Степан Бандера (1.01.1909-15.10.1959)

ЮНІСТЬ БАНДЕРИВпродовж багатьох років ім’я Степана Бандери найчастіше згадується в історичних суперечках. Проте, незважаючи на 100-літній ювілей з дня народження, який виповниться 1 січня 2009 року, Бандера й далі залишається більшою мірою містичним прапором національно-визвольного руху аніж реальною людиною. Матеріалом про родину та юність Степана Бандери розпочинаємо знайомство із майбутнім Провідником ОУН. Родина Бандерів Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів (сучасний Калуський район) у священичій родині – його батько Андрій та дідо по материнській лінії Володимир були священиками і пізніше навіть дружина походитиме із родини греко-католицького священика. В сім’ї священика напевно звернули увагу, що в церковному календарі 1 січня позначений як день священомученика Боніфатія, характерно й те, що ім’я Степан теж дано на честь архідиякона Степана – першого християнського мученика. Майбутній революціонер і „Великий українець” був другою дитиною у родині в якій виховувалось восьмеро дітей. Наймолодша сестра померла немовлям, а всі інші в майбутньому заплатять дорогу ціну за свою діяльність та прізвище, яке з іспанської перекладається як „прапор”. Очевидно, що вирішальний виховний вплив на дітей матиме батько, якого згодом назвуть „революціонером у рясі” - він обирався послом до національної ради ЗУНР, а в час польсько-української війни став капеланом Української Галицької Армії (УГА). Батько дружини Степана Бандери – Ярослави Опарівської, теж як капелан українського війська, загинув у збройному протистоянні. В зв’язку із воєнними подіями і активній участі в них отця Андрія Бандери, сім’ї довелося змінювати місце проживання, а коли військова завірюха минула й батько повернувся до родини, їх спіткало нове нещастя – у 1921 році від туберкульозу горла помирає матір. Семеро дітей Бандер чекатиме страдницька доля. Першим із братів та сестер Степана Бандери загине брат Богдан – в похідних групах ОУН він піде проголошувати українську державу на Південь України. Його смерть буде справою рук гестапо. Інший брат – Олександр Бандера вчився в Італії, здобув ступінь доктора політ-економічних наук, а після проголошення націоналістами Акту відновлення Української Державності (30 червня 1941 року) повернувся в Україну. Олександр був одружений на італійці-близькій родичці міністра закордонних справ Чіано, тому його смерть в нацистському концтаборі Авшвіц (Освєнцим) стала причиною міжнародного розголосу й привела до пом’якшення умов перебування українців у таборі. Василь Бандера також був замордований у Освєнцимі. Тіло його, як і брата Олекси буде спалене у крематорії. Цікаво, що донька Василя Бандери згодом одружилася з відомим митцем та дисидентом Опанасом Заливахою. Три сестри – Марта, Володимира та Оксана будуть заарештовані радянською владою й відбуватимуть покарання у радянських таборах. Їх привозитимуть в Москву, водитимуть по театрах і музеях, показуватимуть успіхи радянської влади. Від них вимагатиметься одного – зречення й засуд діяльності брата. Сестри Бандери обиратимуть ув’язнення. Марта та Оксана пізніше все життя проживуть на самоті, їм навіть після відбуття покарання буде заборонено повертатись в Україну. А Володимира Давидюк-Бандера на час арешту уже буде матір’ю шести дітей, в час коли вона з чоловіком-священиком перебуватимуть на засланні – їх діти будуть розподілені по сиротинцях. Отець Андрій Бандера матиме змогу уникнути переслідування більшовиків й виїхати за кордон, але кур’єрам сина Степана відповідав: „Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український лишати громаду”. Після смертного вироку, який буде прийнято 8 липня, енкаведисти не дочекаються п’ятиденного терміну, за яким підсудний може подати оскарження й 10 липня 1941 року, розстріляють священика у Києві. А 8 лютого 1992 р. Прокуратура Ук¬раїни реабілітувала отця-мученика, визнавши невинним у інкримінованих йому злочинах. Сьогодні ім’я Андрія Бандери є в списках осіб, щодо яких Греко-католицька Церква розпочала беатифікаційний процес.Час дитинства та гімназійної лави Цікавий факт – Степан Бандера ніколи не ходив до школи – в рідному селі в зв’язку із мобілізацією вчителя до війська від 1914 року школа була зачиненою. Втім, якісна домашня освіта дозволить йому поступити у гімназію, а пізніше, з четвертого класу, заробляти на прожиття даючи приватні уроки молодшим гімназистам. З дитинства Степан мав погане здоров’я – через ревматизм суглобів йому часто відмовляли ноги і він втрачав можливість ходити. Те, що Бандера згодом зможе долати різні невигоди у житті – в’язниці та концентраційні табори – є заслугою великої сили волі, яку прикладав майбутній Провідник ОУН. Наприклад історія його вступу в Пласт, який тоді був однією із небагатьох легальних спортивно-патріотичних організацій для молоді. Із вступом в Стрийську гімназію Бандера водночас зголосився до Пласту, проте, через проблеми із здоров’ям йому буде відмовлено в членстві. Пізніше Бандера таки доб’ється свого, але це буде у третьому класі і з третьої спроби. Сила волі стане однією із найяскравіших характеристик його особистості. Родина Бандери належала до тогочасної повітової еліти, відтак у їх домі була хороша бібліотека й часто зустрічалися відомі постаті того часу. В своїй автобіографії „Мої життєписні дані” Степан згадуватиме, що події пов’язані із проголошення Західно-Української Народної Республіки зроблять найбільший вплив на формування його особистості. В батьківському домі малий Бандера формуватиме свій національний світогляд. Доволі відомою є історія про випробування, яким піддавав себе Степан. Так, одного разу в домі обговорювалася історія із замордуванням в 1924 році у польській в’язниці української підпільниці Ольги Бассараб. Після довгих допитів та знущань її тіло було знайдено повішеним у тюремній камері. Степан був присутній при обговоренні дорослими цього інциденту, а через короткий час старша сестра Марта застала брата із закривавленими пальцями в іншій кімнаті. Майбутній підпільник запхав голки під нігті і таким чином випробовував себе щодо витривалості, якби йому довелося потрапити у поліцейські руки. Окрім успіхів у навчанні, Бандера відзначався активною діяльністю в громадській сфері та широкими зацікавленнями в мистецтві та спорті. Складаючи пластовий іспит, в графі з позначкою „ощадливість” Степан Бандера вписав: „За заощаджені гроші купив собі пластовий однострій та мандоліну”. Під час навчання в гімназії Степан Бандера проживав у домі свого діда, що мешкав у Стрию. Там же ж мешкала більшість братів та сестер Бандер, які здобували якісну, як на той час, освіту. Гімназійні роки будуть останніми в житті Степана Бандери, коли він зможе присвячуватись родині. У вільний від навчання час Бандера помагатиме дідові у ведені господарки, а на канікулах разом із братами та сестрами повертатимуться в батьківську оселю до Старого Угринова. Зі стрийської гімназії Бандера розпочне й свою революційну діяльність. З четвертого класу він стане одним із провідників Організації вищих класів українських гімназій (ОВКУГ) або як тоді їх називали „організація середньошкільників” – підпільної структури, яка об’єднувала українських гімназистів, які вели таємну боротьбу проти польської освітньої системи. З 1926 року різні підпільні організації Галичини, в тому числі й організація середньошкільників, об’єднаються в Союз української націоналістичної молоді (СУНМ).Перші студентські кроки У 1927 році Степан Бандера успішно закінчує стрийську гімназію. В його планах було продовження навчання в Українській Господарській Академії, що знаходилася в Подєбрадах, Чехословаччині. Втім, через невдачу із виготовленням закордонного паспорту, цілий рік по закінченню гімназії Степан проведе в Угринові. „Я залишився в батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні “Просвіти”, провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство “Луг” і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколішніх селах.” З наступного року розпочинається „львівський” етап в житті Степана Бандери, він поступає на агрономічний факультет Львівської політехніки. В той час корпуси факультету знаходились в Дублянах (під Львовом) та самому Львові, тому Степану доводилося жити і тут і там. Його співмешканець по квартирі в Дублянах Григор Мельник згадував інтелектальні студентські розваги, які придумував Степан – цитування уривків з літературних творів чи народних пісень: „Наші змагання розпочинав Степан, наприклад, цитатою зі „Слова о полку Ігоревім”: „Не ліпо лі не бяшет, братіє…” - і тоді до мене: „Продовжуй!” я підхоплював цитату: „… начати старими словеси про билини сего времени”. Чим довше він або я міг продовжувати оригінальну цитату, тим було краще…”

Подібних ігор було кілька і, як правило, Бандера перемагав, втім, коли програвав, то Мельник „вичитував” його: „Ех ти, ксьондзів паничу! То всечесніший отець Андрій, широковідомий і улюблений парох Угринова Старого, пошта Калуш, потішає себе думкою, що його Степанко десь там у Львові, у високій школі, багато вже чого доброго навчився і вийде нарешті в люди і тяжко придбаний отцем гріш не буде змарнованим. А тут показується, що той Степанко не знає навіть отакої чи іншої життєво важливої речі. Встид, ганьба!” Малого росту й на перший погляд непомітний Бандера, якого багато людей знали під псевдонімом „Баба”, дуже швидко проявив себе на громадській ниві як організатор та учасник багатьох проектів. А його друзі по Пласту, в якому він перебував до заборони цієї організації польською владою у 1930 році, згадували, що на курінних таборах Бандера творив найцікавіші імпрези коли вдягав коца, вилазив на дерево й перевтілювався у образ Махатми Ганді. Сам Степан у автобіографії писав, що „у своїх студентських роках я брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки “Основа” та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґри-культури на Західніх Українських Землях. В ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства “Просвіта” я відбував у неділі і свята поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів “Загін Червона Калина”, в Українському Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий час теж у товариствах “Сокіл-Батько” і “Луг” у Львові. До моїх спортових зайнять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.”Цитата: „Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність України, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з українським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях Революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково через родинні зв'язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих гімназійних клясах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльности УВО…”

ТЕОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В ТВОРЧОСТІ СТЕПАНА БАНДЕРИ „Духова спадщина Степана Бандери своїм змістом небуденна. Можливо, майбутні історики виявлять, чи Степан Бандера героїкою свого життя, своїми чинами революціонера-націоналіста, лідера визвольної боротьби, а чи своїми ідеями й думками, теорією національно-визвольної революції, своїм вченням більше вплинув на успіх революційної боротьби. Проте, ледве чи можна відділити революціонера чину, організатора й прагматика революції від її теоретика та ідеолога!”Ярослав СтецькоНапередодні столітнього ювілею з дня народження Степана Бандери, а зокрема у висліді результатів проекту "Великі українці" значно зріс інтерес суспільства до цієї знакової постаті. Не дивно, що на фоні цього зацікавлення піднявся черговий вал звинувачень і наклепів на Провідника. зловорожі писаки намагаються подати Бандеру як „терориста, бойовика”, звинувачуючи його у всіх мислимих і немислимих гріхах. Цікаве явище, до борців за волю свого народу італійця Джузеппе Гарібальді, мексиканця Еміліано Сапати, болівійця Сімона Болівара, болгарина Христо Ботева претензій немає. На образі літературного героя Ліліан Войнич Овода (дуже „ліберального і толерантного” до окупантів) чи повстанця Спартака комуністи намагалися виховувати покоління молоді. Звісно, вони визнані Москвою не „терористами і екстремістами”, а борцями за волю, бо не боролися проти Росії. Що ж стосується Степана Бандери, послідовники якого вважали недостатньо неефективними методи збирання підписів під петиціями до Сталіна чи пікетування НКВД… До цього часу Степан Бандера більш відомий ширшому загалові як Провідник революційної ОУН, символ і лідер національно-визвольної боротьби українського народу і ще зовсім мало досліджена і поширена його власне ідеологічно-теоретична спадщина. І це непокоїть, адже актуальність і испроминуща вартість його творів на сучасному етапі очевидна для вдумливого дослідника. Його творча спадщина багата і багатогранна, заторкує всі аспекти національно-визвольної боротьби і, на мою думку, значною мірою саме завдяки недостатньому її вивченню, висвітленню, поширенню та практичному застосуванню ми допустилися багатьох помилок, котрі призвели до сьогоднішнього незавидного стану, в якому опинилася наша Україна. Серед багатьох інших теоретиків націоналізму Степана Бандеру вирізняє те, що він був одночасно практиком, очолював Організацію, котра під його проводом стала авангардом і рушійною силою української національної революції. Саме спроба аналізу теорії української революції в творчості Степана Бандери і є метою мого дослідження. Бандера писав: „Революція - це цілий процес боротьби, від її початків до кінцевого завершення. Обмежене поняття революції на етапі її найбільшого розгортання і завершування, тобто на остаточному державному чи суспільному перевороті, є так само невластиве, як не можна називати деревом саму його крону, без коріння і стовбура. Початком революції вважаємо той момент, коли під впливом скристалізованих революційних ідей починається цілеспрямована боротьба революційних сил за усунення існуючого, зненавидженого ладу та за створення на його місці нового, кращого, накресленого революційною ідеологією і програмою. Розвиток революції визначасться триванням і розгортанням її боротьби. Він може відбуватися у формі довготривалого, затяжного процесу, в якому боротьба розгортається ступенево, з етапами більшої і меншої напруги, може мати короткий, наглий хід. Історичне значення мають тільки успішно завершені революції, які закінчуються перемогою революційних сил та ідей. І власне, кінцевий етап вирішує про те, чи якийсь революційний процес вповні заслуговує на назву революції”. Досить чітке і окреслене визначення поняття „революція” як процесу, а не етапу, змушує поглянути па проблему дещо під іншим кутом зору, ніж той, який нав'язується нам сьогодні колаборантами-„еволюціоністами”. „Суть революції полягає в докорінній зміні, яка охоплює зміст і структуру державно-політичного, суспільно-духовного й економічного життя одного чи більше народів. Нові ідеї, нові сили, нові системи піднімають боротьбу проти ідей, сил і систем, пануючих у дотеперішньому укладі, щоб їх усунути, прибрати кермо життям і розвитком свого народу та дати йому нові напрями, нові форми”. Тобто не зміна „декорацій” при збереженні змісту і персонажів „вистави”, а докорінна зміна ситуації, шляхом безкомпромісної боротьби з заміною прогпилого старого життестверджуючим новим. Про основоположні чинники революційного процессу Провідник наголошував: „В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відіграють два його складники: ідея і людина”. (Ярослав Стецько вказує ще і на третій - боротьба - В.Р.) Провідні ідеї й світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному - творять „душу”, „істоту”, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програми з тією метою беруть активну участь в русі, - творять його живий, діючий організм. Отже, „Українська національна революція - це безперервний, постійний і прогресивний процес, який охоплює і проймає все життя. Її уклад позитивних ідей і вартостей стоїть проти большевицької системи не як абстрактна теорія і доктрина, а як жива, дієва, динамічна сила”. Не лише аргументи і розумове переконання, але конкретна боротьба, конкретне усунення і витіснення всього ворожого мусить бути метою руху, бо: „Неможливим є повністю заламати ідейно, розкласти морально большевицький режим тому, що він не має ані ідеї, ані моралі взагалі”. Цього не зрозуміли і не хочуть розуміти сучасні демократичні провідники. В цьому контексті варто нагадати слова Провідника про те, що: „Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга - це фази боротьби, третя - державного будівництва...” І допоки на місці знищеного СРСР не відбудеться постання „незалежних національних держав, забезпечення їхньої незалежности назовні, здійснення ідей і програми визвольної революції в державному і суспільному ладі, у змісті і побудові цілого життя”, до того часу українську революцію неможливо вважати завершеною. В концепції національної революції, сформульованій Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком, процес власне національного визволення і державного унезалежнення нерозривно пов'язаний з процесом визволення соціального та психологічного, з встановленням системи соціальної справедливости та народоправного устрою і традиційних національних вартостей. Серед найважливіших передумов успішного розвитку революції та її перемоги Степан Бандера називає насамперед „наявність і діяння організованої революційної сили, як організатора і авангарду революції - революційна мобілізація й активізація мас...”, а також „планова революційна стратегія” і задіяння до процесу боротьби якнайширшого фронту зацікавлених чинників. І надзвичайно актуальною тезою сьогодні є істина, що здобути тривалу перемогу можна лише внаслідок рішучої боротьби, а не хитрувань, крутійств, політичних спекуляцій, торгів та угодовства. Саме в безпосередній боротьбі формується той тип борця-революціонера, для якого мета революції стає метою власного життя. „Нашим природнім середовищем стало вже змагання, змістом нашого життя - боротьба”. „В боротьбі у нас виробилася і загартувалася незамінима постава борця-революціонера”. І ось ми впритул підійшли до проблеми, яка і сьогодні продовжує нас хвилювати, до проблеми кадрів. Цьому питанню Провідник присвятив декілька своїх статей, приділяв дуже багато уваги, адже „питання кадрів має підставове значення для кожного національно-політичного і суспільного руху, а зокрема для національно-визвольної революції. Якість і кількість кадрів, які вже беруть участь у революційній дії, і які, за своїм наставленням, зактивізуються в ній під час розширення революційної боротьби вирішує про напрямок, силу й успіх цілого революційного процесу”. Це чудово розуміє і ворог, тому „кожна система намагається властивими собі методами, але з найбільшою увагою і натиском виховувати й організувати якнайсильніші, найчисленніші кадри, у своєму дусі, для свого втримання, і так само запобігати формуванню кадрів будь-якого напрямку, який змагає до її повалення”. „Жодна система, яка не хоче сама себе знищити, не виховує і не формує кадрів, готових до революції проти неї”. Ніби про наш час сказано! Це може зробити тільки революційна ідея, революційна організація, яка цю ідею несе і поширює, та її революційна дія, активна боротьба з ворогом, мобілізування, підготовка щораз ширшого кола борців за визволення. Питання дійових кадрів визвольної революції може знайти позитивну розв'язку тільки тоді, коли його ставиться у властивому сенсі: революційної динаміки, старання, активізації і зростання. „Не шукати готових кадрів, бо таких ніколи немає, а тільки виховувати їх, мобілізовувати й організовувати, з таких людей, які до цього надаються своєю настановою і характером. Творення, формування кадрів для визвольної боротьби - це і є найсуттєвіше, головне завдання цілого революційного процесу. Найбільша частина уваги, енергії і революційної дії мусить бути спрямована на те, щоб своєю ідеєю захопити щораз більшу кількість найкращих людей, щоб із пасивного стану улягання ворожій системі привести їх у стан активного спротиву й поборювання ворога; щоб організаційною працею і розгортанням революційної боротьби створити з них загартовані кадри, свідомих борців...”

