РОМАН ШУХЕВИЧ: СОЛДАТ

1939 рік. Над Європою згущуються хмари майбутньої війни. Франція та Британія готові на будь-які компроміси з "біснуватим єфрейтором", аби лише зберегти мир. Вони не просто мовчки не помічають розростання його впливів, вони своїми підписами в Мюнхені стають співучасниками його політики щодо Чехословаччини. І все це, аби над Європою знов не залунали постріли війни. Проте вони все одно зазвучали, на колишній території тієї ж таки Чехословаччини, точніше на крайньому її сході — в краю, що став називатися Карпатська Україна. Стріляли українці, вояки "Карпатської січі". Стріляли, обороняючи свою молоденьку та маленьку, проте свою Українську державу. Стріляли в союзників Гітлера, вояків значно більшої та сильнішої технічно угорської армії. Їх спротив тривав недовго – декого вбили у боях, декого розстріляли на перевалах. На тих перевалах, які через майже сімдесят років намагаються прикрасити угорськими пам’ятниками. Це був перший у Європі вияв збройного спротиву політиці Гітлера. Серед тих, хто піднявся на захист Карпатської України був і Роман Шухевич (під іменем "поручник Щука"), чий бізнес став вагомим вкладом у забезпечення січовиків зброєю. Для українців війна, що розпочиналася, була шансом знову актуалізувати на міжнародній арені справу відновлення незалежної держави. Проте єдиним засобом зробити це були власні збройні сили, які ставали основними гравцями на політичній арені у воєнну добу. На той момент СРСР поглинув Західну Україну та поступово перетравлював рештки українського національного руху, знищуючи його установи, окремих діячів, депортуючи сотні тисяч людей, що не вписувалися у новий радянський формат держави. Ця територія перейшла скорочений курс встановлення та утвердження радянської влади, який протягом двох попередніх десятиліть апробувався на Великій Україні. Незважаючи на те, що влада мала лише два неповних роки, вона встигла кинути під жорна репресій понад мільйон двісті тисяч людей, що перевищило кількість репресованих німцями за чотири роки окупації. Отож, Україна там могла бути лише одна – радянська, тобто неукраїнська. Тим часом німці, що готувалися до нападу на СРСР розпочали загравання з різними українськими політичними силами про можливе позитивне вирішення українського питання в рамках "Нової Європи". Якою має бути ця "Нова Європа" тоді ще не знав ніхто, навіть самі німці. Тому важко прийняти твердження, що колоніальний статус України в рамках німецької імперії був визначений Гітлером ще у "Майн Кампф". Цей твір не сприймався ані світовими, ані навіть німецькими політиками як прямі вказівки до дій, а лише як певний ідеологічний опус керівника правлячої на той момент у Німеччині партії. Німецькі чиновники, які чи не на пам’ять знали головний твір свого фюрера, пішли на переговори з представниками українського руху. Звичайно, ці переговори не могли бути офіційними, рішення прийняті на них не могли мати державного значення. Адже на офіційному, державному рівні, союзником Третього Райху був СРСР, головний ворог українських націоналістів. Тому переговори про створення українського військового формування з німецького боку проводили представники розвідки Абверу, на чолі з генералом Канарісом, до речі, згодом страченого за антигітлерівську змову. В результаті було домовлено про формування українського легіону чисельністю близько восьмиста вояків. З українського боку командиром став Роман Шухевич, як людина з найбільшим військовим досвідом серед керівників націоналістичного руху. Саме цей момент – співпраця з німцями і утворення з ними українських формувань в складі німецької армії є головним у звинуваченнях проти Шухевича. Чи мав він право піти на співпрацю із злочинною Німеччиною? Відповідаючи на це питання слід знову таки оцінювати ситуацію не з висоти 2008, чи навіть 1945, а лише 1941, коли власне приймалося це рішення. Адже для нас німецька армія — це мільйонні жертви, це те, що було озвучено і засуджено Нюрнберзьким трибуналом в 1945 році. Проте цього всього ще не було у 1941 році. Німецька армія тоді сприймалася як єдина сила, здатна зруйнувати існуючу міжнародну систему, в якій не було місця для України. Як альтернатива жахливим репресіям, депортаціям та Голодомору, через які пройшли українці під радянською владою. Чи може в самій політиці створення національних легіонів в складі чужих армій було щось засадничо аморальне, що давало підставу засуджувати її як національну зраду? Ні, така політика використовувалася пригнобленими народами на той момент вже більше сотні років. Саме завдяки легіонам в чужих