законопослушним громадяниномпотрібно просто демонтувати його з громадського простору міста і перенести в інше місцеКому потрібно ?
Тим, хто зараз старанно замальовують прізвище автора "листа", а потім, під прикриттям ночі, в балаклавах, збираються трощити пам'ятник ?я так понял у тебя есть уже план и банда в балаклавах? погоди не спеши, хотя бы не этой ночью
Ніхто не говорить знищити пам’ятник Островському, розбити його, потрібно просто демонтувати його з громадського простору міста і перенести в інше місце. І хай собі ходять до нього кому потрібно. Те саме робити з іншими пам’ятниками тоталітарного режиму, які мають, якусь художню цінність.
Чому в Англії, Франції та ін. країнах де люди мають гідний рівень життя історію бережуть, а не знищують якою б вона не була. Невже в Україні та в нашій області немає більш важливіших проблем і методів як покращити життя людей. Шановні депутати міської ради займіться краще більш земними проблемами і люди до вас потягнуться і вам повірять. Мені це нагадує боротьбу комуністів із церквою (ті тако ж все нищили). Жаль, що не можливо прийняти закон про декомунізацію мозгів. А то влада змінюється, а методи залишаються тіж самі. Відповідно до закону його автори мали б вивчити біографію Островського, довести його злочини, а не оперувати фактими з біографії його літературного героя. Крім того, не слід забувати, що новітня історія Шепетівки почалася саме після популяризації та будівництва музею Островського.Закон передбачає врахування висновків Інституту національної пам’яті, а ці висновки викладені у листі Вятровича. А отже, пам’ятник знесуть, навіть якщо адепти Миколи Островського вчинять масове самогубство на Музейній площі.
Закон передбачає врахування висновків Інституту національної пам’яті, а ці висновки викладені у листі Вятровича.
Микола Островський чи князь Острозький?
Про роль історичних постатей у формуванні зародків державного мислення
Олександр Глотов
14 листопада, 2014 - 14:13
Хто ми такі, жителі сучасної України: пострадянські «товариші» чи вже переддемократичні «пани»? зрозуміло, що нікого ні в чому переконати неможливо, якщо він не хоче бути переконаним, тому весь подальший текст прошу вважати уявним експериментом, який автор ставить над самим собою.
Для чистоти експерименту пропоную проаналізувати дві історичні постаті, одна з яких за останні десятиліття абсолютно обґрунтовано зникла з менталітету українських громадян, друга — настільки ж обґрунтовано в нім запанувала. А щоб максимально мінімалізувати випадковість такого зіставлення, майже неминучу при подібній компаративістиці, візьмемо осіб, прив’язаних до однієї географічної точки.
• На вокзальній площі залізничної станції Острог стоїть пам’ятник пролетарському письменникові Миколі Олексійовичу Островському, а на центральній площі самого міста Острога — пам’ятник князям Острозьким. У місті Тернополі одна з центральних вулиць за радянської влади називалася вулицею Миколи Островського, після 1991 року їй повернули колишню назву — князя Острозького. Острожани, як бачимо, виявилися толерантнішими: обидва пам’ятника стоять. А ось у Тернополі пам’ятник Горькому, наприклад, відлетів як пташка на південь. Однак студенти, навіть гуманітарних спеціальностей, Острозької академії в більшості своїй погано вже уявляють собі, хто такий Микола Островський і що він робить на Острозькому вокзалі.
І нічого дивного в цьому немає. Починаючи з 1993 року в україномовних українських школах викладання російської мови і літератури скасоване. Тому книга Миколи Островського «Як загартовувалася сталь», що мала постійну прописку в шкільній програмі всього Радянського Союзу, благополучно злетіла зі свідомості нових підростаючих поколінь. І навіть та обставина, що на території Острозького району, в двадцяти кілометрах від Острога, в селі Вілія, на батьківщині письменника продовжує функціонувати будинок-музей Миколи Островського, ніяк не полегшує долю сучасного українського студента. Це для сучасних китайських студентів Павка Корчагін — кумир молоді, бо вони виховані на китайському серіалі «Як гартувалася сталь» з українськими акторами в головних ролях. Український же студент актора Володимира Конкіна в кращому разі з Володею Шараповим ототожнить, але вже ніяк не з якимсь Павкою Корчагіним. Немає такого героя і ніколи не було.