Основними чинниками, котрі притягають людей на бік революції, Степан Бандера називає: комплекс ідей, революційна організація і дія. „Особливе значення має ідеологія, яка визначає цілі визвольної революції, її програму в засадничих питаннях нового ладу, та шлях проведення тих цілей у життя. Ідея - це душа, породжуюча і рушійна сила цілого визвольного руху, це його найістотніша, незмінна суть. Життєвість, тривкість і перемога революції залежить передусім від сили, якости ідеї, яка є рушієм, наскільки вона відповідає духовності, природі, життєвим прагненням і потребам народу, наскільки вона висловлює його найкращі пориви і мобілізує шляхетні, динамічні, героїчні елементи нації і такі ж засновки в душі людини”. Сьогодні багато хто намагається ревізувати, „модернізувати”, „демократизувати”, пристосувати, „осучаснити” основоположні ідеї українського націоналізму з кон'юнктурних мотивів. Бандера попереджав, що „основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, застосовувати за тактичними міркуваннями до настанови різнородних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає”. Адже „вірність ідеї українського націоналізму - це найбільша сила української визвольної революції...” Для успішного ведення революційно-визвольної боротьби необхідно виразно усвідомлювати необхідність постання і дії Організації, котра була би гідною Великої Місії, вела, унапрямлювала і очолювала цю боротьбу. „...Революційна організація, яка ініціює, веде визвольну боротьбу і кермує нею, мусить бути свідома своєї ролі, що вона має мобілізувати й формувати кадри борців за національне визволення, а не шукати їх. Особливе значення має питання провідних кадрів революційної боротьби. Вони добираються з ширших дійових кадрів з-поміж таких людей, в яких найкраще визріє усвідомлення ідейного змісту і плану національної революції, і які своїми особистими прикметами - характером, здібностями і вмінням надаються до провідних функцій”. Як бачимо, Провідник ОУН постійно наголошував, що провідні кадри мають відповідати якнайвищим вимогам, співмірним висоті Ідеї. Нерозривність тріади: „ідея, кадри, боротьба” Провідник пояснює так: „Боротьба породжує, мобілізує все нових борців, а борці породжують боротьбу. Це безперервний ланцюговий процес, який охоплює щораз ширші кола народу, незалежно від різних змін форм революційної дії. А його незмінним і незаступним мотором є великі ідеї українського націоналізму. Ці ідеї, діючи в динамічній формі революційної боротьби, мобілізують і формують активні й провідні кадри сучасних визвольних змагань України”. Кожний справді революційний рух є об'єктивно безкомпромісовим, тому „ідучи до здійснення своїх цілей, кожний ідеологічний і політичний рух мусить змагатися з протистав¬ними напрямками і силами”, виключаючи колаборацію і угодовство. Степан Бандера велику увагу приділяє діючим силам революції, котрі умовно поділяє на дві групи: перша - „первісні, рушійні сили революції”, друга - „ті сили, які є урухомлювані й організовані ще до революційної боротьби первісними рушійними силами”. Є три основні первісні рушії революційного процесу: революційна ідея, революційна організація й революційна акція. Надзвичайно велику увагу Бандера приділяє розробці і практичному втіленню концепції опертя на власні сили, на противагу теоріям інтервенціонізму. Ця „вічна проблема” часто поставала перед українським рухом і досі є актуальною. Революційна ОУН завжди відстоювала власнопідметність української революції, пам'ятаючи слова Лесі Українки: „Хто визволиться сам - вільним буде, хто визволить кого - в неволю візьме”. Тому „Самостійну державу може здобути український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток міжнародньої ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відіграти тільки допоміжну, хоч дуже корисну ролю. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки заміну одного поневолення на інше... Як визволення, так і оборона самостійної України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони”. Революційна концепція відкидає всяке коньюнктурництво і пристосуванство, зокрема ідеологічне, до чужих „модних” і „респектабельних” течій, якими б прогресивними вони комусь не видавались і як би кимось не заохочувались. „Всілякі пристосування власних ідеологічних і програмових засад до зовнішніх впливів, викривлювання чи применшування їх відповідно до тактичних вимог на відтинках нашої діяльності в чужому чи ворожому середовищі підкопує самі основи визвольної боротьби. Через ідейно-програмову опортунізацію, через відступлення від повноти й чистоти власних цілей, замазання їх в очах народних мас ставиться під знак запиту успішність і доцільність визвольної революції, прищеплюється сумнів, чи можлива й доцільна така боротьба за применшені, половинчаті цілі, які цілком не відповідають духові і потребам України”, - перестерігав Провідник ОУН. „Наша визвольна концепція, ідеологія і програма українського націоналізму мусять чітко відбивати найістотніші прагнення українського народу, в найістотнішій формі, без сторонніх і ворожих сугестій і викривлень, а одночасно формувати національно-політичну свідомість”. Уваги і практичного застосування заслуговують і наступні думки: „Мірою щораз ширшого розгортання дії української визвольної національної революції, мірою активізування і посилювання щораз нових відтинків боротьби в широких масштабах, з впливом не тільки серед українського народу, але з перенесенням нашої офензивної революційно-політичної акції на чужонаціональні терени й у вороже запілля, в парі з тим, як українська національна революція стає авангардом та організатором спільної визвольної протибольшевицької революції багатьох народів - арсенал нашої зброї мусить відзначатися дуже широкою скалею. Великого значення набирає розрізнення поміж властивою, повною програмою, на якій мобілізується і формується власні сили, і політично-пропагандивною тактикою на окремих відтинках”. Автор не стомлюється наголошувати, що „поневолений чужою державою нарід може здобути справжнє й тривке визволення тільки власним змаганням, напругою всіх своїх сил у боротьбі на життя і смерть... Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою”. Степан Бандера попереджає всіх, кого це стосується, що „...всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кладуть орієнтацію на вирішальну допомогу західніх держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику - йдуть безвиглядними манівцями”, накликаючи на наші землі і на наш народ нових поневолювачів, адже „коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засаді на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується й заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок, мусить бути такий, якого собі бажають та на який погоджуються дотичні „спонсори”. Тож „однією з основних засад українського визвольно-революційного руху є опертя визвольної боротьби на власні сили українського народу”. Ці думки Бандери одночасно є красномовним аргументом для тих. хто продовжує. всупереч історичній правді, звинувачувати ОУН в прислужництві іншим державам. Аналізуючи і досліджуючи світову та вітчизняну історію, Степан Бандера доходить висновку: „Надавання стороннім силам і кон'юнктурі вирішального значення в справі визволення, приводить до її заламання, як це найвиразніше показує наша історія. Така концепція сама собою гальмує розвиток і мобілізацію власних визвольницьких сил народу і притуплює дух боротьби. Зовнішні чинники кермуються своїми власними цілями й інтересами, а нашу справу, визвольні сили й боротьбу України в практиці і політиці розглядають під кутом власних ресурсів...” Тому „основним і керівним напрямком національно-визвольної політики мусить бути засада власнопідметної боротьби, ставка на власні сили нації, принципова самостійність”.

Позиція Степана Бандери в цьому напрямку є традиційною для революційного ук¬раїнського націоналізму і перегукується з працями М. Міхновського, Ю. Липи, Д. Донцова, М. Сціборського, П. Полтави, О. Горнового, Я. Стецька, котрі також відстоювали ідею революційности та власнопідметности українського руху. „Український націоналістичний рух виставляє свої програмові цілі з повною одвертістю і ясністю в цілій своїй політичній діяльності. Це випливає з засади ставлення на власні сили української нації. Щоб утримати і скріпити в народі дух визвольної боротьби, конче треба плекати й поширювати ідеї українського націоналізму в найчистішій формі, але що головніше - ділом, цілим ставленням революційного змагання і самостійницької політики. Ця повна одвертість у проголошенні своїх цілей та однозвучність революційпо-політичпої практики з теоретичними засадами в кожній ситуації, незалежно від кон'юнктури - становить характеристичну ціху революційного націоналістичного руху”. Така постановка питання спонукає шукати опертя не з боку сторонніх чинників, а у власному народі, постає необхідність титанічної праці по усвідомленню, активізації, мобілізації й організації широких народних мас, максимально застосовуючи свою політику до їх потреб та інтересів. „У нашій боротьбі маса - це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо. І навпаки, з допомогою одиниць охоплюємо й опановуємо масу. Йдемо цими обома шляхами одночасно, а одна праця підсилює другу”. „Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя, однаково - в рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них”. Найважливіша справа - здобути безпосередній вилив, „включити в нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо всю народну масу”. Як керівництво до дії звучить настанова Провідника: „Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, зразу ж почнемо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі”. Ярослав Стецько у своїй передмові до збірки творів Степана Бандери „Псреспективи української революції”, виданої в Мюнхені у 1978 році (саме нею я послуговуюсь у підборі цитат цього тексту) слушно зауважував: „Українська революція - це передусім процес внутрішнього визволення нації й розбудження та самоусвідомлення її традиційних оригінальних історично притаманних українських вартостей і якостей, які мають вирішальне значення у всеохопленні широких народніх кіл...” Сьогодні особливого розмаху і поширення набуває з подачі деяких псевдопатріотів хибна і вкрай шкідлива опортуністична концепція, що „не Росія, не російський народ є ворогом самостійности України, а відокремлений большевицький імперіялізм”. Степан Бандера постійно наголошував на необхідності поборювати якнайрішучіше такі орієнтації і „з москалями не мати спільної мови”. Він стверджував: „Ми вважаємо російський народ за загарбника, тому не сміє бути притупленою гострота українського антиросійського фронту, ані не сміє поширюватися серед українських народніх прошарків баламутство”. „Історичний досвід переконливо повчає нас, що Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала свого імперіалізму - гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український”, - в цьому ми сьогодні маємо чудову нагоду наочно пересвідчитися. Степан Бандера пояснює це явище тим, що „імперіялізм російського народу - це явище історичного порядку, що міняє свої форми та методи дії, але в своїй істоті залишається незмінним”, а отже „українська самостійницька політика мусить зробити належні висновки з того факту, що в московському таборі існують тільки сили крайньо ворожі справі державної самостійности України...” Тієї української національної самостійности, як ми її розуміємо, якої прагнемо і за яку боремося. Я свідомо обмежив завдання свого скромного дослідження насамперед простим викладом засадничих постулатів вчення Степана Бандери, котрі насьогодні набувають особливої гостроти й актуальності і потребують донесення до широкого загалу. Саме тому праця вщерть насичена статтями Провідника (давно на часі перевидання і популяризація творів С.Бандери). Сподіваюся, що цим за допомогою авторитетного переконливого слова Провідника ОУН спричинюся також до перегляду своїх хибних поглядів деякими „демократичними націоналістами” сьогодення, а насамперед спонукаю тих істориків, публіцистів, політологів та теоретиків, котрі мають здібності, час та можливості, розширити та продовжити тему вивчення, дослідження і популяризації ідейно-теоретичної спадщини Степана Бандери, Ярослава Стецька, Дмитра Донцова та інших Будителів Духу Нації.

