьох легальних спортивно-патріотичних організацій для молоді. Із вступом в Стрийську гімназію Бандера водночас зголосився до Пласту, проте, через проблеми із здоров’ям йому буде відмовлено в членстві. Пізніше Бандера таки доб’ється свого, але це буде у третьому класі і з третьої спроби. Сила волі стане однією із найяскравіших характеристик його особистості. Родина Бандери належала до тогочасної повітової еліти, відтак у їх домі була хороша бібліотека й часто зустрічалися відомі постаті того часу. В своїй автобіографії „Мої життєписні дані” Степан згадуватиме, що події пов’язані із проголошення Західно-Української Народної Республіки зроблять найбільший вплив на формування його особистості. В батьківському домі малий Бандера формуватиме свій національний світогляд. Доволі відомою є історія про випробування, яким піддавав себе Степан. Так, одного разу в домі обговорювалася історія із замордуванням в 1924 році у польській в’язниці української підпільниці Ольги Бассараб. Після довгих допитів та знущань її тіло було знайдено повішеним у тюремній камері. Степан був присутній при обговоренні дорослими цього інциденту, а через короткий час старша сестра Марта застала брата із закривавленими пальцями в іншій кімнаті. Майбутній підпільник запхав голки під нігті і таким чином випробовував себе щодо витривалості, якби йому довелося потрапити у поліцейські руки. Окрім успіхів у навчанні, Бандера відзначався активною діяльністю в громадській сфері та широкими зацікавленнями в мистецтві та спорті. Складаючи пластовий іспит, в графі з позначкою „ощадливість” Степан Бандера вписав: „За заощаджені гроші купив собі пластовий однострій та мандоліну”. Під час навчання в гімназії Степан Бандера проживав у домі свого діда, що мешкав у Стрию. Там же ж мешкала більшість братів та сестер Бандер, які здобували якісну, як на той час, освіту. Гімназійні роки будуть останніми в житті Степана Бандери, коли він зможе присвячуватись родині. У вільний від навчання час Бандера помагатиме дідові у ведені господарки, а на канікулах разом із братами та сестрами повертатимуться в батьківську оселю до Старого Угринова. Зі стрийської гімназії Бандера розпочне й свою революційну діяльність. З четвертого класу він стане одним із провідників Організації вищих класів українських гімназій (ОВКУГ) або як тоді їх називали „організація середньошкільників” – підпільної структури, яка об’єднувала українських гімназистів, які вели таємну боротьбу проти польської освітньої системи. З 1926 року різні підпільні організації Галичини, в тому числі й організація середньошкільників, об’єднаються в Союз української націоналістичної молоді (СУНМ).Перші студентські кроки У 1927 році Степан Бандера успішно закінчує стрийську гімназію. В його планах було продовження навчання в Українській Господарській Академії, що знаходилася в Подєбрадах, Чехословаччині. Втім, через невдачу із виготовленням закордонного паспорту, цілий рік по закінченню гімназії Степан проведе в Угринові. „Я залишився в батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні “Просвіти”, провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство “Луг” і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколішніх селах.” З наступного року розпочинається „львівський” етап в житті Степана Бандери, він поступає на агрономічний факультет Львівської політехніки. В той час корпуси факультету знаходились в Дублянах (під Львовом) та самому Львові, тому Степану доводилося жити і тут і там. Його співмешканець по квартирі в Дублянах Григор Мельник згадував інтелектальні студентські розваги, які придумував Степан – цитування уривків з літературних творів чи народних пісень: „Наші змагання розпочинав Степан, наприклад, цитатою зі „Слова о полку Ігоревім”: „Не ліпо лі не бяшет, братіє…” - і тоді до мене: „Продовжуй!” я підхоплював цитату: „… начати старими словеси про билини сего времени”. Чим довше він або я міг продовжувати оригінальну цитату, тим було краще…”

Подібних ігор було кілька і, як правило, Бандера перемагав, втім, коли програвав, то Мельник „вичитував” його: „Ех ти, ксьондзів паничу! То всечесніший отець Андрій, широковідомий і улюблений парох Угринова Старого, пошта Калуш, потішає себе думкою, що його Степанко десь там у Львові, у високій школі, багато вже чого доброго навчився і вийде нарешті в люди і тяжко придбаний отцем гріш не буде змарнованим. А тут показується, що той Степанко не знає навіть отакої чи іншої життєво важливої речі. Встид, ганьба!” Малого росту й на перший погляд непомітний Бандера, якого багато людей знали під псевдонімом „Баба”, дуже швидко проявив себе на громадській ниві як організатор та учасник багатьох проектів. А його друзі по Пласту, в якому він перебував до заборони цієї організації польською владою у 1930 році, згадували, що на курінних таборах Бандера творив найцікавіші імпрези коли вдягав коца, вилазив на дерево й перевтілювався у образ Махатми Ганді. Сам Степан у автобіографії писав, що „у своїх студентських роках я брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки “Основа” та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґри-культури на Західніх Українських Землях. В ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства “Просвіта” я відбував у неділі і свята поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів “Загін Червона Калина”, в Українському Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий час теж у товариствах “Сокіл-Батько” і “Луг” у Львові. До моїх спортових зайнять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.”