• Князям же Острозьким у свою чергу на пострадянському просторі, особливо — східнослов’янському, тепер відкриті всі двері. Пам’ятники, назви вулиць, наукові і популяризаторські дослідження... Непочатий край роботи. І знову ж таки — нічого дивного. Династія практично урвалася на початку XVII століття, в радянські часи згадувалася в суто спеціальних історичних джерелах. Нічого видатного, як кажуть, одні з багатьох магнатів минулих століть.
Тепер — про єство експерименту. В обох випадках ідеться про уродженців корінної України. І водночас — неначе не зовсім українців. Островський — російський письменник, Острозький — польсько-литовський магнат.
• Чому Островський випав з поля зору? Через те, що був радянським письменником? Але ж багато радянських українських письменників благополучно пережили струс зміни віх і продовжують стояти на шкільних полицях.
Чому така увага саме до Острозького? Не Радзивіллів, не Потоцьких, не Воронцових, не Юсупових? Ці династії були не менш пов’язані з Україною і не менш могутні. Чотириста років пройшло після злету і занепаду Острозьких. Стільки років пам’ять людська не здатна зберігати ні зло, ні добро.
І тому виникає підозра, що падіння з п’єдесталу Миколи Островського і зведення на нього князя Острозького є або чиєюсь обдуманою акцією, що передбачає якісь конкретні довготривалі цілі, або це просто гра випадку, заснована на співзвучності прізвищ.
• Чи це так? Давайте почнемо з Миколи Островського і його симулякра — Павки Корчагіна. Немає жодних сумнівів у тому, що і письменник, і його творіння були продуктом епохи і одночасно рупором її. Павка — це затятий більшовик, який навіть своїй колишній коханій ні п’яді не поступався в ідеологічній суперечці. Знаменитий монолог героя, який радянські школярі вивчали напам’ять, — «Найдорожче у людини — це життя. Воно дається йому лише один раз, і прожити його треба так, щоб не було боляче за безцільно прожиті роки, щоб не палила ганьба за підле і дріб’язкове минуле і щоб, помираючи, міг сказати: все життя і всі сили були віддані найпрекраснішому в світі — боротьбі за звільнення людини» — однозначно декларація побудови соціалізму, і ніяк інакше пояснений бути не може. І з цієї простої причини після розвалу першої в світі соціалістичної держави Павка Корчагін, а слідом за ним — і Микола Островський, перестав бути прикладом для наслідування, ідеологічною цінністю, знаряддям державного управління, врешті-решт. І пам’ятник на вокзалі стоїть тільки тому, що село Оженин — дуже мала точка на планеті.
• Виникає інше питання — наскільки повноцінною заміною на цьому рівні є фігура князя Острозького? Зрозуміло, не йдеться про банальну рокіровку, ми говоримо про координати ідеологічних цінностей. Перш за все — маємо на увазі князя Василя-Костянтина Острозького, засновника Острозької академії, оскільки в цій династії було досить багато відомих історичних осіб. Але саме він фігурує як деяка точка відліку Нового часу, наприклад, так: «Якби справи князя отримали своє гідне продовження, ми б мали і іншу державу, і більш нормальну історію, яку можна було б «читати без брому». Але навіть те, що він зробив, заслуговує високої оцінки» (Петро Кралюк).
• Якщо намагатися знайти на ідеологічній карті України щось компромісне між молодогвардійцями, з одного боку, і бійцями УПА, з іншого, то кращої проміжної фігури не знайти. Прибічники Олега Кошового ніколи не домовляться з фанами Степана Бандери. А ось князь Острозький їх міг би і примирити...
З одного боку, аристократ, один із найбагатших магнатів свого часу, видний чиновник Речі Посполитої, що безпосередньо впливав на найголовніші політичні події, більше того — князь Острозький сповна міг стати королем, така ситуація розглядалася як абсолютно реальна. Тобто Василь-Костянтин — особа європейського масштабу з безперечним історичним авторитетом в декількох сучасних державах.
