Куди тече ріка життя? А головне - для чого?

Людина народжується, росте, закохується, народжує власних дітей, тепер уже їх ростить і виводить у світ дорослих. Але рано чи пізно, з роками, з набуттям життєвого досвіду перед нею постає давнє, як світ людей, питання: а для чого це все? Для чого я народився і жив? І якщо був на Землі потрібен, то чому неодмінно маю померти, зникнути, мовби мене й не було?
Як тільки ці питання з'являються, вони вже ніколи не зникають, залишаються з людиною до кінця. Оскільки ж немає питань болючіших, аніж питання життя і смерті, відповіді на них людина, як правило, знаходить. А як не знаходить, то “вимучує”.
Й залежать вони не тільки від особистого досвіду, власного обсягу знань та рівня інтелекту, навіть від соціального статусу, але й від суми колективного досвіду та знань суспільства, в якому людина живе, від ступеня його розвитку й організації.
Саме з цього почалась чергова розмова з психологом, заступником директора Хмельницької школи ”Гармонія” О.Дікаревим, де він розповідає про необхідність знання минулого своїх предків.

- Звичайно, - каже Олександр Віталійович, - питання сенсу життя перед людною, особливо починаючи від якогось середнього інтелектуального рівня і вище, неодмінно виникає. Причому, відповідь, що стала класичною, про життя чоловіка і жінки заради дітей у кінцевому підсумку вас перестає влаштовувати. Ну, виростили дітей, виховали їх, відпустили в самостійне життя – а що далі? Особливо зараз, коли в життя своїх дітей ви вже й втручатися не маєте права.
Це питання особливо складне для матері. Адже для неї дитина завжди залишається дитиною… Ще коли збереглися гарні стосунки з чоловіком, коли вони й далі одне для одного щось означають, тоді цей момент розлуки з дітьми переноситься легше.

- Чи не тому жінки значно більше часу витрачають на спілкування, або, як ще говорять, на обмивання кісточок одна одної?

- Гадаю, це одна із причин. Те, що вони можуть включатися в емоційне співпереживання, відволікає їх від власних проблем, так би мовити, полегшує життя. Сьогодні ж їм стало, здається, ще легше – завдяки безконечним телевізійним серіалам. Щоденні співпереживання з вигаданими героями замінюють жінкам спілкування з сусідками. І виходить, чоловікам, що більше в собі “переварюють” усі події, сьогодні важче.

- Одна з відповідей, яку доводилося чути, в тому, що нібито “я” продовжуюсь у своїх дітях...

- Але ж насправді мій син чи дочка – це абсолютно самостійна й самодостатня особистість. З одного боку, не такі вже вони оригінальні, ці особистості, а з другого – в моїй дитині куди більше особливостей, притаманних людям узагалі. Та й із кожним наступним поколінням кількість саме моїх генів у моєму подальшому потомстві зменшується. Інша справа, що я можу передати своїм дітям своє бачення світу і таким чином вплинути на їх формування.

- Незважаючи на це, серед людей думаючих, серед еліти суспільства завжди народжувалися – в різних народів, причому, - поняття династії, роду, генеалогічного дерева. Син мусив продовжувати справу батька, та й загалом предків по чоловічій лінії.

- Це якраз і доводить, що саме в еліти вистачало і знань, і часу, щоб замислюватись над сенсом життя і вигадувати заспокійливу баєчку щодо власного продовження у своїх потомках. З іншого боку, така версія передавалася дітям уже в готовому вигляді, тож і задумуватися ні над чим не треба було. Тільки виконуй усі приписи, які заповіли тобі предки.
На жаль, ця традиція в більшості народів, у тому числі й у нас, не торкається простого люду. Тому далі діда і баби, ще, може, прадіда чи прабабки ми, в більшості випадків, своїх предків не знаємо…