Цитата: „Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність України, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з українським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях Революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково через родинні зв'язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих гімназійних клясах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльности УВО…”

ТЕОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В ТВОРЧОСТІ СТЕПАНА БАНДЕРИ „Духова спадщина Степана Бандери своїм змістом небуденна. Можливо, майбутні історики виявлять, чи Степан Бандера героїкою свого життя, своїми чинами революціонера-націоналіста, лідера визвольної боротьби, а чи своїми ідеями й думками, теорією національно-визвольної революції, своїм вченням більше вплинув на успіх революційної боротьби. Проте, ледве чи можна відділити революціонера чину, організатора й прагматика революції від її теоретика та ідеолога!”Ярослав СтецькоНапередодні столітнього ювілею з дня народження Степана Бандери, а зокрема у висліді результатів проекту "Великі українці" значно зріс інтерес суспільства до цієї знакової постаті. Не дивно, що на фоні цього зацікавлення піднявся черговий вал звинувачень і наклепів на Провідника. зловорожі писаки намагаються подати Бандеру як „терориста, бойовика”, звинувачуючи його у всіх мислимих і немислимих гріхах. Цікаве явище, до борців за волю свого народу італійця Джузеппе Гарібальді, мексиканця Еміліано Сапати, болівійця Сімона Болівара, болгарина Христо Ботева претензій немає. На образі літературного героя Ліліан Войнич Овода (дуже „ліберального і толерантного” до окупантів) чи повстанця Спартака комуністи намагалися виховувати покоління молоді. Звісно, вони визнані Москвою не „терористами і екстремістами”, а борцями за волю, бо не боролися проти Росії. Що ж стосується Степана Бандери, послідовники якого вважали недостатньо неефективними методи збирання підписів під петиціями до Сталіна чи пікетування НКВД… До цього часу Степан Бандера більш відомий ширшому загалові як Провідник революційної ОУН, символ і лідер національно-визвольної боротьби українського народу і ще зовсім мало досліджена і поширена його власне ідеологічно-теоретична спадщина. І це непокоїть, адже актуальність і испроминуща вартість його творів на сучасному етапі очевидна для вдумливого дослідника. Його творча спадщина багата і багатогранна, заторкує всі аспекти національно-визвольної боротьби і, на мою думку, значною мірою саме завдяки недостатньому її вивченню, висвітленню, поширенню та практичному застосуванню ми допустилися багатьох помилок, котрі призвели до сьогоднішнього незавидного стану, в якому опинилася наша Україна. Серед багатьох інших теоретиків націоналізму Степана Бандеру вирізняє те, що він був одночасно практиком, очолював Організацію, котра під його проводом стала авангардом і рушійною силою української національної революції. Саме спроба аналізу теорії української революції в творчості Степана Бандери і є метою мого дослідження. Бандера писав: „Революція - це цілий процес боротьби, від її початків до кінцевого завершення. Обмежене поняття революції на етапі її найбільшого розгортання і завершування, тобто на остаточному державному чи суспільному перевороті, є так само невластиве, як не можна називати деревом саму його крону, без коріння і стовбура. Початком революції вважаємо той момент, коли під впливом скристалізованих революційних ідей починається цілеспрямована боротьба революційних сил за усунення існуючого, зненавидженого ладу та за створення на його місці нового, кращого, накресленого революційною ідеологією і програмою. Розвиток революції визначасться триванням і розгортанням її боротьби. Він може відбуватися у формі довготривалого, затяжного процесу, в якому боротьба розгортається ступенево, з етапами більшої і меншої напруги, може мати короткий, наглий хід. Історичне значення мають тільки успішно завершені революції, які закінчуються перемогою революційних сил та ідей. І власне, кінцевий етап вирішує про те, чи якийсь революційний процес вповні заслуговує на назву революції”. Досить чітке і окреслене визначення поняття „революція” як процесу, а не етапу, змушує поглянути па проблему дещо під іншим кутом зору, ніж той, який нав'язується нам сьогодні колаборантами-„еволюціоністами”. „Суть революції полягає в докорінній зміні, яка охоплює зміст і структуру державно-політичного, суспільно-духовного й економічного життя одного чи більше народів. Нові ідеї, нові сили, нові системи піднімають боротьбу проти ідей, сил і систем, пануючих у дотеперішньому укладі, щоб їх усунути, прибрати кермо життям і розвитком свого народу та дати йому нові напрями, нові форми”. Тобто не зміна „декорацій” при збереженні змісту і персонажів „вистави”, а докорінна зміна ситуації, шляхом безкомпромісної боротьби з заміною прогпилого старого життестверджуючим новим. Про основоположні чинники революційного процессу Провідник наголошував: „В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відіграють два його складники: ідея і людина”. (Ярослав Стецько вказує ще і на третій - боротьба - В.