Емігранти які прославили Україну

Джек Пала́нс (англ. Jack Palance, при народженні — Володимир Палагню́к, * 18 лютого 1919 або 1920, Латімер-Майнз, Пенсильванія, США — † 10 листопада 2006, Монтесіто, Каліфорнія, США) — американський кіноактор українського походження, лауреат премії «Оскар» («найкращий актор другого плану», фільм «Міські піжони», 1991; номінація «найкращий актор другого плану», фільми «Раптовий страх», 1952).

Здобув визнання як актор жанру вестернів, проте нагороду Академії Кіномистецтва США «Оскар» отримав 1992 року за комічну роль в фільмі «Міські Піжони» (англ. City Slickers). Був також лауреатом кінопремій «Золотий глобус» і «Еммі»
Народився в родині українських емігрантів Івана Палагнюка та Ганни Грам'як. Батько його був родом із села Іване-Золоте на Тернопільщині, мати зі Львова. Батько майбутнього кіноактора працював шахтарем і помер через рак легенів.

Як і його батько, Володимир якийсь час працював на вугільній шахті — і тонкого за душевним складом та поетичного юнака очікував той же фатум, що й батька. Вирватись з обійм долі допоміг спорт: Володимир виграв внутрішній футбольний чемпіонат університету Північної Кароліни — і успіх закинув талановитого юнака у професійний спорт. Він згодом і спробував здібності у боксі: в кінці 30-х років Володимир починає кар'єру професійного боксера під псевдонімом Джек Браццо — і досягає неабияких успіхів у важкій ваговій категорії. Збереглися відомості про те, що він побив рекорди того часу зі 15 безперервними перемогами, 12 із котрих були здобуті нокаутом до кінця 4-го раунду. Під час одного поєдинку Джек отримав удар в горло, що й призводить до довічної хрипоти голосу.

З початком Другої світової війни він завершив боксерську кар'єру — і поступив до Військово-повітряних сил США, де під час навчального польоту на бомбардувальнику «B-24» його літак загорівся. Врятувавшись на парашуті, Володимир отримав опіки обличчя: пошкодження обличні та хрипкий голос опісля стали йому в пригоді в акторській кар'єрі та надали його героям специфічного суворого вигляду. Після лікування та кількох пластичних операцій Володимир Палагнюк повторно брав участь у воєнних діях, отримував нагороди і демобілізувався в 1944 році з армії.

Скориставшись пільгами для ветеранів війни, Володимир поступає до Стенфордського університету на факультет акторського мистецтва. Під час навчання Джек заробляє на життя на різних дрібних роботах в ресторанах, працюючи охоронцем, фотомоделлю.

Після закінчення університету в 1947 р. працює якийсь час репортером в газеті «The San Francisco Chronicle» та на радіо. Перша акторська робота Джека — на Бродвеї поруч із відомим американським актором Марлоном Брандо у виставі за відомою п'єсою Т.Вільямса «Трамвай „Бажання“» (англ. «A Streetcar Named Desire»). З часом Джек грав одну з відомих ролей — Стенлі Ковальського. Уже ставши актором, Володимир (названий так на честь свого батька) змінив своє ім'я на Волтер Джек Паланс (англ. Walter Jack Palance).

Дебютом на екрані була його роль злочинця в стрічці «Паніка на Вулиці» (англ. «Panic in the Streets», 1950). Більшість його ролей — суворі та жорстокі злочинці, дарма що в приватному житті Джек був м'якою, доброю людиною та захоплювався мистецтвом і поезією. Джек Паланс також певний час працював в Європі, де скористався нагодою виконувати приємніші та людяні ролі, до яких не звикла американська аудиторія. Роль, яку найкраще зіграв він у європейському кіно — це роль у кінофільмі «Презирство» (фр. «Le Mépris»).

Джек Паланс шкодував, що більшість ролей зіграних ним були негативні персонажі: він висловлювався досить критично про свою роботу в Голлівуді, називаючи більшість своїх фільмів «сміттям», а режисерів — бездарними. Джекові завжди подобалася комедія, і саме за комедійну роль у фільмі «Міські Піжони» (англ. «City Slickers») він отримав «Оскар» у 1992 р. Скориставшись в останньому кінофільмі комедійною славою та бравурною і неординарною поведінкою — під час церемонії нагородження, Джек Паланс знявся ще в кількох телекомедіях.

10 листопада 2006 року в своєму домі у Монтесіто, Каліфорнія, на 88-му році життя помер відомий голівудський актор українського походження Володимир Палагнюк.[1] [2]

ось наткнувся ще на одного виходця з України
Давидофф Зіно
Зіно Давидофф (уроджений Зіновій (Зуселе-Меєр) Гілелевич Давидов; * 11 березня 1906, Новгород-Сіверський — † 14 січня 1994, Женева) — швейцарський підприємець, виходець з України, засновник всесвітньо відомої швейцарської компанії Davidoff.
Зіно Давидофф народився в родині єврейського торгівця тютюном Генріха (Гілеля) Давидова [1] та Рашелі Орлової, був найстаршим з чотирьох дітей. У зв'язку з посиленням антисемітських настроїв родина Давидоффа емігрує з Російської імперії. 1911 року вони оселилися у Женеві, Швейцарія, де батько Зіно Давидоффа відкрив тютюновий магазин, який враз став дуже популярним серед російських емігрантів, навіть Ленін, як розповідав Зіновій, заходив до крамниці.[2]