ПРОВІДНИК НА ПСЕВДО „БАБА” 5 років життя Степана Бандери – від 1929 по 1934 – це шлях від рядового члена Організації Українських Націоналістів до Крайового Провідника, від особи, яка користувалась псевдами „Баба” та „Сірий”, до легендарного керівника українських націоналістів, яким захоплювалися не лише українці, але й визнавали польські журналісти. Смертний вирок, який замінено на довічне ув’язнення, ще один суд і ще одне довічне ув’язнення – ціна, яку Бандері доведеться заплатити у двадцять шість років за свою діяльність у першій половині тридцятих… Сьогоднішній наш матеріал – про становлення та діяльність Крайового Провідника ОУН – Степана Бандери.Шлях Провідника Низького росту й непомітний на перший погляд Бандера розпочинав свою підпільну діяльність під псевдонімами „Баба”, „Сірий”, „Степанко”, „Лис” та „Рих”. Втім, самопосвята та жертовність, а разом з тим і вміння знаходити нестандартні розв’язки проблем, які виникали в революційній діяльності – дуже швидко вивели Степана Бандеру в лідери націоналістичного руху. Його внутрішня сила й харизма були беззаперечними. Якось, при організації атентату на радянського консула у Львові, на зустріч з Бандерою прийшов бойовий референт ОУН та найближчий друг Романа Шухевича – Богдан Підгайний. Опісля він переповідав Шухевичу про незвичайне враження, яке на нього справив Бандера, на що майбутній командир УПА відзначив, що вперше зустрівшись із Бандерою – пережив те саме. Залишається зауважити, що і Шухевич, і Підгайний були старші віком за двадцятичотирьохлітнього Бандеру, але відчували й визнавали його природній авторитет. Про свою самопосвяту Бандера згадає в автобіографії, коли писатиме, що „найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій”. Бандера очолить пропагандивний відділ в 22 роки, в 23 стане заступником Крайового Провідника, а в 24 уже сам очолить Крайовий Провід ОУН. Він не просто виконував ті чи інші обов’язки, але глибоко вникав в усі дрібниці справи. Саме за його ініціативи було відкрито нові шляхи транспортування підпільної літератури з-за кордону, створено підпільну друкарню та хімічну лабораторію. В сфері пропаганди йому вдалося організувати масштабну „шкільну” акцію, яка охопила українських школярів всієї Галичини. Тоді було видрукувано та розповсюджено 92 тисячі листівок та 6 тисяч брошур, що на той час було неймовірним тиражем. І що дало свій результат у мобілізації найменших українців – школярів, які в один момент виступили проти польської мови викладання, традиції молитись польською мовою та засилля чужої державної атрибутики в українських школах. „Антимонопольна” акція, ініційована Бандерою, була спрямована на бойкот широкими верствами населення польського алкоголю та тютюну. Це не лише мало відношення до здоров’я нації, але й підривало прибутки польської держави. Але чи не найбільшою пропагандивною кампанією, організованою Бандерою, було вшанування пам’яті українських бойовиків Біласа та Данилишина, яких було страчено 23 грудня 1932 року. В той день, в час коли оунівці були на ешафоті, у всіх церквах Галичини били дзвони. Цікаво, що Бандера безпосередньо, без зв’язкових, до останнього моменту підтримував живий контакт із адвокатом засуджених хлопців й передав для них подяку від Проводу ОУН. Василь Білас і Дмитро Данилишин були страчені після невдалого нападу на поштове відділення в містечку Городок. Тоді ж, на місці, під час перестрілки з поліцією, загинуло ще двоє бойовиків організації. Таке трапляється в революційній діяльності, а спосіб поповнювати організаційну касу за допомогою „ексів” (експропріаційних актів) є чи не основним у всіх революційних структурах. Проте Бандера, який очолив Провід ОУН на західноукраїнських землях саме після подій під Городком, вирішив відмовитися від „ексів”, все ж, життя членів Організації для нього було дорожчим аніж наявність засобів для діяльності. Зате він не відмовився від політичних вбивств осіб, діяльність яких була ворожою щодо української нації. І хоча Бандера сам ніколи не стріляв, під його проводом будуть виконані найгучніші атентати. Він не лише організовував успішні замахи на радянського консула у Львові в 1933 році та міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького у 1934, але й сам зустрічався й підбирав кандидатури на виконавців атентату – Миколу Лемика та Григорія Мацейка. Коли йому на суді доведеться свідчити про той етап життя, Бандера скаже: „Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з певністю, що я втрачу життя (Бандера перед цим судом був уже засуджений на смертну кару, яку пізніше замінено на довічне ув’язнення), я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити. Але впродовж всього часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика, і того, що вбив Пєрацького…” Позатим, Бандері вдалося владнати давню організаційну проблему – влиття Української Військової Організації (УВО) в ОУН, а також розробити проект створення „зелених кадрів” - підпільних військових загонів, які б складалися із розконспірованих оунівців, що мало б бути прообразом УПА. І хоча цю ідею Бандера не встиг реалізувати, польська преса гідно оцінила його діяльність: „Таємнича ОУН є нині сильнішою за всі українські легальні партії разом. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює з страшним темпом, щоб втягнути маси в круговорот революції…” („Bunt mlodyh” від 20.12.1933).Процеси Бандери та товаришів Степан Бандера без перебільшення був найефективнішим Крайовим Провідником ОУН. Більше того, йому вдалося довше за попередників бути при кермі організації і при цьому організовувати найгучніші акції. Не в останню чергу це пояснюється внутрішніми якостями Провідника. „Баба” вміло поєднував харизму у внутрішньо-організаційному житті та конспірацію, яку необхідно було зберігати в зовнішній діяльності. В час, коли Бандера займав найвищі пости в ОУН, молоді українці сотнями потрапляли за грати, на підставі лише звичайних підозр. Саме в цей час було введено у Польщі „наглі суди”, які швидко вирішували долю революціонерів. Відомо, що Бандера до свого арешту у 1934 році п’ять разів затримувався поліцією – за нелегальні переходи кордонів, пропаганду, підозру до причетності в організації атентату. Втім, йому завжди вдавалося вийти з рук поліції неушкодженим. Арешт великої кількості націоналістичного активу, в тому числі й Степана Бандери, який відбувся 14 червня 1934 року, став фатальним через те, що до рук чеської поліції потрапив празький архів ОУН („архів Сеника”). Щоправда, поляки не встигли вберегти від кулі українського націоналіста самого міністра внутрішніх справ Польщі – Броніслава Пєрацького. Це відбулося наступного дня – 15 червня 1934 року. Розлючений уряд уже 17 червня публікує декрет про створення концентраційного табору в Березі Картузькій і за півроку арештовує понад 800 українців. Самого Бандеру безперервно допитували понад 5 діб – з 9 год. 6 серпня до 20 год. 11 серпня 1934 року. Підсумком діяльності Бандери стали два гучні судові процеси, які в 1935-1936 роках відбулися у Варшаві та Львові. Їх назвали „справою Бандери та товаришів” і вони планувалися як показові щодо знищення політичних опонентів польської держави. І якщо процес у Варшаві націоналістам не вдалось вповні використати для пропаганди своїх ідей, оскільки їм було заборонено свідчити польською і вони, здебільшого, взагалі мовчали, то у Львові це була суцільна популяризація українського революційного руху. Завдяки Бандері процес став тріумфом українського націоналізму. Його свідчення на суді передруковувались у польських та закордонних ЗМІ, не позбавлений процес був і комічних курйозів. Наприклад, вітання підсудних українців Степана Бандеру окликом „Слава Україні!”, коли його вводили в судову залу, що спантеличило публіку, яка, разом із суддями, піднялася в цей момент і стоячи зустріла Провідника ОУН.