Р.) Провідні ідеї й світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному - творять „душу”, „істоту”, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програми з тією метою беруть активну участь в русі, - творять його живий, діючий організм. Отже, „Українська національна революція - це безперервний, постійний і прогресивний процес, який охоплює і проймає все життя. Її уклад позитивних ідей і вартостей стоїть проти большевицької системи не як абстрактна теорія і доктрина, а як жива, дієва, динамічна сила”. Не лише аргументи і розумове переконання, але конкретна боротьба, конкретне усунення і витіснення всього ворожого мусить бути метою руху, бо: „Неможливим є повністю заламати ідейно, розкласти морально большевицький режим тому, що він не має ані ідеї, ані моралі взагалі”. Цього не зрозуміли і не хочуть розуміти сучасні демократичні провідники. В цьому контексті варто нагадати слова Провідника про те, що: „Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга - це фази боротьби, третя - державного будівництва...” І допоки на місці знищеного СРСР не відбудеться постання „незалежних національних держав, забезпечення їхньої незалежности назовні, здійснення ідей і програми визвольної революції в державному і суспільному ладі, у змісті і побудові цілого життя”, до того часу українську революцію неможливо вважати завершеною. В концепції національної революції, сформульованій Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком, процес власне національного визволення і державного унезалежнення нерозривно пов'язаний з процесом визволення соціального та психологічного, з встановленням системи соціальної справедливости та народоправного устрою і традиційних національних вартостей. Серед найважливіших передумов успішного розвитку революції та її перемоги Степан Бандера називає насамперед „наявність і діяння організованої революційної сили, як організатора і авангарду революції - революційна мобілізація й активізація мас...”, а також „планова революційна стратегія” і задіяння до процесу боротьби якнайширшого фронту зацікавлених чинників. І надзвичайно актуальною тезою сьогодні є істина, що здобути тривалу перемогу можна лише внаслідок рішучої боротьби, а не хитрувань, крутійств, політичних спекуляцій, торгів та угодовства. Саме в безпосередній боротьбі формується той тип борця-революціонера, для якого мета революції стає метою власного життя. „Нашим природнім середовищем стало вже змагання, змістом нашого життя - боротьба”. „В боротьбі у нас виробилася і загартувалася незамінима постава борця-революціонера”. І ось ми впритул підійшли до проблеми, яка і сьогодні продовжує нас хвилювати, до проблеми кадрів. Цьому питанню Провідник присвятив декілька своїх статей, приділяв дуже багато уваги, адже „питання кадрів має підставове значення для кожного національно-політичного і суспільного руху, а зокрема для національно-визвольної революції. Якість і кількість кадрів, які вже беруть участь у революційній дії, і які, за своїм наставленням, зактивізуються в ній під час розширення революційної боротьби вирішує про напрямок, силу й успіх цілого революційного процесу”. Це чудово розуміє і ворог, тому „кожна система намагається властивими собі методами, але з найбільшою увагою і натиском виховувати й організувати якнайсильніші, найчисленніші кадри, у своєму дусі, для свого втримання, і так само запобігати формуванню кадрів будь-якого напрямку, який змагає до її повалення”. „Жодна система, яка не хоче сама себе знищити, не виховує і не формує кадрів, готових до революції проти неї”. Ніби про наш час сказано! Це може зробити тільки революційна ідея, революційна організація, яка цю ідею несе і поширює, та її революційна дія, активна боротьба з ворогом, мобілізування, підготовка щораз ширшого кола борців за визволення. Питання дійових кадрів визвольної революції може знайти позитивну розв'язку тільки тоді, коли його ставиться у властивому сенсі: революційної динаміки, старання, активізації і зростання. „Не шукати готових кадрів, бо таких ніколи немає, а тільки виховувати їх, мобілізовувати й організовувати, з таких людей, які до цього надаються своєю настановою і характером. Творення, формування кадрів для визвольної боротьби - це і є найсуттєвіше, головне завдання цілого революційного процесу. Найбільша частина уваги, енергії і революційної дії мусить бути спрямована на те, щоб своєю ідеєю захопити щораз більшу кількість найкращих людей, щоб із пасивного стану улягання ворожій системі привести їх у стан активного спротиву й поборювання ворога; щоб організаційною працею і розгортанням революційної боротьби створити з них загартовані кадри, свідомих борців...”