арміях вдалося створити національну армію, а відтак і відвоювати незалежність грекам, полякам, чехам, угорцям. Та й українці, як вже зазначалось, мали власний позитивний досвід такої політики, сформувавши Легіон Українських січових стрільців. Так, Шухевич воював у 1941-1942 роках у німецькій формі, але це не означає, що вдягаючи її він перебирав на себе відповідальність за всі злочини, вчинені вояками німецької армії. Як свідчать історичні дослідження, ще нікому не вдалося довести вчинення Шухевичем злочинів, хоч таких спроб було дуже багато. На його рахунок намагалися списати знищення польських професорів у Львові, участь в антиєврейському погромі, каральні акції проти білоруських сіл. Проте всі ці звинувачення залишилися необґрунтованими документально, а тому безпідставними. Отож, в ніч на 30 червня Роман Шухевич із вояками "Нахтіґалю" увійшов у своє рідне місто Львів, де він не був більше двох років. Вояки мали чіткі завдання від керівництва ОУН, які не узгоджувалися із вказівками німецького командування. Підготовлений німцями легіон спробував зіграти власну незалежну від них, а тому дуже небезпечну гру. Солдати Шухевича зайняли важливі пункти в місті, взявши його під контроль, щоб таким чином забезпечити реалізацію важливого політичного кроку ОУН – проголошення відновлення незалежності України. Цей крок не узгоджувався із німецькими силами, він мав поставити німців перед доведеним фактом (проти фюрера використали його ж улюблений прийом у політиці) існування української держави. Значною мірою українцям це вдалося – ввечері 30 червня оголошено Акт відновлення української державності, вже через кілька годин владу на місцях почали перебирати заздалегідь підготовлені кадри. Німці зайняті швидким просуванням на схід не зуміли швидко прореагувати на цей крок. Проте Роман Шухевич не став свідком одного із найважливіших для нього кроків ОУН — проголошення незалежності. Радісний для багатьох українців день 30 червня вразив його трагічною вісткою. Серед тисяч в’язнів, по-варварськи замордованих НКВД під час відступу радянської влади, знайшли убитим його брата Юрія. Людину далеку від політики, співака-тенора, виступи якого проходили в Львівській опері. Мати, що не встигла натішитися вісткою про повернення одного сина, дізналася про втрату іншого. Тисячі таких матерів, батьків, братів, сестер по всій Західній Україні назавжди запам’ятали гори трупів як слід, який залишила по собі радянська влада. Німці швидко опанували ситуацію, що на деякий час вийшла з-під їх контролю. Першим їх кроком стало усунення з політичної арени українського військового формування "Нахтіґалю", вояки якого могли завадити реалізації подальших планів. Щоб розосередити українську частину і таким чином позбавити військової опори щойно створений уряд задекларованої української держави, німці надали воякам "Нахтіґалю" тижневу відпустку, мотивуючи своє рішення необхідністю дати можливість українським солдатам і старшинам знайти своїх родичів серед закатованих у в’язницях і поховати їх. Після завершення відпускного тижня командування Вермахту, щоб не залишати у Львові української військової частини, віддало наказ "Нахтігалю" 7 липня 1941 покинути місто. Тим часом, німецькі органи безпеки спочатку затримали для переслухання, а згодом і заарештували провідника ОУН Степана Бандеру та його заступника і прем’єра проголошеної держави Ярослава Стецька. Масових репресій проти націоналістів не розгортали ще декілька місяців, очікували як складеться ситуація на фронті. Після взяття Києва, потреба у заграванні з українцями відпала. Почалися репресії. Першими серед українців, мішенню для гестапо стали націоналісти, що активно розгорнули свою діяльність на всі території України. В наказі служби безпеки Німеччини від 25 листопада 1941 року вказувалось, що члени ОУН є небезпечними політичними злочинцями, що готують повстання проти Третього Рейху, а тому їх слід арештовувати і таємно страчувати. Період союзництва закінчився, обидві сторони не задоволені його результатами (жодна не зуміла цілком використати для своїх інтересів партнера) перейшли у стан війни. Так почалося жорстоке протистояння ОУН та Німеччини, яке тривало до завершення німецької окупації України в 1944 році. Шухевич, прив’язаний до легіону, тривалий час був відрізаний від цієї боротьби. В перші тижні арештів він перебував на фронті, згодом українських вояків, вочевидь через політичну ненадійність звідти забрали, і обеззброєних під німецьким конвоєм відправили до Нойгамеру, де батальйон дислокувався до початку німецько-радянської війни.