Польська газета „Батьківщина” писала: „Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пострижений, одягнений в чорне вбрання. Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом. Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних. На запит Бандера відповідає: „до вини не почуваюся. Свою революційну діяльність я вважав тільки сповненням мого обов’язку…” Смертний вирок під час Варшавського процесу, який замінено на довічне ув’язнення й ще одне довічне ув’язнення у Львові – гідна оцінка діяльності Бандери в очах польського правосуддя.В’язень тюрем та концтабору В „Моїх життєписних даних” Бандера запише: „Я сидів у в'язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті”. Найдовше Бандера перебуватиме у „Святому Хресті” – найважчій в’язниці Польщі. Тут в’язні перебували закутими у кайдани, взутими в дерев’яне взуття, були позбавлені практично усіх прав. Та все ж, Бандері вдалося налагодити для своїх друзів-революціонерів терпимі умови перебування. В тюрмах він залишатиметься авторитетом для інших. Саме завдяки його старанням українських політичних в’язнів відокремлять від польських злочинців і дозволять перебувати в одній камері, він організовуватиме освітні в’язничні курси, а коли на третьому році ув’язнення їм вперше дозволять посповідатися та відбути Службу Божу – то Бандера організує й очолить хор в’язнів. У травні 1938 року, коли у Роттердамі радянський агент вбиває за допомогою вибухівки Голову Проводу ОУН Євгена Коновальця, Бандера перебуває уже в іншій в’язниці – Вронках, яка знаходилася в дев’яти кілометрах від польсько-німецького кордону й режимом була легшою за „Святий Хрест”. Смерть Коновальця й пошук кандидатури нового провідника змушує ОУН шукати шляхи визволення Бандери. Цікаво, що Провід за кордоном дуже стримано віднісся до ідеї „звільнення” з довічного ув’язнення Бандери й ця справа залишилась у руках його найближчих друзів, зокрема Романа Шухевича. Саме він контактував у цій справі із потрібними людьми з різних середовищ. За планом було домовлено, що українці підкуплять двох польських наглядачів, сума, про яку йшла мова, на той час була просто фантастичною – 50 тисяч злотих (приблизно 5 тисяч тогочасних американських доларів). Про гроші мала подбати українська діаспора в Америці, а далі Бандера мав би перетнути німецький кордон. Наглядачі встигли отримати аванс у 500 злотих, проте в останній момент справу втечі було відмінено – члени закордонного Проводу не погодилися підтримати даний план. Формальною причиною стала підозра, що ця ідея є відомою полякам і вони нею скористаються щоб під приводом втечі вбити Бандеру. Не маючи гарантій побуту Степана Бандери за польським кордоном й не отримавши домовленої суми, друзі Бандери змушені були відмовитись від свого плану. Кінцем цієї історії є масовий арешт близько 80 поляків та кількох українців. Ключник, який втратив можливість заробити велику суму, почав пити і ненароком зізнався про підготовку втечі важливого польського в’язня. Це привело до звільнення багатьох наглядачів, а також чисельних вироків. Самого ж Бандеру було переведено у концтабір Береза Картузька, до створення якого він спричинився своєю діяльністю. Менше ніж через рік, з початком ІІ Світової війни, він опиниться на волі. Проте втрачена нагода покинути в’язничні мури після смерті Коновальця й узяти участь у ІІ Великому (Римському) Зборі ОУН вплине на подальший перебіг особистого життя Степана Бандери та майбутнє націоналістичного руху.

БАНДЕРА: СТАРІ ТА НОВІ МІФИЗ тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім'я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання. Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи - деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна безпосередньо до масового визвольного руху середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об'єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера - нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов'язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.ТерористЦей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але - наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького». Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної української держави - свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».КолаборантОсновним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН - СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ - протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв'язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене. В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади - відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.

Авторитарний лідерСаме ця принциповість і непоступливість часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожню справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу». Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці - утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політичних сил. Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо, перебуваючи в ув'язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій», є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не відмовлявся від рішень цього збору, вважаючи їх зобов'язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН. По-друге - процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода народам! Свобода людині!», яке представляється як квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм» - це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.РозкольникЗ політичного еміграційного протистояння проростає і наступний стереотип - розкольника. Бандера, твердять деякі публіцисти та історики, відіграв радше деструктивну, аніж позитивну роль в українському визвольному русі, адже з його ім'ям пов'язані два розколи. «Руїна», «розкол», «братовбивство» - ці поняття представляються мало не як архетипічні для української нації, як її родове прокляття. Натомість такі негативні явища є аж надто типовими для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, аби вбачати в них щось винятково українське. Очевидно, не обійшлося без таких маніпуляцій і в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру. І якщо в питанні розколу 1940 року поки не знайдено документів, які однозначно підтверджували б його зовнішню інспірацію, то в так званому другому розколі 1954 року вона дуже чітко прослідковується. Звичайно, ця подія мала й певні об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), проте безпосередньою причиною стали сфальшовані МҐБ документи та тривала оперативна гра, яка велася з українською еміграцією від імені воюючої України. Важливо також оцінити вчинки самого Степана Бандери в цих критичних ситуаціях, аби дати відповідь чи заслуговує він на звинувачення у розкольництві. І в 1940 р., і в 1954 р. бачимо його дії, спрямовані на недопущення розколу: в першому випадку неодноразові звернення та поїздка до Андрія Мельника, в другому навіть добровільний відхід з посади керівника організації задля збереження її цілісності. Як і у випадку з іншими міфами про Бандеру, звинувачення у розкольництві опирається на незнання конкретних фактів чи невміння розглянути їх із ширшої перспективи. До прикладу, датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці називають 10 лютого 1940 року - день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Тим часом, ще кілька місяців після цього продовжувалися спроби залагодити конфлікт, представники обох течій працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. І щойно силове захоплення приміщення бойовиками на чолі із Зиновієм Книшем (згодом одним із найбільш плодючих авторів мельниківського спрямування) і позбавлення бандерівців доступу до нього спалило мости для можливого порозуміння. Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважчим з яких було звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі залишається нез'ясованою, проте, якщо подивитися в ширшому контексті, то важко не помітити аналогій із пізнішими подіями 1957 та 1959 років. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж представлялися як «братовбивчі розбірки» в середовищі українських націоналістів. Щойно сенсаційне зізнання кілера від КҐБ Сташинського показало справжніх замовників та виконавця атентатів. І на завершення про розколи. Говорячи про розкол в українському русі, в нас прийнято говорити лише про його деструктивну роль. Тим часом, принаймні, конфлікт 1940 року став додатковим імпульсом для розвитку руху. Адже до його керівництва прийшли молоді енергійні люди, з новим баченням, готові до еволюції своїх світоглядних засад, геополітичних уявлень та методології боротьби. Саме ці люди, яких згодом стали називати «бандерівцями», вивели український визвольний рух на якісно новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний. І тут знову напрошуються аналогії з іншими національними рухами - єврейський національний рух набув нового дихання завдяки «розкольнику» Володимиру Жаботинському, який вийшов із Всесвітньої сіоністської організації, заснувавши нову течію «сіоністів-ревізіоністів».«Лише символ»Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в'язень польських тюрем, згодом - німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» - ця фраза стала ключовою у сучасному відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, - в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Гомін України» та багато інших, що виходили практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.

Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні - на подання Романа Шухевича його було обрано членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався «Хто такі бандерівці і за що вони борються», тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом «Хай живе Степан Бандера», відомий повстанський художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши «Другові Провіднику». В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет Бандери як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін «бандерівці» набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його небезпечним ворогом і навіть пішла на його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було придушено, і сама радянська влада намагалася представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа Сталіна. Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем українського визвольного руху. А разом з тим - він став його символом. Стати символом за життя і пронести цей тягар не спіткнувшись - це справжній виклик долі, достойно відповісти на який не зуміли тисячі тих, кого свого часу вважали героями. Маємо унікальні рядки, написані самим Бандерою, де він описує свої переживання: «Мушу Вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація - це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся». Проте доля розпорядилася по-інакшому - Степан Бандера так і не зміг повернутися безпосередньо на поле бою, змушений був до кінця життя нести цей хрест - бути символом. Прізвище Бандера, що перекладається «прапор», таки стало його життєвою місією. В Україні сьогодні друкують багато статей та книжок про Степана Бандеру. Автори переповідають основні факти із його життя: діяльність в підпільній організації, боротьба, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя. Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, що настане момент, коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати героя героєм. І Бандера знову стане символом, символом того, що українцям уже не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення майбутнього.

