Погодьтеся, якби в нашій країні права й обов’язки були рівнозначними поняттями, то наспіх створені партії й безвідповідальні кандидати не сунулися б у виборчі перегони. Їм довелося б зважувати свої можливості – розумові, професійні, комунікаційні, організаційні, «тилові», моральні, фізичні – для практичної реалізації свого права бути обраним, і відчути відповідальність за результати роботи обраного. Така вимога і практика присутня в кожній цивілізованій державі. Тому там й не йдуть двісті партій на вибори, і по декілька десятків кандидатів не реєструються на одну посаду мера, як в Україні - не вибори, а якась любительська вистава.
Згоден, що на виборах повинна бути конкуренція, але я категорично проти передвиборчої забави, в якій беруть участь всі, кому не ліньки. Бо це серйозна справа державної ваги.
Нерідко кандидат у мери вважає, що керувати містом – це щось простіше, ніж працювати вчителем, лікарем, керівником підприємства чи бути бізнесменом. Такого шоу-підходу до державних виборів треба ще пошукати у світі.
На цьогорічних виборах я підтримую кандидатуру Михайла Полодюка. Відразу скажу, немало претензій до нього, але він перевірений у конкретній роботі на благо міста. Чи хтось з нових претендентів на мера зробить більше – можна лише гадати, ще й без конкретних підстав. Легко розповідати, ще легше обіцяти, а це аж ніяк не означає, що те буде зроблено. То навіщо Шепетівці журавель десь високо в небі? Хай собі літає на здоров’я.
Місту потрібен керівник з господарською хваткою, щоб бачив й вибоїни на дорогах, й пориви на водогоні, й невчасно забране сміття, а головне – щоб умів і хотів щось корисне робити для міста, навколо чого й трудові колективи об’єднуються.
Правда, Україна на ці вибори запустила механізм формування місцевих рад через партійне «сито». Але пошукайте, в якої партії є «сито» без корупційних дірок?
Кандидати в депутати висуваються обов’язково від партій. У списку від кожної партії – жодного випадкового кандидата. І партії розбудовувують знизу. Не гаслами, а конкретними справами.
У списках партій є гідні кандидати, але чи самі партії гідні довір’я виборців.
Скільки разів їх обманювали? Скільки разів назви міняли? Багато з них безвідповідально грається в політику з однією метою – якесь владне крісло виторгувати. І щоб без ніякої відповідальності за свої партійно-державні діяння. Тобто, типові халявщики.
Чому вони так себе ведуть? Вочевидь, бачать, які падкі виборці на підсунуті їм ігри в народовладдя з «призами» у вигляді благодійності, «обгорнутої» гарними обіцянками. І народ, буває, так заграється, що й забуває про давно відому правду: на халяву можна одержати хіба що діряву халяву, а не добротний чобіт.
Розкидатися перевіреними кадрами, а на їхнє місце ставити «своїх» – така кадрова політика сучасної центральної влади.