З кінця вересня 1941 легіонерам було повернено зброю й залучено до бойової підготовки. На той момент його вояки вже отримали інформацію про масові німецькі репресії проти ОУН, тому вирішили звернутися до німецького командування з заявою. Документ складався з 10 пунктів, у яких містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити арештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками Не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині (цієї присяги так ніколи й не було), у разі продовження служби Легіону, надати можливість кожному бійцю підписати індивідуальний контракт строком на один рік. Німці не готові були давати жодних відповідей на політичні пункти заяви, натомість частково погодилися з останніми вимогами — переформування Легіону в частину охоронної поліції і підписання з 1 грудня 1941 індивідуальних контрактів з бійцями батальйону на один рік служби. Чому Шухевич відразу не кинув виклик німцям, перейшовши в антинімецьке підпілля, а ще цілий рік прослужив у них? Тому, що жодних шансів зробити це не було, тому що він як командир відповідав за життя сотень своїх вояків, непокора яких в той момент однозначно означала б смерть. Весною 1942 німецьке командування вирішило перекинути український батальйон до тилової зони 3-ї танкової армії генерал-полковника Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й дивізії охоронної поліції генерал-лейтенанта Якобі. Тому в спеціальній літературі український Легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-й батальйон охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину "Курінь імені Євгена Коновальця". У Білорусії батальйон не був сконцентрований в одному місці. Солдати його чотами й сотнями розсіювалися по різних опорних пунктах. У Білорусії курінь отримав завдання охороняти мости на ріках Березині та Двіні. Для цього Легіон розташували на просторі уявного квадрату зі сторонами по 50 кілометрів. Відділам, що перебували в містечках (там головним чином квартирували чоти після боїв у лісах), було також доручено охороняти місцеву німецьку адміністрацію. Крім того, до обов'язків українців належало постійне прочісування лісових масивів для виявлення й знешкодження партизанських баз і таборів. Документальних джерел про перебування Романа Шухевича на Білорусі практично немає, чи не єдиним джерелом про його діяльність цього періоду є спогади його колег із батальйону. Саме тому, тепер, після розвінчування міфу про участь Шухевича в антиєврейських акціях у Львові в 1941 році, починає розкручуватися проблема його можливої участі в пацифікаційних акціях проти білоруського населення в 1942 році. Адже якщо документів немає, значить довести, що Шухевич не брав участі в таких акціях буде важко. Знову презумпція винуватості. Напевно, якби існували бодай якісь докази участі Шухевича у знищенні мирного населення в Білорусі, ці факти уже давно, ще в радянські часи були б вписані в історію "українсько-німецьких буржуазних націоналістів", ними б сьогодні завзято оперували противники визнання УПА. Як беззаперечний аргумент у звинуваченнях проти Шухевича висувається факт участі українських вояків в боротьбі проти партизан на території Білорусі. Очевидно, що і Роман Шухевич і його вояки брали участь в цих акціях, от тільки партизани, з якими вони боролися, були далеко не ті "народні месники", про яких писала радянська пропаганда і яких досі зображають в російському кіно. Це були спеціальні диверсійні загони НКВД та ГРУ. Виконуючи доручення "Центру" диверсанти не особливо враховували, як їхня діяльність відіб’ється на місцевому населенні. Маючи спеціальне забезпечення, вони часто провокували німецькі репресії проти мирних жителів, аби таким чином посилювати антинімецькі настрої, необхідні для створення ґрунту для повернення радянської влади. 