БАНДЕРА – ПРАПОР НАЦІЇЄ люди, які своїми духовними параметрами долають і рамки своєї епохи, і межі життя. Смерть не зупиняє їх впливу, вони залишаються необхідними нації і після смерті. І тоді говоримо про безсмертя. Таким був, є і буде Степан Бандера. Він витворив якісно новий – політично свідомий, активний і жертовний – тип українця-громадянина і сам був його ідеальним уособленням: служити не особам, а Україні, не урядам, а українській незалежній державі, боротися не за мандати і посади, а за Ідею – за свободу і державність нації. Сьогодні ми відзначаємо 100-ту річницю з дня народження Степана Бандери. А чому? Для чого? З якою метою? Тільки за звичаєм, бо явище історично вагоме, а дата ювілейна? Але ми не імпрезіоністи, для яких урочистості – це нагода погрітися в промінні чужої слави, людей побачити і себе показати. Ми – націоналісти: люди боротьби, а не імпрези. А тому наша відповідь на поставлені вище запитання завжди має бути конкретною і вмотивованою характером, обставинами і цілями нашої діяльності. Степан Бандера, до того ж саме з нагоди чергового ювілею керованої ним ОУН, учив: “Коли за тим звичаєм відзначається двадцять п’яту річницю Першого Конгресу українських націоналістів і переглядається пройдений Організацією Українських Націоналістів шлях, то слід мати на увазі передусім її дальшу діяльність і розвиток”. З часу виголошення цих слів минуло більше півстоліття, але вони залишаються актуальними для нас і досі, бо ми переконані: ОУН і Бандера – це не тільки героїчне минуле, а незрадлива надія і майбутня слава України. То ж ким він був для нинішніх поколінь, що з того, що він започаткував у свою героїчну епоху ми повинні наслідувати, і яка роль його політичної спадщини для нас – онуків Шевченка й дітей Бандери, для продовження національно-визвольної боротьби за право бути господарем своєї долі на своїй землі.? Для цього слід визначити той стан української нації в якій вона сьогодні перебуває, причини які породили цей стан, і що робити далі. Заодно – чітко окреслити своє ставлення до нинішньої влади, системи державного правління, політикуму, суспільства. Провідник „Тризуба” В.Іванишин з цього приводу писав: „Вороги української нації та їхні псевдопатріотичні прислужники (платні та баранізовані) з числа українців в один голос твердять, що нинішній ганебний і катастрофічний стан українського народу пояснюється тільки невирішеністю соціально-економічних проблем та недосконалістю системи керівництва державою, і пропонують себе, свої клани і шайки на роль рятівника, спасителів, месій. Але це – свідомий чи неусвідомлюваний обман. Потворні соціально-економічні деформації в нашому суспільстві – це не причина, а явний, зримий і відчутний для кожного наслідок саме нищівної внутрішньої окупації України. Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80 % населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне – національне державотворення і народовладдя”. У наш час, коли здобуття незалежності не принесло ук¬раїнцям ні державності, ні омріяної Свободи а лише антиукраїнський режим внутрішньої окупації, коли перед на¬цією і надалі стоїть питання бути чи не бути, спадщина Степан Бандера сприймається з особливою актуальністю, вона є дороговказом для подальшої бороть¬би за УССД. Бо лише український націоналізм, його ідеологічна база, ме¬тодологія, спадкоємність боротьби поколінь дають відповідь, де шукати ту основу, відштовхуючись від якої можна випрацювати концепцію нашої подальшої боротьби в умовах, коли зовнішню окупацію замінила внутрішня і тому не здобуто державності корінної нації. Особливо багато цінних наробок знаходимо у збірнику праць Степана Бандери „Перспективи Української Рево¬люції”. Він зробив українську національну ідею пріоритетним, фундаментальним і неодмінним фактором української політики, якому нема і не може бути заміни чи альтернативи, і змусив виступати під гаслами національної державності інші, часто дуже далекі від націоналізму українські організації. Він збагнув суть творчості Дмитра Донцова: не навчати націоналізму як якоїсь політичної науки, а передусім – пробудити в українцеві українця. Решту зробить ідея, самоосвіта, життєвий досвід, а головне – участь у боротьбі за державність нації. Він розумів, що окупаційній політичній системі можна ефективно протиставити тільки іншу, власну, національну ідейно-політичну систему. Порівняймо те, що він писав, пропонував, від чого застерігав і куди унапрямлював політичний провід, із тим, що було зроблено провідниками „оксамитової” революції 1989-1991 років, що вони і створені ними партії прикриваючись знаменом Бандери роблять зараз, і тоді відразу ста¬не зрозуміло, чому ми „маємо те, що маємо”, хто, чому і як довів Україну до такого стану. Степан Бандера керував Організацією, під проводом якої боролася вся Україна, без розгулу вождизму та згубної отаманщини, він знав те, чого не зрозуміли нинішні „батьки наро¬ду”, коли їм той народ виявив великий кредит довіри і гото¬вий був під їх проводом боротися за власну державу. У своїй праці „Значення широких мас та їх охоплення" С.Бандера пи¬сав: „Наша внутрішньо політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кож¬ного українця, як причетного, так і непричетного до загаль¬ного громадянського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними і незалежно від них". Там же він застерігав: „Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинно підуть не з нами чи частинно проти нас та великою мірою здеморалізу¬ються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі”. Але керована демократичними лідерами боротьба пішла ін¬шим шляхом. Бандера застерігав: „Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гасла „За демократичний лад” замість гас¬ла „За самостійну державу" має вкрай шкідливий аспект”. У 1989-1991 роках усе було зроблено з точністю до навпаки. Отже, боротьбу необхідно продовжувати. Яким – революцій¬ним чи еволюційним шляхом? Еволюційним ідемо вже 18 років. Ні помітних зрушень, ні обнадійливої перспективи. „Національна революція - єдиний шлях до визволення”, – вважав С.Бандера. У своїй праці „Перспективи ук¬раїнської національно-визвольної боротьби” він переконливо довів необхідність саме революційного шляху боротьби: „Знищити большевизм можна не еволюційним шляхом, тільки революційною розправою, в якій організова¬на революційна сила, з безпосередньою активною участю найширших народних мас, у могутньому зриві розтрощить і з ко¬рінням вирве головні елементи большевизму – режим, пар¬тію, систему і доктрину, всі їхні відгалуження і прояви. В тій остаточній розправі мусить зосередитися і завершитися процес революційної боротьби". У іншій праці „Призабута научка” він застерігав: „Партійні кадри, кровно пов’язані з большевицьким режимом, будуть йому помагати задавити визвольну революцію, доки почуватимуть до цього силу. Коли ж переконаються, що большевизм приречений на загладу, а революція бере верх, тоді і вони пристануть до неї... Метою їхнього переходу на бік революції буде передусім намагання бути знову зверху, при владі, а далі – знівечити висліди революції і зберегти якнайбільше комуністичних „здобутків“, панування бюрократії над народом. Большевицька школа формування партійних кадрів підготовляє такий елемент, який завжди і всякими засобами буде намагатися захопити і втримати в своїх руках владу, а народ і все його життя – в неволі“. Цього не було враховано, навпаки революційні процеси штучно призупинено, недобиту комуну залишили при владі і як результат – існує загроза втрати державності, галопу¬ючим темпом іде розгул антиукраїнських сил, представники „п’ятої колони” упевнено почу¬вають себе в структурах влади, а українці – національна меншина на своїй землі. Єдино правильним шляхом до вирішення всіх тих проблем, що постали перед нацією, є продовження рево¬люційної боротьби як у національній, так і соціальній пло¬щині – для зміни існуючої системи влади. Зараз, як ніколи, постає проблема консолідації здорових державницьких сил. Бандера чудово розумів і достойно оці¬нював роль політичних партій у державному будівництві. Але до повного здобуття національної держави головну роль він відводив не партіям, а національному ордену – ОУН. У партій свої методи, форми та способи боротьби. Вони змушені діяти в певних рамках існуючого законодавства, яке не завжди тотожне з істинними устремліннями бездержавно¬го народу, не виражає їх інтересів і настроїв. Такі закони є „правилами поведінки для рабів" і творяться для забезпе¬чення інтересів людей влади, а не громади. Але поза такими законами партії діяти просто не мають можливості. Це дале¬ко не єдиний аргумент, чому партія не може бути авангард¬ною силою в боротьбі за УССД – ні в минулому, ні на ниніш¬ньому етапі. Відродження ОУН як провідника української нації на шляху до її державності і розквіту – історична необхідність і неминучість. Це буде зроблено обов’язково. Бо ніщо і ніколи не зупинить нашу націю на шляху до власної державності. А єдиний реальний державотворчий чинник, який є в розпорядженні українців, – це не партії, не окремі безідейні особи з командою патріотів-іскаріотів, а тільки національний політичний орден: Організація Українських Націоналістів.

