Шепетівчанка Юлія Малькіна - активістка ДНР

Коли твоє дитинство й юність проходять у райцентрі, серед скелетної забудови початку 80-х, за грою «в резинку», ловлею тритонів у найближчих баюрах, збиранням недопалків, аби покурити на ничку за сусідськими гаражами, обміном касетами із записами Алсу та «Іванушок» на Рікі Мартіна (саме так, дві на одну), підгляданням програми «Про это» крізь шпарину у дверях, таємним переглядом газети «Speed Info», менш таємним «Нєвєроятно, но факт» та зовсім відкритим – журналу «Кул Гьорл» із голографічною картинкою на останній сторінці, за силовим перерозподілом дворової території з дітьми інших під’їздів, із першим алкогольним отруєнням у день власного 15-річчя, шансів, що ти зацікавишся тим, як насправді влаштований цей світ не так вже й багато.

Але мені пощастило: пощастило народитися у родині, де читали книги, в 1991-у проголосували за Незалежність і могли собі дозволити щороку відпочивати у Ялті, то ж недопалки я не збирала, зате підтримувала економіку Молдови, купуючи поштучно цигарки, провезені бабусями у спеціальних кишенях контрабандиста, нашитих на рейтузи.

Для будь-якої дитини батько – абсолютний моральний авторитет, то ж у 3 роки я співала гімн України, а у 6 знала, хто такий Степан Бандера (хоча все ще плутала із Остапом Бендером), в 9 – зустрічала з короваєм у руках та вінком на голові Славу Стецько на сцені місцевого будинку культури. У 6-му класі мрячного осіннього дня зіпсувала ветеранам ВВВ мітинг, продершись на сцену й прочитавши власноруч написаного патріотичного вірша, (за що була висміяна у міському щотижневику), у 14 я була абсолютно впевнена, що країна, в якій я живу – колиска європейської цивілізації (як мінімум!), знала напам’ять Декалог українського націоналіста, читала «Сутінки богів» та «Mein Kampf», в 15 – очолила молодіжну референтуру конгрессу українських націоналістів, де керувала ватагою старших хлопців. Цим фактом я надзвичайно пишалася (нині, щоправда, не впевнена, чи це була гордість за власні організаторські здібності, чи можливість втерти носа більш красивим та популярним серед протилежної статі однокласницям).

На той момент я мріяла стати журналістом, то ж час-від-часу пописувала колонки до обласної газети (досі не знаю, взяли мене туди через те, що відкрили талант, чи все ж через татову дружбу із головною редакторкою). Перший гонорар розміром у 22 гривні був витрачений на партійні внески.

В юності я не мала жодних сумнівів щодо того, що гомосексуалізм – це збочення, що євреї – злодії і «кати» української нації і взагалі, це вони, ну (а хто ж ще?), сидять на вершині світу, що чорношкірі (доведено!), поступаються інтелектуальним рівнем європеоїдам, що вірмени та грузини цілими днями тільки й думають про те, як би це злитися в екстазі із якою-небудь слов’янкою (тільки неодмінно, щоб була блондинка!)

Увесь мій світ звузився до фашистських стереотипів (о, якби ви сказали мені в той момент, що ці стереотипи фашистські, я б заповзято заходилася б вам розповідати, що я просто-напросто укранська націоналістка, пояснила б що таке ксенофобія, розказала б, в чому полягає різниця між фашизмом та нацизмом. О, так, я була теоретично підкована!).

Разом із тим мені ніколи не була притаманна схильність до насильства, хоч у 16 я вже мріяла, що по завершенню журналістької кар’єри стану диктатором (щоправда, моє уявлення себе у цій ролі обмежувалося винятково диктаторським вбранням – гламурним камуфляжем, черевиками Dr.Martin’s і модно заломленим беретом кольору морської хвилі). На той вік я була фізично й емоційно слабкою, хирлявою, а, як відомо, в диктатори тільки таких і беруть.

Робота диктатором у моїх мріях аж ніяк не суперечила щасливому шлюбу, народженню мінімум 4-х дітей, та вишиванню хрестиком ікон – вечорами, біля родинного вогнища.