1 грудня 1942 закінчився підписаний бійцями батальйону контракт, продовжити його вони відмовилися. На той момент в Україні вже розгорталася діяльність загонів УПА, тому вони розуміли, що їх знання та вміння саме там будуть вкрай необхідними. З 5 грудня 1942 до 14 січня 1943 тривало перевезення українських добровольців з Білорусії до Львова. У Львові рядові учасники батальйону звільнялися, а офіцери-українці арештовувалися й утримувалися в ув’язненні до квітня 1943. Деяким з них вдалося втекти з-під варти ще під час конвоювання. Серед них і Роману Шухевичу, для якого з початком 1943 року почався новий підпільний період діяльності, який тривав аж до загибелі. Багато інших вояків легіону теж влилися в лави повстанців, вдало застосовуючи здобуті від німців знання в боротьбі зі своїми колишніми вчителями.

ПРО РЕЙДИРейдом звичайно називають маневрування в запіллі ворога. Тому, що ціла діяльність УПА зводиться до дій у ворожому запіллі, виходило б, що кожний маневр УПА треба б назвати рейдом. Та знаменною прикметою для рейду є оперування у повному відірванні від власних баз, від власного вищого командування. Тим-то в наших повстанських умовинах рейдом будемо називати тільки маневрування в теренах, дотепер не опанованих нашим повстанським рухом, де немає для нас харчових і санітарних баз, де при перемаршах і квартируванні треба приймати окремі заходи обережности. Так, наприклад, перемарш по теренах Білорусії будемо називати рейдом, зате маневр по опанованих нами теренах Західньо-Українських Земель не буде рейдом. Які ж цілі переслідують рейди наших частин? В першу чергу це будуть цілі політично-пропагандивні й щойно на другому місці стоятимуть бойові цілі, які є тільки доповненням до політичних завдань. Що воно так, а не інакше, виходить хоч би з того, що революція, яку приходиться здійснювати українському народові, є в першу чергу революцією політичною, сама ж УПА є силою не тільки мілітарною, а політично-мілітарною. Які військові одиниці найкраще надаються до рейдів? Це основно залежить від можливостей законспірування своїх рухів перед ворогом чи то від можливостей пробиватися крізь ворожі застави. При більшому насиченні терену ворожими військами треба радше мати на увазі зручне маневрування поміж тими військами, аніж розраховувати на власну пробойову силу... Тим то вважаємо, що в наших умовинах найбільш придатна до рейдів частина – це чота. Кількістю своєї скорострільної зброї зможе вона, на випадок потреби, вибитися з ворожого оточення, а рівночасно легко їй законспірувати свій рух і місце постою. Перед виходом у рейд чота мусить бути відповідно вивінувана й приготовлена. Одержавши від свого зверхника трасу й завдання рейду, чотовий мусить до цього підготовити відділ як з погляду політичного, так і військового. Щодо політичної підготовки, то чотовий мусить подбати, щоб при частині був пропагандист, який зможе провадити всю намічену політичну роботу, – для нього відділ є тільки збройною охороною і допомогою. Може ним бути й сам чотовий, якщо він з погляду політичного задовільно вироблена людина. Та краще, щоб до цього була призначена окрема людина, бо чотовий увесь час мусить дбати про військові заходи охорони відділу, а евентуальна політична робота могла б його надмірно переобтяжувати зі шкодою для чисто військової справи частини. До політичної підготовки відділу належить забрання потрібної на призначені терени літератури та переведення короткого політичного інструктажу всієї частини перед вимаршем. При військовій підготовці чотовий мусить пам’ятати, що до рейду можна брати зі собою тільки людей фізично