Після закінчення школи у 1924 році Зіно Давидофф відправляється до Латинської Америки вивчати технологію виробництва тютюну. Він відвідує Аргентину, Бразилію та зрештою Кубу, де два роки працює на плантаціях. За кілька років пройшов шлях від хлопчика на побігеньках у тютюновій крамниці до закупника тютюну для великих фабрик. У Гавані він став першим європейцем, який викурив унікальну кубинську сигару. Спробувавши її, Зіновій забажав відіслати партію таких сигар батькові, оскільки той вже натякав, що улюбленому синові час самому заробляти витрачені на навчання гроші. Однак перед ним постала проблема: як зробити, щоб дорогі сигари не перетворювалися за час морської мандрівки на тютюнову солому? Після кількаденних роздумів, він помістив сигари у дерев'яну коробку і поклав туди прилад для підтримання потрібного рівня вологи із гігрометром. І через кілька місяців, сонячного ранку 1931 року, з'явився на порозі женевської крамниці батька на вулиці Рудерів у білому сатиновому костюмі із тією ж коробкою. Коли батько побачив винахід сина, зронив знамениту фразу: «Кажуть, що геніальне просте, але щоб настільки…» Повернувшись до Швейцарії Зіно Давидофф приступає до керівництва магазином батька, який невдовзі помер, залишивши синові свій бізнес, що вже був близьким до банкрутства.

Під час Другої світової війни магазин Давидоффа став єдиним у Старому Світі, де можна було купити тютюн найвищої якості. Зіно завжди притримувався правила: краще робити одну дорогу річ, ніж двадцять дешевих. Він робив ставку на елітарність і ексклюзивність своєї продукції — сигари завжди виготовлялися вручну.

Після війни Давидофф і його кубинські партнери вирішили захопити сигарний ринок Європи, на якому домінували німецькі і голландські виробники. Давидофф запропонував називати селекційні сигари на честь бордоських вин. Так з'явились сигари під назвами «Шато О-Бріон», «Шато Лафіт», «Шато Латур» та інші. Кубинська революція 1959 року не завадила розвитку бізнесу Давидоффа. Зіно підтримав ідею команданте Че Гевари про ведення державної тютюнової монополії, однак не погодився із запропонованим урядом Куби рішенням виготовляти «народні сигари», тобто робити їх машинами. Його послухався Фідель Кастро. У 1970 році кубинські виробники сигар назвали на честь Давидоффа три сорти сигар.

До 1969 року магазин Зіно залишався чисто сімейним бізнесом. Крім господаря йому допомагали брат Йосип, сестра Олена, дружина Марта, їхня дочка. Кожного дня Давидофф, одягнутий у новісінький костюм, радив своїм покупцям що вибрати. Магазин відвідували відомі актори Ален Делон і Луї де Фюнес, видатний піаніст Артур Рубінштейн. Серед прихильників сигар Давидоффа були також Ротшильди, Кеннеді, Онассіс, Марлен Дітріх.

У 1970 році бізнесмен Давидофф об'єднав капітали зі своїм давнім приятелем і любителем сигар Ернстом Шнайдером — головою великої швейцарської фірми з імпорту тютюну «Оттін'є Імпекс компанії». У результаті була створена філософія «Давидофф оф Женева»: «Компанія виготовляє найкращі у світі сигари незалежно від того, у скільки разів це їй обходиться».

Того ж року Давидофф вперше за 25 років взяв тижневу відпустку і вирушив із дружиною у Канни. Але не минуло й 24 годин як він уже летів літаком назад — спроба втекти від улюбленої роботи не вдалася. Та і в своїй скромній п'ятикімнатній квартирі, з якої він не переїхав навіть уже ставши мільйонером, Зіно почувався значно краще. А дружина, як і раніше, готувала йому український борщ і вареники.

Незадовго до смерті Давидоффа, Куба розірвала угоду на постачання тютюну. І він переніс свій сигарний бізнес в Домініканську Республіку на острові Гаїті, де такий же клімат, як і на Кубі, а тютюн вирощують понад 500 років. Сорт «Спешл арт» від «Давидоффа» одержав більш високу оцінку міжнародної комісії, ніж колишній кубинський «Партагас». Нині під маркою «Давидофф» виготовляється багато елітних товарів: сигари, запальнички, машинки для обрізання сигар, а також коньяк, вироби зі шкіри, модний одяг, парфуми, аксесуари. Всі вони асоціюються з поняттям «хорошого життя». Серед сучасників любителями сигар від «Давидофф» є Арнольд Шварценеггер, Вупі Голдберг, Лінда Євангеліста, Джек Ніколсон. «Я все життя торгував мріями та ілюзіями, — якось на схилі літ зізнався Зіно. — Мій батько міг би мною пишатися». Пишатися, справді, є чим. Сьогодні один лише лондонський філіал фірми «Давидофф» продає за рік понад 400 тисяч сигар 220 видів. А прізвище новгород-сіверського хлопчини носять майже 50 магазинів у найбільших столицях світу.

Зіно Давидоффу приписують створення першого настільного хумідора, спеціального дерев'яного контейнера для зберігання сигар.

Давидофф написав «Книгу експерта з сигар»? яка була опублікована у 1967 році французькою, а згодом була перекладена п'ятьма іншими мовами.