Основними чинниками, котрі притягають людей на бік революції, Степан Бандера називає: комплекс ідей, революційна організація і дія. „Особливе значення має ідеологія, яка визначає цілі визвольної революції, її програму в засадничих питаннях нового ладу, та шлях проведення тих цілей у життя. Ідея - це душа, породжуюча і рушійна сила цілого визвольного руху, це його найістотніша, незмінна суть. Життєвість, тривкість і перемога революції залежить передусім від сили, якости ідеї, яка є рушієм, наскільки вона відповідає духовності, природі, життєвим прагненням і потребам народу, наскільки вона висловлює його найкращі пориви і мобілізує шляхетні, динамічні, героїчні елементи нації і такі ж засновки в душі людини”. Сьогодні багато хто намагається ревізувати, „модернізувати”, „демократизувати”, пристосувати, „осучаснити” основоположні ідеї українського націоналізму з кон'юнктурних мотивів. Бандера попереджав, що „основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, застосовувати за тактичними міркуваннями до настанови різнородних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає”. Адже „вірність ідеї українського націоналізму - це найбільша сила української визвольної революції...” Для успішного ведення революційно-визвольної боротьби необхідно виразно усвідомлювати необхідність постання і дії Організації, котра була би гідною Великої Місії, вела, унапрямлювала і очолювала цю боротьбу. „...Революційна організація, яка ініціює, веде визвольну боротьбу і кермує нею, мусить бути свідома своєї ролі, що вона має мобілізувати й формувати кадри борців за національне визволення, а не шукати їх. Особливе значення має питання провідних кадрів революційної боротьби. Вони добираються з ширших дійових кадрів з-поміж таких людей, в яких найкраще визріє усвідомлення ідейного змісту і плану національної революції, і які своїми особистими прикметами - характером, здібностями і вмінням надаються до провідних функцій”. Як бачимо, Провідник ОУН постійно наголошував, що провідні кадри мають відповідати якнайвищим вимогам, співмірним висоті Ідеї. Нерозривність тріади: „ідея, кадри, боротьба” Провідник пояснює так: „Боротьба породжує, мобілізує все нових борців, а борці породжують боротьбу. Це безперервний ланцюговий процес, який охоплює щораз ширші кола народу, незалежно від різних змін форм революційної дії. А його незмінним і незаступним мотором є великі ідеї українського націоналізму. Ці ідеї, діючи в динамічній формі революційної боротьби, мобілізують і формують активні й провідні кадри сучасних визвольних змагань України”. Кожний справді революційний рух є об'єктивно безкомпромісовим, тому „ідучи до здійснення своїх цілей, кожний ідеологічний і політичний рух мусить змагатися з протистав¬ними напрямками і силами”, виключаючи колаборацію і угодовство. Степан Бандера велику увагу приділяє діючим силам революції, котрі умовно поділяє на дві групи: перша - „первісні, рушійні сили революції”, друга - „ті сили, які є урухомлювані й організовані ще до революційної боротьби первісними рушійними силами”. Є три основні первісні рушії революційного процесу: революційна ідея, революційна організація й революційна акція. Надзвичайно велику увагу Бандера приділяє розробці і практичному втіленню концепції опертя на власні сили, на противагу теоріям інтервенціонізму. Ця „вічна проблема” часто поставала перед українським рухом і досі є актуальною. Революційна ОУН завжди відстоювала власнопідметність української революції, пам'ятаючи слова Лесі Українки: „Хто визволиться сам - вільним буде, хто визволить кого - в неволю візьме”. Тому „Самостійну державу може здобути український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток міжнародньої ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відіграти тільки допоміжну, хоч дуже корисну ролю. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки заміну одного поневолення на інше... Як визволення, так і оборона самостійної України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони”. Революційна концепція відкидає всяке коньюнктурництво і пристосуванство, зокрема ідеологічне, до чужих „модних” і „респектабельних” течій, якими б прогресивними вони комусь не видавались і як би кимось не заохочувались. „Всілякі пристосування власних ідеологічних і програмових засад до зовнішніх впливів, викривлювання чи применшування їх відповідно до тактичних вимог на відтинках нашої діяльності в чужому чи ворожому середовищі підкопує самі основи визвольної боротьби. Через ідейно-програмову опортунізацію, через відступлення від повноти й чистоти власних цілей, замазання їх в очах народних мас ставиться під знак запиту успішність і доцільність визвольної революції, прищеплюється сумнів, чи можлива й доцільна така боротьба за применшені, половинчаті цілі, які цілком не відповідають духові і потребам України”, - перестерігав Провідник ОУН. „Наша визвольна концепція, ідеологія і програма українського націоналізму мусять чітко відбивати найістотніші прагнення українського народу, в найістотнішій формі, без сторонніх і ворожих сугестій і викривлень, а одночасно формувати національно-політичну свідомість”. Уваги і практичного застосування заслуговують і наступні думки: „Мірою щораз ширшого розгортання дії української визвольної національної революції, мірою активізування і посилювання щораз нових відтинків боротьби в широких масштабах, з впливом не тільки серед українського народу, але з перенесенням нашої офензивної революційно-політичної акції на чужонаціональні терени й у вороже запілля, в парі з тим, як українська національна революція стає авангардом та організатором спільної визвольної протибольшевицької революції багатьох народів - арсенал нашої зброї мусить відзначатися дуже широкою скалею. Великого значення набирає розрізнення поміж властивою, повною програмою, на якій мобілізується і формується власні сили, і політично-пропагандивною тактикою на окремих відтинках”. Автор не стомлюється наголошувати, що „поневолений чужою державою нарід може здобути справжнє й тривке визволення тільки власним змаганням, напругою всіх своїх сил у боротьбі на життя і смерть... Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою”. Степан Бандера попереджає всіх, кого це стосується, що „...всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кладуть орієнтацію на вирішальну допомогу західніх держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику - йдуть безвиглядними манівцями”, накликаючи на наші землі і на наш народ нових поневолювачів, адже „коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засаді на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується й заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок, мусить бути такий, якого собі бажають та на який погоджуються дотичні „спонсори”. Тож „однією з основних засад українського визвольно-революційного руху є опертя визвольної боротьби на власні сили українського народу”. Ці думки Бандери одночасно є красномовним аргументом для тих. хто продовжує. всупереч історичній правді, звинувачувати ОУН в прислужництві іншим державам. Аналізуючи і досліджуючи світову та вітчизняну історію, Степан Бандера доходить висновку: „Надавання стороннім силам і кон'юнктурі вирішального значення в справі визволення, приводить до її заламання, як це найвиразніше показує наша історія. Така концепція сама собою гальмує розвиток і мобілізацію власних визвольницьких сил народу і притуплює дух боротьби. Зовнішні чинники кермуються своїми власними цілями й інтересами, а нашу справу, визвольні сили й боротьбу України в практиці і політиці розглядають під кутом власних ресурсів...” Тому „основним і керівним напрямком національно-визвольної політики мусить бути засада власнопідметної боротьби, ставка на власні сили нації, принципова самостійність”.