здорових і загартованих, які зможуть кожного дня робити довші перемарші. Людей треба конче, відповідно до пори року, вивінувати, головно, взуттям і плащами, які служитимуть за прикриття під час сну. Очевидно, взуття можна б виміняти в тих бійців, які залишаються на місці, або заготовити бодай ходаки, личаки тощо. Під час приготування відділу до вимаршу чотовий мусить пам’ятати, що відділу не можна обвантажувати ніякими речами, які не є конче потрібні, бо тоді частина стає отяжілою і нерухливою. До таких найконечніших речей належати буде передусім запасна амуніція і санітарний матеріял. Кількість амуніції залежатиме від часу тривання рейду. Щоб не обтяжувати самого відділу більшою кількістю запасної амуніції, можна її дотранспортувати до терену рейдів і там позакопувати в кількох криївках, з яких потім поповнюватиметься недобір. Якщо йдеться про медичну допомогу, то ясно, що з рейдуючим відділом мусить піти хоч один добрий санітар, який вмів би давати раду при різних пораненнях. Цей санітар бере для відділу необхідну кількість санматеріялу, яким може обслужити всіх поранених. Цей санматеріял можна так само переховувати на терені рейдів у криївках, щоб не обтяжувати ним відділу. Зброя перед вимаршем мусить бути випробувана й евентуальні її недоліки повинні бути основно усунені. Ніякий командир не пуститься в незнані терени без карти і компаса. Тому що карт не все можна дістати, чотовий може зладити сам собі карту бажаних теренів, відрисовуючи її від оригінальної через прозорий папір до карти і копіюючи її до світла. Очевидно, що таким способом не одержується карт зовсім докладних, але при добрій старанності можна дістати карти задовільно докладні для орієнтації в терені. Щоб якнайменше обтяжувати бійців і тим самим зробити відділ дуже рухливим, добре є для великих теренів (не болотистих, не дуже пересічених ярами і ріками, не гористих) зладити двоколку, на якій транспортується весь надмірний багаж, а також ранених. Замість двоколок можна вживати коней для в’ючення на них вантажів, але тоді коней треба більше, ніж до двоколок. У зимову пору справу транспорту вантажів розв’язують найкраще сани, тягнені кіньми, або й спеціяльно зладжені на широких полозах низькі саночки, які тягнуть самі бійці. Окремо мусять підготовлятися рейди кінноти, що, побіч різних недогод, мають одну дуже важливу прикмету – рухливість. Кіннотній частині треба передусім основно переглянути коні та пошити (з мішків, напханих сіном) примітивні, але для наших умовин майже зовсім задовільні сідла. Основним стилем кожного повстанського рейду є його конспіративність, рухливість і заскакування ворога акціями там, де він їх не сподівається. Щоб рейд був якнайбільше конспіративний, кожен боєць мусить дуже суворо зберігати військову таємницю, пам’ятаючи, що кожне зайве, неконспіративне слово може загубити цілий відділ, а з ним і його особисто. Ні одного слова про місця постою, напрям маршу, озброєння, чисельність відділу, не зраджувати псевд командирів, ні вищих зверхників. Для маскування може відділ з успіхом вживати ворожих військових одягів або виступати під видом дезертирів із червоної армії тощо. Зрозумілою річчю є, що просування частин може відбуватися тільки вночі, а вдень тільки в лісних околицях, де не можна сподіватися зустрічі ані з ворогом, ані з цивільним населенням. Щоб не здемаскувати відділу, місце постою треба вибирати таке, щоб його ніхто не помітив, отже – відокремлені хати, хутори, ліси, дебри й ін. Коли треба заквартирувати в оселях, то першим обов’язком є не випустити нікого з хат, які займе відділ аж до того часу, поки відділ з тих хат не відійде. Ні в якому випадку не можна квартирувати в одній оселі довше, ніж одну добу.