Мій світ почав змінюватися, коли я вступила до університету та поїхала від батьків. Раптово я, немов пуголовок, вилупилась із свого малесенького тільця і побачила великий світ навколо…

***

Я ніколи не була гопницею. Принаймні, так не поводилася: слухала «канонічну» музику, не лузала сємки, не кидала під ноги папірці, не хамила старшим, поступалася місцем у транспорті бабусям та вагітним. Я ніколи відкрито не гнобила тих, хто уявлявся мені ідеологічним, класовим чи національним ворогом. Проте, жодного разу не сіла у маршрутці поруч із темношкірою людиною, подумки кривилася, коли бачила азіата і думала, що їх забагато розплодилося: варто було б влаштувати невеличкий геноцид де-небудь на берегах Хуанхе. В голові моїй починала звучати «Хава-нагіла», коли я спостерігала, як суботніми ранками із синагоги виходять євреї, і я бажала палестинцям перемоги. Коли в полі мого зору з’являвся гомосексуал, одразу ж у пам’яті виринали пасторальні краєвиди Нордгаузена, побачені в інтернеті. При слові «фемінізм» я посміювалася, розуміючи, що «такими» стають або лесбіянки, або кому у житті не трапився хороший чоловік.

Та парадокс полягав у тому, що одночасно у моєму оточенні з’являлося все більше гомосексуалів, євреїв, феміністок, «ліваків», буддистів, растаманів, людей різних релігій і людей без реліїгії… але вони не були чужаками – вони були моїми друзями! Ні, мені не доводилося лицемірити, думати чи говорити про них щось погане позаочі – я усіх їх любила.

Невдовзі у мене почали виникати проблеми з ідентичністю: виховання, традиція та оточення у яких я виросла вимагали від мене стійкості і відстоювання звичних цінностей, новий же світ вабив своєю свободою.

Остаточно стара ідентичність зруйнувалася секунд за 40: саме стільки часу вистачило скінхедам, аби відгамселити мене та двох моїх друзів за те, що ми здалися «інакшими». Розбита губа, відірваний комір сорочки і розтовчена берцами гідність поклали край моєму націоналізму.

Наступні кілька років минули без остаточної самоактуалізації: перевелася до іншого університету, аби на третьому курсі залишити і його, працювала в омріяній журналістиці, час-від-часу виходила заміж, час-від-часу розлучалася, а найголовне – спостерігала за світом. Я побачила, як фармацевтичні гіганти знищують здоров’я людей, забираючи їх останні гроші, як люди за 1200 гривень по 14 годин працюють у смороді рибзаводу, як діти знущаються над однокласником, вбраного у закороткі штанці, як місяцями не виплачують заробітну плату працівникам державних телекомпаній, у який злочинний спосіб проводяться тендери і держзакупівлі, як бабуся-пенсіонерка тремтячими пальцями перераховує монети, аби купити ліверної ковбаси собаці, побачила, як підлітки бігають навколо пари закоханих африканців й вдають із себе мавп під час статевого акту, як 3-річних малюків навчають не лише народних пісень, а й «ненавидіти москаля», як транснаціональні корпорації знищують навколишнє середовище, як розстрілюють жанаозенських нафтовиків…

Я бачила несправедливість, недолугість існуючому порядку, але не бачила йому альтернативи. Проте, як часто трапляється у моєму житті, усе вирішив випадок. У якийсь момент я вирішила поновитися у своєму виші і прослухала доленосний курс з політичної філософії. Підвалини знань про мультикультурність, неомарксизм, лібертаріантство, альтерглобалізм, звісно, не зробили з мене ліву інтелектуалку, проте допомогли краще зрозуміти причини свого дискомфорту від існування у колишній парадигмі і визначити, у який спосіб я маю змінювати світ.

Гадаю, зміни відбудуться лише тоді, коли людство почне руйнувати традиції. А саме традиції захищає націоналізм. І саме через них у Казахстані досі викрадають наречених, у Індії досі проводять ритуальні спалення вдів, 60 мільйонів жінок у сучасному світі продовжують жити після процедури інфібуляції і продовжують піддавати цьому жахові власних доньок. Через традиції в Україні не карається sexual harassment, правоохоронні органи заплющують очі на насильство у сім’ї, а геї змушені тікати у великі міста, бо вдома з великою вірогідністю можуть просто не вижити.

Ці ж традиції змушують впроваджувати у школах дисципліни з вивчення лише однієї з релігій замість уроків толерантності, і виховані у цих традиціях діти продовжуватимуть йти проторованим шляхом. У дитинстві мене не вчили фашизму, але пізніше юнацький максималізм все спотворив і гіпертрофував. Більш того, до недавнього часу, вже маючи «ліву свідомість», я, в певній мірі, була адвокатом цієї ідеології, все ще сподіваючись, що це не «ненависть до чужого», а нехай і сліпа, «любов до свого». Та останні події в Україні, під час яких націоналізм став головним суспільним трендом, довели мені: бути націоналістом може означати ще й «ненавидіти своїх».

Мене ніхто не «виховував» лівою, на мене не впливала жодна тусовка, я не можу прирахувати себе до жодного «крила» лівих, у мене слабка теоретична база і багато запитань. Та водночас у мені багато віри і абсолютної впевненості, що я рухаюся у правильному напрямку.