С возрастом вокруг меня остались только те люди, которых я зову «ближним кругом». Отбирались они всю жизнь. Все на свете имеет опознавательные знаки: у военных эти знаки регистрируются и вносятся в специальные каталоги, у самолетов есть сигнал «свой-чужой», по которому их узнают, пропуская в закрытое для чужаков воздушное пространство. Такой сигнал есть не только у летающих железяк: когда осенью птицы собираются в перелет, они узнают одна другую, группируются в стаи, определяют вожаков. Умение опознать «своих» присуще не только самолетам и птицам.
Можно годами работать рядом с человеком и не сблизиться с ним, бывает даже трудно определить, почему все сложилось именно так. Один из самых дурацких вопросов, который почти все влюбленные задают друг другу: «За что ты меня любишь?». Задумавшись над этим, можно попасть в ситуацию сороконожки, которая начала высчитывать, какая нога у нее движется перед какой, и окончательно запуталась. «Люблю — и все!»'...
«Своих» надо отличать, способов узнавания множество. В Америке я замечал наших иммигрантов еще издали, по осанке, походке (американцы говорили мне, что узнают наших по золотым зубам, которые в таком количестве не украшают больше ничьи рты). Болельщики машут шарфами, депутаты пришпиливают значки. Примет, выстроенных по принципу «свой-чужой», немало, иногда они забавны, а порой выглядят чудовищно, как нацистский перечень признаков «чистого арийца» или стереотип московского милиционера, отлавливающего «лиц кавказской национальности». Но так или иначе я всегда сориентируюсь в городской толпе и задам вопрос именно тому человеку, который мне ответит вежливо и понятно. Сам не знаю, как я его выделяю, но ошибаюсь редко.
Общества разбиваются на подгруппы, сортируются, разделяются. Счастлив и комфортен тот, кто нашел «своих», — только везет далеко не всем. Мечта Маяковского о «едином человечьем общежитии» оказалась пустышкой, не все хотят жить в обезличенной толчее. Предсказания коммунистов о всемирном пролетарском братстве тоже ерунда, впрочем, как их же воинственные «пугалки» о злобном сплочении богачей всех стран. Все не так просто...
У меня есть изданный в Лондоне альбом с узорами галстуков. Армейские полки закрепили определенные галстучные рисунки для своих офицеров. Каждый колледж декорирует своих выпускников галстуком определенного типа. Отныне вас узнают и к вам подойдут в первую очередь те люди, с которыми вы терли парты в одном университете или утаптывали тот же плац. Так создается «ближний круг», клубы для «своих», куда вхожи лишь те, кто может предъявить соответствующие рекомендации и не был скомпрометирован. С определенными вариациями, это чуть усложненная реализация простенького призыва, некогда популярного среди части украинского населения: «Свій до свого по своє!». Но, как во всем остальном, здесь очень важны грани понятий. Отбор «своих» — часть душевной культуры, и поэтому он не должен быть связан с чванством по отношению к прочим. Даже наоборот: круг твоей самозащиты не должен становиться кругом союзников по нападению на остальной мир.
Все-таки фильтры, допускающие новичка в «ближний круг», обязательны. Один скоробогатый соотечественник, накупивший того и сего за океаном, задумчиво жаловался мне: «Я могу приобрести особняк в центре Вашингтона и ездить в белом лимузине где захочу. Но войти в совет директоров «Дженерал электрик» или даже стать членом аристократического клуба мне не удастся ни за что. Боюсь, что и моим детям не удастся...». Что же, достойный «свой круг» формируется всю жизнь. Спаси нас Бог от одиночества, дорогие читатели!
Виталий КОРОТИЧ

Життя прожити не поле перейти, а це ще раз доводить, що продавати потрібно працю, а не совість...

Мало всплакнув...

Закон і громадянські права, що охороняються державою, ввели в цивілізовані рамки одвічну "війну усіх проти всіх", боротьбу за існування. Один з головних філософів громадянського суспільства Т.Гоббс назвав державу, яка здатна цивілізувати "війну усіх проти усіх", Левіафаном - по імені могутнього біблейського чудовиська. Ця війна перетворилася у всепоглинаючу конкуренцією, а громадське життя стало суцільним ринком. Філософ громадянського суспільства Локк прекрасно усвідомлював, що прагнення до вигоди роз'єднує людей, бо "ніхто не може розбагатіти, не наносячи збитку іншому". Але свобода індивідуума і розуміється передусім як роз'єднання, атомізація "теплого, консолідованого суспільства" - через конкуренцію. У політичній сфері цьому відповідає демократія, що розуміється як "холодна громадянська війна", різновид конкуренції.
Головною умовою підтримки такого порядку є свобода індивідуума, що дозволяє йому в кожному акті " війни" робити усвідомлений раціональний вибір і укладати вільний контракт. Неважливо, чи йде мова про купівлю або продаж робочої сили, тієї або іншої жувальної гумки або партійної програми (на виборах).
На протязі багатьох років відбувалося загострення політичної боротьби в країні. І сьогодні у цю війну всіх проти всіх втянулися усі без виключення. Якщо раніше це стосувалося лише дорослих, то сьогодні навіть дітям прищеплюється нездорова конкуренція (кращий-гірший, розумніший-дурніший) замість поваги один до одного й радості за таланти ближнього. Розум завжди любить за щось братися. І коли він не буде мати доброго, тоді звертатиметься до поганого. Нам нав’язують саме такий сценарій, саме тому війна всіх проти всіх розколює і атомізує українське суспільство. Ця атомізація поширюється на всіх рівнях і в різних площинах: політика, бізнес, релігія…
Проводити реформи і покращувати рівень життя людей з такою атомізацією дуже важко (якщо взагалі можливо), для цього потрібна консолідація суспільства. І саме цю проблему потрібно обговорювати в першу чергу, а тоді братися за вирішення інших…