Позиція Степана Бандери в цьому напрямку є традиційною для революційного ук¬раїнського націоналізму і перегукується з працями М. Міхновського, Ю. Липи, Д. Донцова, М. Сціборського, П. Полтави, О. Горнового, Я. Стецька, котрі також відстоювали ідею революційности та власнопідметности українського руху. „Український націоналістичний рух виставляє свої програмові цілі з повною одвертістю і ясністю в цілій своїй політичній діяльності. Це випливає з засади ставлення на власні сили української нації. Щоб утримати і скріпити в народі дух визвольної боротьби, конче треба плекати й поширювати ідеї українського націоналізму в найчистішій формі, але що головніше - ділом, цілим ставленням революційного змагання і самостійницької політики. Ця повна одвертість у проголошенні своїх цілей та однозвучність революційпо-політичпої практики з теоретичними засадами в кожній ситуації, незалежно від кон'юнктури - становить характеристичну ціху революційного націоналістичного руху”. Така постановка питання спонукає шукати опертя не з боку сторонніх чинників, а у власному народі, постає необхідність титанічної праці по усвідомленню, активізації, мобілізації й організації широких народних мас, максимально застосовуючи свою політику до їх потреб та інтересів. „У нашій боротьбі маса - це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо. І навпаки, з допомогою одиниць охоплюємо й опановуємо масу. Йдемо цими обома шляхами одночасно, а одна праця підсилює другу”. „Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя, однаково - в рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них”. Найважливіша справа - здобути безпосередній вилив, „включити в нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо всю народну масу”. Як керівництво до дії звучить настанова Провідника: „Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, зразу ж почнемо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі”. Ярослав Стецько у своїй передмові до збірки творів Степана Бандери „Псреспективи української революції”, виданої в Мюнхені у 1978 році (саме нею я послуговуюсь у підборі цитат цього тексту) слушно зауважував: „Українська революція - це передусім процес внутрішнього визволення нації й розбудження та самоусвідомлення її традиційних оригінальних історично притаманних українських вартостей і якостей, які мають вирішальне значення у всеохопленні широких народніх кіл...” Сьогодні особливого розмаху і поширення набуває з подачі деяких псевдопатріотів хибна і вкрай шкідлива опортуністична концепція, що „не Росія, не російський народ є ворогом самостійности України, а відокремлений большевицький імперіялізм”. Степан Бандера постійно наголошував на необхідності поборювати якнайрішучіше такі орієнтації і „з москалями не мати спільної мови”. Він стверджував: „Ми вважаємо російський народ за загарбника, тому не сміє бути притупленою гострота українського антиросійського фронту, ані не сміє поширюватися серед українських народніх прошарків баламутство”. „Історичний досвід переконливо повчає нас, що Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала свого імперіалізму - гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український”, - в цьому ми сьогодні маємо чудову нагоду наочно пересвідчитися. Степан Бандера пояснює це явище тим, що „імперіялізм російського народу - це явище історичного порядку, що міняє свої форми та методи дії, але в своїй істоті залишається незмінним”, а отже „українська самостійницька політика мусить зробити належні висновки з того факту, що в московському таборі існують тільки сили крайньо ворожі справі державної самостійности України...” Тієї української національної самостійности, як ми її розуміємо, якої прагнемо і за яку боремося. Я свідомо обмежив завдання свого скромного дослідження насамперед простим викладом засадничих постулатів вчення Степана Бандери, котрі насьогодні набувають особливої гостроти й актуальності і потребують донесення до широкого загалу. Саме тому праця вщерть насичена статтями Провідника (давно на часі перевидання і популяризація творів С.Бандери). Сподіваюся, що цим за допомогою авторитетного переконливого слова Провідника ОУН спричинюся також до перегляду своїх хибних поглядів деякими „демократичними націоналістами” сьогодення, а насамперед спонукаю тих істориків, публіцистів, політологів та теоретиків, котрі мають здібності, час та можливості, розширити та продовжити тему вивчення, дослідження і популяризації ідейно-теоретичної спадщини Степана Бандери, Ярослава Стецька, Дмитра Донцова та інших Будителів Духу Нації.

