Громадяни здебільшого не стали відповідальними і не здатні не те що створювати дієздатні об'єднання та громади й ефективно управляти ними, а й не здатні взяти відповідальність за своє власне життя.
Політики не здатні якісно планувати та формувати політику, а урядовці – її реалізовувати. А в країні немає державного стратегічного планування взагалі, тому шарахаємось із боку в бік і постійно "гасимо пожежі" та виконуємо чужі стратегії.
Освіта вже відстає від сучасних потреб на десятиліття, а науки в сучасному розумінні в Україні немає взагалі. Зате маємо безліч кандидатів та докторів наук, "наукові" дисертації яких в кращому випадку "тягнуть" на реферат середнього студента середнього європейського університету.
Проблема компетентності виникла не сьогодні, і не вчора. Старі "еліти" так і не змогли витягнути Україну із економічного та соціального дна. Дві останні українські революції мали за мету зміну правлячих "еліт", але зміни відбулись тільки "перетасуванням колоди".
Остання – так звана "електоральна" революція зрештою завела у владу "нові обличчя", але аж ніяк не вирішила проблему компетентності влади. Тому що ніяк не компетентність була метою оновлення влади.
Тому і команда Зеленського зрештою і постала перед проблемою: де взяти компетентних керівників на всі напрямки в ситуації, коли кризи наступають одразу з усіх боків.
Інституції української влади не працюють, принаймні не працюють достатньо ефективно, а керівники органів державної влади в умовах, коли будь-які свої рішення обов'язково мають узгоджувати з "вишестоящім начальством", просто виключені з управлінської вертикалі, як центри прийняття рішень. Незалежно від того, чи мають вони достатню компетентність, чи ні.
В таких умовах, по перше, необхідні управлінські рішення або не приймаються, або приймаються недостатньо оперативно. По-друге, оскільки майже всі рішення приймаються "зверху" і переносяться на нижчі ланки управління, ціна некомпетентних рішень є дуже високою.
Ще одним наслідком такої управлінської системи є те, що в нас у всьому завжди винен президент, як головний керівник в державі.
І кожен президент України вперто повторює помилку своїх попередників – продовжує концентрувати владу, а отже і відповідальність, у своїх руках. Що в умовах перманентних криз та неефективної держави завжди є і буде політично фатальним для будь-якого керівника держави.
Що можна і потрібно зробити президенту як керівнику держави в таких умовах?
По-перше, в ситуації, коли "неможливо охопити неохоплюване", потрібно визначити державні пріоритети, які є критично важливими для виживання та розвитку країни.
Саме за цими пріоритетами потрібно будувати абсолютно нову систему управління на принципах компетентності, відповідальності та делегування повноважень.
І останнє. Криза для слабких несе загрози, а для сильних – нові можливості.
Тож, як би там не було, маємо ще один шанс стати сильними та компетентними.