Нинішній Провід ОУН не зміг у найвідповідальніший момент української історії, після проголошення незалежності і створення держави, запропонувати народові власну ідеологію і програму національного державотворення, концепцію діяльності політичного ордену нації в умовах незалежності, концепцію участі націоналістів у владі, концепцію діяльності легальних націоналістичних об’єднань, нові форми і методи боротьби нації в умовах внутрішньої окупації. Не зроблено цього й досі – через 19 років. А замість цього – порожні наради, фальшиві імпрези, видумані спогади, ідейна безплідність, політична безпорадність, внутрішня гризня, руйнівний розбрат, імітація діяльності, націоналістична фразеологія без націоналістичної ідеології, патологічне виродження і потворне переродження. Результат – цілковите розчинення в безідейно-кон’юнктурних партіях і навіть братання цих “теж-націоналістів” із “червоними” в лавах блоків “Наша Україна” та БЮТ... Що з цього приводу можна взяти із спадщини Бандери. Він геніально розв’язував проблему формування ідеології ОУН і проблему консолідації тодішніх націоналістичних сил. Вказуючи на те, що ідея і людина є головними рушіями революції С. Бандера зазначав: ”При однаковій важливості і необхідності цих двох чинників одночасно між ними існує така різниця, що один є постійний, а другий – змінний, провідні ідеї й програмові позиції ідеологічного й політичного руху в своїй основі залишаються незмінні. Їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху – це насправді постання нового руху на місці старого. Навіть тоді, як залишається той самий людський склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи дії, – із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух”. Отже, ще в часи С. Бандери, такі тенденції не одноразово виникали, інакше він не зумів би їх так глибинно вивчити, відчути їхню небезпеку, зрозуміти природу їхнього походження і дати рекомендації щодо їхньої нейтралізації, як своїм сучасникам, так і їхнім нащадкам. А тепер змоделюймо ним писане на нашу нинішню дійсність, придивімося уважніше до нинішніх “спадкоємних” націоналістичних лідерів, порівняймо їхні нинішні ідейні і програмові засади, з програмою і ідеологією ОУН (особливо ідейно-світоглядні засади прийняті на 11-му Великому Зборі ОУН), їхнє ствердження щодо нинішнього державного статусу української нації; їхнє трактування, що нинішнє державне утворення – є віковічною мрією українців; їхнє входження в ворожий соціал-демократичний табір та плазування перед його лідерами; спочатку відхід від революційних, орденських методів боротьби, а пізніше цілковита зупинка цієї боротьби; злочинне трактування про можливу зміна статусу української етнічної нації та заміну її політичною нацією – космополітичним конгломератом. Порівняли. Тепер стало зрозуміло, чому український націоналістичний рух нині опинився в такому жалюгідному становищі? Тому відзначуючи столітній ювілей Великого Провідника, слід не тільки робити спільні імпрези, наукові конференції, випускати книги, календарі, ставити пам’ятники – це закономірна данина його генію (не випадково за опитуванням Великим Українцем став Степан Бандера, за нього однаково голосували як на заході, так і на сході України, бо лише шляхом певних маніпуляцій проголошено було іншу кандидатуру). Поряд з урочистостями, перебуванням в ореолі слави Бандери треба поставити й інші пекучі, але сміливі й актуальні питання: „А що спільного з Донцовим, з Коновальцем, з Бандерою має більшість нинішніх так званих націоналістичних організацій (і похідні від ОУН, і новостворені), особливо її керівні ядра. Назва, націоналістична риторика чи успадкована організаційна легітимність, ще не дають права вважати ці організації насправді націоналістичними. Їх, у разі їхньої подальшої відмови від втілення у життя, шляхом національної революції, головної політичної мети – утворення української національної держави, необхідно віднести до охарактеризованих С. Бандерою перероджених структур, носіїв чужих ідей, чужорідним тілом у живому націоналістичному революційному середовищі, яке вже не можливо реанімувати, а тому необхідно його вивести поза ідейне та організаційне поле українського націоналізму. Бандера знав причини, які породжують опортунізм всередині революційної націоналістичної організації. Як у боротьбі проти чистоти ідеї: “Боротьба в ідеологічно-політичній площині полягає не тільки в прямому протиставленні ідей і цілей даного руху до ворожих. Противники і вороги мають на меті насамперед послаблення позицій і лінії визвольного руху, будь-якими засобами. Для того вони послуговуються посередніми засобами внутрішнього підриву й ідейного відпряження. Якщо у визвольному русі починається фермент і процес підмінювання ідейних позицій і політичної лінії іншим напрямком, хоч теж неприхильним і небажаним для ворога і противників, то вони радіють уже з самого негативного, розстрою чого наслідку для визвольного руху”. Так і в боротьбі проти її носія – людини: “Наступ на діючу людину в русі з боку ворогів і противників ведеться теж різними способами. Не завжди він зосереджується на намаганні знищити, чи спаралізувати дію активних учасників руху Часто метою ворожого діяння є – різними засобами ідейно-політично зламати активних учасників руху. Слідом за цим ідуть старання, щоб таких ідейно чи політично заламаних людей приєднати на свій бік і зробити з них інструмент внутрішнього розкладу в русі, або бодай залучити їх до будь-якого іншого напрямку, який перенесений всередину руху, створював би розстроюючи ферменти. З цього боку визвольному рухові грозять найбільші небезпеки”... А тому нам треба теж робити з цього належні висновки. Бандера також знав як і у який спосіб поборювати ці шкідливі, утворені завдяки синтезу внутрішніх і зовнішніх ворожих чинників, тенденції. Він вважав що у боротьбі з цим потворним явищем терапевтичні заходи є неефективні: “В такій ситуації збереження руху, його напрямку, змісту та дієздатності вимагає розкритті суті деструктивних тенденцій, виявлення та усунення всіх тих елементів, які з будь-яких причин впряглися у шкідницьку акцію. Кожен процес розкладу ховає в собі небезпеку, що від заражених клітин захворіють здорові. Затамування, знешкідливлювання та лікування хворих клітин внутрішнім діянням на них життєвих сил руху є дуже ускладнене в умовах боротьби з ворогом, чи протидії натиску противників. А вже цілком недоцільно залишати в середині руху чужий ідейно-політичний новотвір, хоч він постав з власних клітин руху, але почав діяти і розвиватися на його організмі, як пістряк, під впливом постійно діючих зовнішніх чинників.” А тому Бандера пропонував більш радикальні – хірургічні методи: “В таких випадках необхідно довести до виявлення й усунення всього, що, залишаючись всередині руху, почало діяти на його шкоду. Це конечне для збереження обидвох найголовніших складників, діючих сил руху – ідеї та людини – її носія і борця”. Бандера з оптимізмом дивився на подальші наслідки такого розмежування революційних і всіх інших (еволюційних, опортуністичних, опозиційних, колабораціоністських, прагматичних, угодовських) течій: “Якщо через усунення зародків і продуктів розкладу зберігається здоровим і дієздатним цілий організм, то всі втрати рекомпенсуються в дальшому розвитку”. Ці настанови Провідника треба сприймати не тільки як історичний, політологічний та методичний матеріал, а як наказ до дії, і стосується він всіх без виключення організацій націоналістичного правого табору. Дехто докоряв і навіть звинувачував ОУН за те, що ця боротьба “трагічних оптимістів” була приречена на поразку, привела до марних жертв, а тому не мала сенсу. Так, це правда, що національно-визвольна боротьба часто супроводжується великими жертвами. Але є й інші правди. Бо правдою є й те, що народ, який не бореться за свою свободу і державність, у кінцевому рахунку зникає зі сторінок історії. Правдою є Шевченкове “Борітеся – поборете!..” І правдою є слова поета Петра Скунця: “Той знаходить смисл бодай у смерті, хто його шукає у житті”... Але ці правди недоступні розумінню ні безголових, ні безхребетних. Лише боротьба на ідейних засадах українського націоналізму, без найменшого компромісу з ворогом та всіма його діями і замислами, може сформувати новий героїчний тип людини, людини – лицаря, людини – воїна, витворити необхідний прошарок борців просякнутих новою героїчною ідеєю, провідних людей в здеморалізованому, зматеріалізованому та духовно деградованому суспільстві. Треба створити умови для виявлення росту і гарту нового героїчного покоління, у горнилі боротьби, проти наїзників всіх типів і мастей як Москви, так і Страсбурга, так і Вашингтона, так і своїх доморощених яничарів. То ж боротьба за справу ОУН привідником якої був Степан Бандера продовжується і буде продовжуватися. Здобудемо Українську Державу або згинемо у боротьбі за Неї! З ОУН – переможемо! І хай допоможе нам Бог! А найкращим пам'ятником Провідникові буде здобута, роз¬будована, квітуча Українська держава. Дороговказом до неї були, є і будуть для нас Біблія, „Кобзар" і збірка праць Бандери „Перспективи Української Революції”.

В РІК СТЕПАНА БАНДЕРИ(ProNacionalism)Його ім’я для нас, українців, стало називним: «бандерівцями» нас називають в Росії, «бандерівці» живуть в Канаді і в Австралії, волелюбних українців-бандерівців знає увесь світ. Бандерівський рух став еталоном безкомпромісної боротьби і жертовної праці без сподівання на тимчасові блага, на нагороди і славу, але задля майбутнього української нації. Рецептом перемоги для нас мусить стати «чинний націоналізм» Коновальця, Бандери, Шухевича, сотень тисяч невідомих борців-героїв, що жили на цій землі і заради нас загинули. Націоналізм, як вияв вищої любові до своєї країни, народу і до Бога, українського правдивого Бога.хххххххххххххххМабуть не лише в мене з настанням Нового року, Різдва Христового в душі з’явились якісь нові очікування на добрі зміни, на те, що так жити, як раніше вже не можна, що потрібно щось дуже важливе зрозуміти усім нам і стати кращими, зробити наше життя змістовнішим, а майбутнє більш прогнозованим. Кожного разу ми звертаємо погляди в минулі роки на те, що там було зроблено, що добре і за що соромно, прагнемо не повторювати помилок і брати за приклад усі минулі успіхи. Якщо аналізувати досягнення нашої країни, то одним незаперечним успіхом є вже те, що держава Україна існує, якою б вона не була, вже її якість і наповнення - то є ми з Вами. І від того, наскільки ми є досконалі, настільки і країна ця буде успішною. Скільки ми вкладаємо в розуміння святості усіх засадничих речей, стільки і отримаємо за це, і сторицею. Очікувати, що хтось збудує нам сильну і славну державу, мабуть, вже ніхто ніколи не буде; вірити в те, що політичні партії на чолі з їхніми «лідерами» на щось здатні – вже не повірить ніхто. Що ж нам залишається? - Продовжувати «гнити в путах мов німі раби? Виїхати з цієї країни за кордон? Жити далі своїм окремим життям і старатися не бачити того, що діється навколо? Ніхто з нас, даючи такі відповіді не залишиться задоволеним собою. Ніхто не захоче такого майбуття для своїх дітей. Який же шлях нам обрати з початку 2009 року, в часи, коли виповнюється 100 років від дня народження великого Провідника Української Нації Степана Бандери, в час, коли приклад жертовної боротьби і праці українців за власне гідне життя в ХХ ст. стає як ніколи актуальним і важливим для усвідомлення і наслідування. Все менше стає живих свідків тих героїчних часів, сивочолих воїнів ОУН–УПА, духовенства, інтелігенції, простих селян і міщан, які пережили ці лихоліття. Чимраз далі, здається, від нас той Дух звитяжної боротьби і перемог українців на своїй землі і у всьому світі. Впевнений, що тільки детальне вивчення нашої історії, усвідомлення її уроків і їх правильного наслідування дасть нам шанс вижити і перемогти в цьому прагматичному і жорстокому світі. Вважаю, що мусимо продовжити справу, що не довершили Святослав, Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, Коновалець, Шухевич, Бандера. Реалізувати