ПРОВІДНИК НА ПСЕВДО „БАБА” 5 років життя Степана Бандери – від 1929 по 1934 – це шлях від рядового члена Організації Українських Націоналістів до Крайового Провідника, від особи, яка користувалась псевдами „Баба” та „Сірий”, до легендарного керівника українських націоналістів, яким захоплювалися не лише українці, але й визнавали польські журналісти. Смертний вирок, який замінено на довічне ув’язнення, ще один суд і ще одне довічне ув’язнення – ціна, яку Бандері доведеться заплатити у двадцять шість років за свою діяльність у першій половині тридцятих… Сьогоднішній наш матеріал – про становлення та діяльність Крайового Провідника ОУН – Степана Бандери.Шлях Провідника Низького росту й непомітний на перший погляд Бандера розпочинав свою підпільну діяльність під псевдонімами „Баба”, „Сірий”, „Степанко”, „Лис” та „Рих”. Втім, самопосвята та жертовність, а разом з тим і вміння знаходити нестандартні розв’язки проблем, які виникали в революційній діяльності – дуже швидко вивели Степана Бандеру в лідери націоналістичного руху. Його внутрішня сила й харизма були беззаперечними. Якось, при організації атентату на радянського консула у Львові, на зустріч з Бандерою прийшов бойовий референт ОУН та найближчий друг Романа Шухевича – Богдан Підгайний. Опісля він переповідав Шухевичу про незвичайне враження, яке на нього справив Бандера, на що майбутній командир УПА відзначив, що вперше зустрівшись із Бандерою – пережив те саме. Залишається зауважити, що і Шухевич, і Підгайний були старші віком за двадцятичотирьохлітнього Бандеру, але відчували й визнавали його природній авторитет. Про свою самопосвяту Бандера згадає в автобіографії, коли писатиме, що „найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій”. Бандера очолить пропагандивний відділ в 22 роки, в 23 стане заступником Крайового Провідника, а в 24 уже сам очолить Крайовий Провід ОУН. Він не просто виконував ті чи інші обов’язки, але глибоко вникав в усі дрібниці справи. Саме за його ініціативи було відкрито нові шляхи транспортування підпільної літератури з-за кордону, створено підпільну друкарню та хімічну лабораторію. В сфері пропаганди йому вдалося організувати масштабну „шкільну” акцію, яка охопила українських школярів всієї Галичини. Тоді було видрукувано та розповсюджено 92 тисячі листівок та 6 тисяч брошур, що на той час було неймовірним тиражем. І що дало свій результат у мобілізації найменших українців – школярів, які в один момент виступили проти польської мови викладання, традиції молитись польською мовою та засилля чужої державної атрибутики в українських школах. „Антимонопольна” акція, ініційована Бандерою, була спрямована на бойкот широкими верствами населення польського алкоголю та тютюну. Це не лише мало відношення до здоров’я нації, але й підривало прибутки польської держави. Але чи не найбільшою пропагандивною кампанією, організованою Бандерою, було вшанування пам’яті українських бойовиків Біласа та Данилишина, яких було страчено 23 грудня 1932 року. В той день, в час коли оунівці були на ешафоті, у всіх церквах Галичини били дзвони. Цікаво, що Бандера безпосередньо, без зв’язкових, до останнього моменту підтримував живий контакт із адвокатом засуджених хлопців й передав для них подяку від Проводу ОУН. Василь Білас і Дмитро Данилишин були страчені після невдалого нападу на поштове відділення в містечку Городок. Тоді ж, на місці, під час перестрілки з поліцією, загинуло ще двоє бойовиків організації. Таке трапляється в революційній діяльності, а спосіб поповнювати організаційну касу за допомогою „ексів” (експропріаційних актів) є чи не основним у всіх революційних структурах. Проте Бандера, який очолив Провід ОУН на західноукраїнських землях саме після подій під Городком, вирішив відмовитися від „ексів”, все ж, життя членів Організації для нього було дорожчим аніж наявність засобів для діяльності. Зате він не відмовився від політичних вбивств осіб, діяльність яких була ворожою щодо української нації. І хоча Бандера сам ніколи не стріляв, під його проводом будуть виконані найгучніші атентати. Він не лише організовував успішні замахи на радянського консула у Львові в 1933 році та міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького у 1934, але й сам зустрічався й підбирав кандидатури на виконавців атентату – Миколу Лемика та Григорія Мацейка. Коли йому на суді доведеться свідчити про той етап життя, Бандера скаже: „Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з певністю, що я втрачу життя (Бандера перед цим судом був уже засуджений на смертну кару, яку пізніше замінено на довічне ув’язнення), я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити. Але впродовж всього часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика, і того, що вбив Пєрацького…” Позатим, Бандері вдалося владнати давню організаційну проблему – влиття Української Військової Організації (УВО) в ОУН, а також розробити проект створення „зелених кадрів” - підпільних військових загонів, які б складалися із розконспірованих оунівців, що мало б бути прообразом УПА. І хоча цю ідею Бандера не встиг реалізувати, польська преса гідно оцінила його діяльність: „Таємнича ОУН є нині сильнішою за всі українські легальні партії разом. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює з страшним темпом, щоб втягнути маси в круговорот революції…” („Bunt mlodyh” від 20.12.1933).