Другою прикметою рейду мусить бути його рухливість. Отже, ніколи не залишатися на місці, все бути в русі. Від кожного місця, де проведено якусь політичну акцію, негайно відбитися хоч би тільки 15 км. Тільки велика рухливість відділу і велика різноманітність у виборі траси маршу та місць постоїв дає забезпеку перед розшифруванням і знищенням частини. Щоб могти пророблювати намічену політичну роботу, чота мусить з’являтися там, де ворог того не сподівається, і в такий час, щоб ворог не міг перешкодити у виконанні акції. Отже – заскочення ворога. Тут знову різноманітність грає вирішальну ролю. Не вільно робити акцій все на тому самому шляху, щоб ворог на основі траси не міг зорієнтуватися у виборі чергових місць акцій і не приготовив там засідок. Якщо йде про час акцій, то їх найкраще проводити в передвечірніх годинах, щоб зараз потім вибратися з оселі. Так отже, на кожний рейд складаються такі три основні дії: марш, квартирування і акції. Марш відділу – це звичайний перемарш із забезпеченням, при чому найголовнішим є вибір траси маршу. Вона не сміє бути прямолінійна, бо таку ворог зараз розшифрує. Треба робити часті викрути вбоки, минати людські оселі, щоб не звернути на себе уваги, старатися вибрати трасу таку, щоб ворог ніяк її не сподівався. Тому, що всі марші, це майже як правило, відбуваються нічною порою, нераз доведеться користуватися місцевими провідниками. Тоді їх не можна відпустити скоріше, як чергового дня вечером, коли вже намічається відхід із місця постою. Саме місце постою треба вибрати таке, щоб воно давало можливість доброго зорення і відвороту: біля лісів, ярів, ровів і т. п. Заквартируватися найрадше перед світанком, щоб за дня не було вже нічого помітно. Всі стійки мусять бути повністю закриті перед можливим ворожим зоренням. Чота квартирує скупчено в одному або двох суміжних господарствах, в повному бойовому поготівлі. Щойно перед вечером можна злагіднити бойову готовність і дозволити на деякі полегші. Основний харч споживає відділ перед вимаршем, беручи зі собою ще й запас на дорогу, а прийшовши до нового місця постою, може користуватися тільки харчами, які будуть на місці. Ні в якому випадку не вільно над ранком роздобувати харчі в тій оселі, до якої відділ приходить. При роздобуванні харчів пам’ятати про те, що відділ мусить старатися здобувати для себе прихильність населення, отже, треба змагати до справедливого розкладання тягару прохарчування на більшу кількість людей, евентуально на колгоспи й т. п. Всіх людей, які помітили місце постою відділу, треба негайно придержати і затримати аж до відходу відділу. А політичні акції відділу – це мітінги, роздавання колгоспного добра, нищення засобів експлуатації народу й т. п. Всі ті акції провадити перед вечером, після чого відділ негайно відмаршовує. Боїв старається відділ уникати й веде їх тільки виключно для власної оборони. Деколи робить засідку, коли може майже напевно вийти з неї переможно, не втрачаючи, а навпаки, здобуваючи амуніцію. Якщо відділ має довший час рейдувати в одному терені, то повинен приготовити собі на цьому терені суворо законспіровані, від населення не залежні криївки, які зможуть нераз у важких умовинах послужити за місце постою. Не вільно приготовляти криївок великих: одну для цілого відділу, а найвище одну на десять людей. У криївках приміщується також ранених із санітаром, який опікується раненими. Для них приготовляється задовільні харчові припаси, щоб ранених унезалежнити від населення. Від рішучости, підприємливости й промисловости командира, від витривалости й завзяття бійців залежатиме успіх чи провал рейду. Без сумніву, рейд – справа нелегка, є він мистецтвом у партизанському ділі. Тим-то командири та бійці, що провели успішні рейди, справедливо користаються вояцькою пошаною, вони здобувають для себе і своїх частин безсмертну вояцьку славу.