З іншого боку, він же — борець за православ’я, засновник православної, слов’яно-греко-латинської Академії, видавець православної Біблії Острозької, заступник московського друкаря Івана Федорова, який одночасно був бакалавром Краківської академії. Більше того, роки життя князя припали на період, коли в сусідній Московській державі творилися справи веселі. Князь приймав у себе в Острозі як прибічників царської влади, так і перших на Русі дисидентів, які втікали від утисків Івана Грозного в сусідню, цілком слов’янську тоді Литву. З деяких відомостей, напередодні Смутного часу кандидатура князя Острозького, ревнителя східнослов’янського православ’я в ті революційні часи, сповна могла прозвучати з кремлівського ґанку як ім’я царя всієї Русі. Нічого неможливого в цьому не було. Сам Іван Грозний трохи не став королем польським. Тобто Василь-Костянтин є не лише західним, європейським діячем, але не менш того — східним, українським, а в чомусь навіть і російським.
Природно, князь Василь не був ідеологом, мислителем, він не створив якоїсь своєї політичної програми, об’єктивно кажучи, вся його діяльність — це пошук компромісу. Але компромісу розумного, не пристосовництво, не кон’юнктура. Будучи могутнім політично й економічно, він міг собі дозволити інколи і деяку «фронду» щодо світської і церковної влади. Звичайно, це не революціонер. Більше того, його власні сини, варто було батькові відійти в кращий світ, одразу ж перекинулися в правлячу конфесію, по суті, зрадивши справу всього життя батька. Тому і Академія в Острозі наказала довго жити, і на місці її зараз стоїть лише пам’ятний знак. За великим рахунком, історія життя і діяльності князя Острозького — не менша трагедія, ніж біографія Миколи Островського.
Однак на вагах Історії чи порівнянні взагалі фігури різних епох, різного політичного масштабу? Думаю, що цілком, якщо говорити саме про роль, яку вони зіграли у формуванні державного менталітету.
Паралізований, мало кому відомий до 1932 року літератор-початківець Микола Островський — і усесвітня слава роману «Як гартувалася сталь», не кажучи вже про потужний вплив літературного твору на свідомість декількох поколінь громадян Радянського Союзу. Важко в історії світової літератури знайти аналог тексту літературного твору такої ударної сили.
• Всемогутній у межах своєї юрисдикції князь Острозький, який резонно почитав себе повновладним власником території, на якій сповна помістилося б кілька сучасних європейських держав, в результаті зазнав нищівної поразки і як князь, і як політик, і як батько.
І тут може йтися лише про ідею, яку кожен із них втілював, про їхню перспективність.
Найлегше зараз сказати, що в ідеї Павки Корчагіна немає майбутнього, що Микола Островський своє єдине життя прожив даремно. Але хто ж тоді піде в бій за «звільнення людини», якщо раптом знадобиться, а ми відмовимося від прикладу і зразка героя, здатного пожертвувати собою задля прекрасної ідеї?
Але ніколи не буде забутий і князь Острозький, мудрий правитель, який умів примирити і погодити, здатний у полум’ї найзапеклішої сутички зберігати холодний розум, пам’ятаючи про головне — про збереження життя на землі.
• Ось чого не вистачало поколінню Корчагіних — так це таких мудреців, що мають владу. А за часів князя Острозького дуже стали б у нагоді йому кілька батальйонів корчагіних, дивись, і справді історія України рушила б іншим шляхом.
Олександр ГЛОТОВ, професор, завідувач кафедри журналістики Острозької академії
Рубрика:
Пошта «Дня»
Газета:
№214, (2014)
Закон передбачає врахування висновків Інституту національної пам’яті, а ці висновки викладені у листі Вятровича.
Тобто, я так розумію, що якщо б не було депутатського запиту, то не було б роз'яснень Вятровича і відповідно питань про перейменування/знесення не було б (або були б, але тільки на місцевому рівні, які б могли вирішити громадськими слуханнями)?
Сайт міста Шепетівка ©2005-2026
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на shepetivka.com.ua