Процеси Бандери та товаришів Степан Бандера без перебільшення був найефективнішим Крайовим Провідником ОУН. Більше того, йому вдалося довше за попередників бути при кермі організації і при цьому організовувати найгучніші акції. Не в останню чергу це пояснюється внутрішніми якостями Провідника. „Баба” вміло поєднував харизму у внутрішньо-організаційному житті та конспірацію, яку необхідно було зберігати в зовнішній діяльності. В час, коли Бандера займав найвищі пости в ОУН, молоді українці сотнями потрапляли за грати, на підставі лише звичайних підозр. Саме в цей час було введено у Польщі „наглі суди”, які швидко вирішували долю революціонерів. Відомо, що Бандера до свого арешту у 1934 році п’ять разів затримувався поліцією – за нелегальні переходи кордонів, пропаганду, підозру до причетності в організації атентату. Втім, йому завжди вдавалося вийти з рук поліції неушкодженим. Арешт великої кількості націоналістичного активу, в тому числі й Степана Бандери, який відбувся 14 червня 1934 року, став фатальним через те, що до рук чеської поліції потрапив празький архів ОУН („архів Сеника”). Щоправда, поляки не встигли вберегти від кулі українського націоналіста самого міністра внутрішніх справ Польщі – Броніслава Пєрацького. Це відбулося наступного дня – 15 червня 1934 року. Розлючений уряд уже 17 червня публікує декрет про створення концентраційного табору в Березі Картузькій і за півроку арештовує понад 800 українців. Самого Бандеру безперервно допитували понад 5 діб – з 9 год. 6 серпня до 20 год. 11 серпня 1934 року. Підсумком діяльності Бандери стали два гучні судові процеси, які в 1935-1936 роках відбулися у Варшаві та Львові. Їх назвали „справою Бандери та товаришів” і вони планувалися як показові щодо знищення політичних опонентів польської держави. І якщо процес у Варшаві націоналістам не вдалось вповні використати для пропаганди своїх ідей, оскільки їм було заборонено свідчити польською і вони, здебільшого, взагалі мовчали, то у Львові це була суцільна популяризація українського революційного руху. Завдяки Бандері процес став тріумфом українського націоналізму. Його свідчення на суді передруковувались у польських та закордонних ЗМІ, не позбавлений процес був і комічних курйозів. Наприклад, вітання підсудних українців Степана Бандеру окликом „Слава Україні!”, коли його вводили в судову залу, що спантеличило публіку, яка, разом із суддями, піднялася в цей момент і стоячи зустріла Провідника ОУН.

Польська газета „Батьківщина” писала: „Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пострижений, одягнений в чорне вбрання. Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом. Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних. На запит Бандера відповідає: „до вини не почуваюся. Свою революційну діяльність я вважав тільки сповненням мого обов’язку…” Смертний вирок під час Варшавського процесу, який замінено на довічне ув’язнення й ще одне довічне ув’язнення у Львові – гідна оцінка діяльності Бандери в очах польського правосуддя.В’язень тюрем та концтабору В „Моїх життєписних даних” Бандера запише: „Я сидів у в'язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті”. Найдовше Бандера перебуватиме у „Святому Хресті” – найважчій в’язниці Польщі. Тут в’язні перебували закутими у кайдани, взутими в дерев’яне взуття, були позбавлені практично усіх прав. Та все ж, Бандері вдалося налагодити для своїх друзів-революціонерів терпимі умови перебування. В тюрмах він залишатиметься авторитетом для інших. Саме завдяки його старанням українських політичних в’язнів відокремлять від польських злочинців і дозволять перебувати в одній камері, він організовуватиме освітні в’язничні курси, а коли на третьому році ув’язнення їм вперше дозволять посповідатися та відбути Службу Божу – то Бандера організує й очолить хор в’язнів. У травні 1938 року, коли у Роттердамі радянський агент вбиває за допомогою вибухівки Голову Проводу ОУН Євгена Коновальця, Бандера перебуває уже в іншій в’язниці – Вронках, яка знаходилася в дев’яти кілометрах від польсько-німецького кордону й режимом була легшою за „Святий Хрест”. Смерть Коновальця й пошук кандидатури нового провідника змушує ОУН шукати шляхи визволення Бандери. Цікаво, що Провід за кордоном дуже стримано віднісся до ідеї „звільнення” з довічного ув’язнення Бандери й ця справа залишилась у руках його найближчих друзів, зокрема Романа Шухевича. Саме він контактував у цій справі із потрібними людьми з різних середовищ. За планом було домовлено, що українці підкуплять двох польських наглядачів, сума, про яку йшла мова, на той час була просто фантастичною – 50 тисяч злотих (приблизно 5 тисяч тогочасних американських доларів). Про гроші мала подбати українська діаспора в Америці, а далі Бандера мав би перетнути німецький кордон. Наглядачі встигли отримати аванс у 500 злотих, проте в останній момент справу втечі було відмінено – члени закордонного Проводу не погодилися підтримати даний план. Формальною причиною стала підозра, що ця ідея є відомою полякам і вони нею скористаються щоб під приводом втечі вбити Бандеру. Не маючи гарантій побуту Степана Бандери за польським кордоном й не отримавши домовленої суми, друзі Бандери змушені були відмовитись від свого плану. Кінцем цієї історії є масовий арешт близько 80 поляків та кількох українців. Ключник, який втратив можливість заробити велику суму, почав пити і ненароком зізнався про підготовку втечі важливого польського в’язня. Це привело до звільнення багатьох наглядачів, а також чисельних вироків. Самого ж Бандеру було переведено у концтабір Береза Картузька, до створення якого він спричинився своєю діяльністю. Менше ніж через рік, з початком ІІ Світової війни, він опиниться на волі. Проте втрачена нагода покинути в’язничні мури після смерті Коновальця й узяти участь у ІІ Великому (Римському) Зборі ОУН вплине на подальший перебіг особистого життя Степана Бандери та майбутнє націоналістичного руху.

БАНДЕРА: СТАРІ ТА НОВІ МІФИЗ тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім'я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання. Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи - деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна безпосередньо до масового визвольного руху середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об'єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера - нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов'язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.ТерористЦей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але - наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького». Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної української держави - свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».КолаборантОсновним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН - СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ - протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв'язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене. В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади - відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.

Авторитарний лідерСаме ця принциповість і непоступливість часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожню справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу». Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці - утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політичних сил. Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо, перебуваючи в ув'язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій», є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не відмовлявся від рішень цього збору, вважаючи їх зобов'язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН. По-друге - процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода народам! Свобода людині!», яке представляється як квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм» - це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.РозкольникЗ політичного еміграційного протистояння проростає і наступний стереотип - розкольника. Бандера, твердять деякі публіцисти та історики, відіграв радше деструктивну, аніж позитивну роль в українському визвольному русі, адже з його ім'ям пов'язані два розколи. «Руїна», «розкол», «братовбивство» - ці поняття представляються мало не як архетипічні для української нації, як її родове прокляття. Натомість такі негативні явища є аж надто типовими для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, аби вбачати в них щось винятково українське. Очевидно, не обійшлося без таких маніпуляцій і в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру. І якщо в питанні розколу 1940 року поки не знайдено документів, які однозначно підтверджували б його зовнішню інспірацію, то в так званому другому розколі 1954 року вона дуже чітко прослідковується. Звичайно, ця подія мала й певні об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), проте безпосередньою причиною стали сфальшовані МҐБ документи та тривала оперативна гра, яка велася з українською еміграцією від імені воюючої України. Важливо також оцінити вчинки самого Степана Бандери в цих критичних ситуаціях, аби дати відповідь чи заслуговує він на звинувачення у розкольництві. І в 1940 р., і в 1954 р. бачимо його дії, спрямовані на недопущення розколу: в першому випадку неодноразові звернення та поїздка до Андрія Мельника, в другому навіть добровільний відхід з посади керівника організації задля збереження її цілісності. Як і у випадку з іншими міфами про Бандеру, звинувачення у розкольництві опирається на незнання конкретних фактів чи невміння розглянути їх із ширшої перспективи. До прикладу, датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці називають 10 лютого 1940 року - день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Тим часом, ще кілька місяців після цього продовжувалися спроби залагодити конфлікт, представники обох течій працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. І щойно силове захоплення приміщення бойовиками на чолі із Зиновієм Книшем (згодом одним із найбільш плодючих авторів мельниківського спрямування) і позбавлення бандерівців доступу до нього спалило мости для можливого порозуміння. Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважчим з яких було звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі залишається нез'ясованою, проте, якщо подивитися в ширшому контексті, то важко не помітити аналогій із пізнішими подіями 1957 та 1959 років. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж представлялися як «братовбивчі розбірки» в середовищі українських націоналістів. Щойно сенсаційне зізнання кілера від КҐБ Сташинського показало справжніх замовників та виконавця атентатів. І на завершення про розколи. Говорячи про розкол в українському русі, в нас прийнято говорити лише про його деструктивну роль. Тим часом, принаймні, конфлікт 1940 року став додатковим імпульсом для розвитку руху. Адже до його керівництва прийшли молоді енергійні люди, з новим баченням, готові до еволюції своїх світоглядних засад, геополітичних уявлень та методології боротьби. Саме ці люди, яких згодом стали називати «бандерівцями», вивели український визвольний рух на якісно новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний. І тут знову напрошуються аналогії з іншими національними рухами - єврейський національний рух набув нового дихання завдяки «розкольнику» Володимиру Жаботинському, який вийшов із Всесвітньої сіоністської організації, заснувавши нову течію «сіоністів-ревізіоністів».«Лише символ»Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в'язень польських тюрем, згодом - німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» - ця фраза стала ключовою у сучасному відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, - в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Гомін України» та багато інших, що виходили практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.