мрію Шевченка, Шептицького, Стуса та усіх тих мільйонів українців, що віддали своє життя в обороні права на життя нації, частиною якої є ми, сучасні українці ХХІ століття. Аналізуючи непрості події історії, мусимо зауважити, що все повторюється, що історія, будучи вчителькою життя, вчить нас нерозумних нащадків, «що це все вже було», «що ми вигравали і програвали з тих самих причин», «що зраджували нас і будуть», «що сильного поважають, а слабкого духом цураються і залишають напризволяще» і так до безконечності. Небагато провідників українського народу зрозуміли ці уроки, але ті, що вивчили і діяли згідно, залишилися в історії переможцями. Останніми в історії збройної і політичної боротьби за державність в минулому сторіччі були національно визвольні змагання під проводом УВО-ОУН-УПА – військово-політичної формації, що стала унікальним явищем в світовій історії боротьби народів проти поневолювачів, боротьби, що не є закінченою, і далеко, не програною. Саме цю боротьбу, цю працю залишили нам у спадок наші героїчні попередники, важку, але благородну справу – здобути Українську Самостійну Соборну Державу, першу серед рівних, сильну і процвітаючу країну, з якою будуть рахуватися у світі і якою ми будемо пишатись. Націоналізм, як ідеологія будівництва і захисту національної держави є і залишається найефективнішою силою та інструментом кожного народу, без нього пропадає бажання до життя націй, до розвитку і процвітання національних держав, як основи людської цивілізації і гармонії світу. Якщо зважити, що кожен національний організм завжди перебуває в процесі розвитку, то націоналізм в його природному вияві – є закономірним процесом росту кожної нації, її становлення, розвитку і захисту від зовнішніх загроз. Практично усі європейські нації пройшли шляхом від зародження до становлення з допомогою націоналізму. В кожній нації, яка перебувала в полоні чужих імперій саме націоналізм був тією силою, що піднімав суспільство на боротьбу за незалежність. Українці у ХХ ст. не мали достатньо часу для «росту» власної нації, усі перемоги були надто короткочасними, щоби дати змогу перерости націоналізму українців у довготривалі державні традиції, проте ми пройшли важливі етапи свого розвитку поруч з європейськими націями. Закінчення ІІ-ої Світової війни на користь СРСР, після чого Україна потрапила в ізоляцію від загальноєвропейських політичних процесів, фактично відкинуло розвиток української нації на 50-60 років назад, в той час коли «чинний націоналізм» був основною дієвою ідеологією і практикою українців. Нам, українцям, ще потрібно завершити той шлях, яким йшли європейські народи, адже неможливо без практичного досвіду будівництва державного устрою мати повноцінну державу, в якій панує верховенство закону, працює ринкова економіка, розвиваються сучасні технології, шануються національні традиції, люди живуть заможно і з почуттям гордості за власну країну. Яка країна нам потрібна? Посттоталітарна, «країна вічноперехідної економіки», «євроатлантичних орієнтирів», чи «східно-азійської орієнтації», соціалістична чи капіталістична, корумпована країна «третього світу», чи «дике поле», межа між Сходом і Заходом, порядком і безладом, країною втрачених можливостей чи великих місій? Зрештою, якою вона буде залежить тільки від нас, від нашого якісного змісту і покликання. Розуміємо ми себе як народ, націю, яка мусить стати в першу лаву передових держав світу, чи всю свою подальшу історію залишитись на задвірках прогресивних процесів людства в цілому і якісних змін в середині нас? Україна не може бути для всіх, як дехто любить казати, але для нас, українців, що усвідомлюють себе частиною України, незважаючи на своє етнічне походження та мову, якою вони розмовляють у своїй родині. Татари, росіяни, болгари, поляки та вірмени і грузини також мають право називати Україну своєю Батьківщиною, за умови, що поважають її традиції, володіють державною мовою та сповідують її закони і цінності. Кожна людина, яка проживає в Україні може зробити нашу країну кращою, якщо зрозуміє свою роль і можливості. Усі ми тільки виграємо в кінцевому випадку від цього. Щоб жити, потрібно мати силу і розуміння навіщо ти прийшов у цей світ, що ти можеш зробити для своєї країни чи міста. Мусимо плекати в собі відчуття власної місії, свого призначення. Розуміти, що нічого немає вічного і не завжди будуть при владі учорашні «рекетири», аферисти і просто негідники. Вичекати на свій час, який прийде, обов’язково, тільки тоді коли ми будемо до цього готові і зможемо відчути його. Жити за нашими українськими та християнськими канонами, не «уподібнюватись» до тих, кого ми вважаємо причиною своїх нещасть і бід, стати кращими за них в усьому, починаючи з дрібного хабаря закінчуючи гіршими проступками і проявами звичайної бездуховності. Це і буде революція в кожному з нас, нехай маленька, але вона мусить розпочатися і згодом, вилитись у справжню Велику Революцію, революцію Духу і Змін, задля якої жив і помер Степана Бандера. Тільки бандерівське безкомпромісне «опертя на власні сили» в будівництві держави та фанатична віра Донцова в особливе призначення України «на грані двох світів» повинні бути для нас основними орієнтирами в політиці, суспільних відносинах, економіці. Щира християнська віра і проукраїнський світогляд покажуть напрямки руху в нашому непростому сьогоденні. Життя продовжується і добре, коли ми в ньому почуваємось переможцями, а не переможеними.

СТРАТЕГ НАЦІЇЗ ім’ям Степана Бандери, 100-ліття від дня народження якого відзначаємо 1 січня 2009 р., нерозривно пов’язаний національно-визвольний рух українського народу у XX столітті за свободу і незалежність. Прізвище Бандери стало символом українських національно-визвольних сил – Організації Українських Націоналістів, воїнів Української Повстанської Армії, усіх патріотів-борців і чесних людей, які боролись зі зброєю в руках за державність нації та карались у в’язницях і концтаборах ворожих окупаційних режимів. Бо ж недурно мені говорили селяни на Україні, коли ще німці перший раз арештували Бандеру: “Мабуть пропала Україна, коли арештували Бандеру”. Народився майбутній борець 1-го січня 1909 р. у підкарпатському селі Старий Угринів Калуського повіту Станиславівського воєводства (нині Івано-Франківської обл.) у родині греко-католицького священика Андрія Бандери, колишнього капелана Української Галицької Армії, постійно переслідуваного польською владою. Отримавши з дому національно-патріотичне виховання, юнак став учнем української класичної гімназії у Стрию. На чотирнадцятому році життя поповнив лави молодіжної організації “Пласт”, а згодом – таємної революційно-виховної організації молоді, що у недалекому майбутньому дала кадри для Української Військової Організації. Склавши успішно випускні іспити в гімназії, Степан Бандера у 1928-1933 рр. вчився на рільничому відділі Львівської політехніки, сподіваючись стати фаховим агрономом. Водночас як студент повністю поринув у вир підпільної революційної праці з різних ділянок пропаганди. 1929 року Бандера став членом новоствореної ОУН, яка своїми програмними завданнями прагнула визволення України з-під ярма більшовицької Росії (СРСР), Речі Посполитої, Румунії і Чехословаччини та проголошення Української Самостійної Соборної Держави. Наприкінці 1932 р. Бандера – заступник крайового провідника ОУН, а згодом, у половині 1933 р. – провідник усієї ОУН на західноукраїнських землях, яка під час його керівництва вийшла за рамки замкнутої корпорації революціонерів і стала авангардом найширших народних мас, знаряддям активної підпільної боротьби у Західній Україні. В історії поневоленої України 1932-1933 роки, як відомо, були періодом штучного голодомору. У відповідь на більшовицький терор Степан Бандера організував демонстративний замах на представника радянського консульства у Львові. На протипольському боці став на чолі оборони українського шкільництва, якому загрожувало остаточне зникнення. За знущання над селянами в умовах польської пацифікації націоналісти убили міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава П’єрацького у червні 1934р. У відповідь польська влада організувала повальні арешти серед молодіжного активу ОУН. Схопивши Бандеру, польський суд судив його двічі: у січні 1934 і влітку 1936 рр., – й прирік на смертну кару із заміною на довічне ув’язнення. З тих пір у польських тюрмах Бандера карався понад п’ять років аж до розвалу Речі Посполитої 1939 року. З розв’язанням німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. ОУН, захопивши владу у багатьох районах Західної України, 30 червня 1941 р. проголосила Акт відновлення української державності на Західноукраїнських землях. Укомплектовані соратниками Бандери похідні групи націоналістів понесли у центральні і східноукраїнські землі ідеї Акта 30 червня та Маніфесту ОУН пуд гаслом “Воля народам й людині”, чим викликали гостру реакцію німецьких окупантів. Гестапо приступило до негайних дій і засудило та розстріляло сотні провідних членів ОУН. Бандеру арештували й вимагали відкликати Акт 30 червня 1941 р., але він категорично відмовився і за це був посаджений на півтора року в поліційну тюрму в Берліні, а потім у концтабори Саксенгаузена і Оранієнбурга, де перебував у суворій ізоляції до вересня 1944 р. Розуміючи популярність Степана Бандери, гітлерівці намагались втягнути його в спільні військово-політичні акції, але Бандера залишався незламним. На той час у лісах Волині формувались сотні Української Повстанської Армії, а в Галичині – боївки Української Національної Самооборони, що починали зачіпні бої з окупантами. У грудні 1944 р. провідника звільнили під домашній нагляд, але він утік і з новою енергією почав збирати розпорошені кадри ОУН на закордонні. Після закінчення війни очолив Закордонні Частини ОУН (ЗЧОУН) і на цьому посту залишався до своєї трагічної смерті 1959 р. Бандера був не лише талановитим організатором і політиком, але й теоретиком визвольної боротьби. Український визвольний рух середини XX століття бачився йому у широкому фронті всіх поневолених Москвою народів з опорою на власні сили кожної нації. Він мужньо стояв на позиціях двофронтової боротьби супроти нацистської Німеччини і більшовицької Росії, які нічим не відрізнялись між собою. Бандера “плекав культ збройної сили і мілітарний дух народу”, і всяка м’якотілість щодо ворога була для нього чужою. Ще у далекому 1936 р. на Варшавському процесі він кинув суддям гнівне: “Нас розсудить залізо і кров”. У програмному “Слові до українських націоналістів-революціонерів за кордоном” Бандера чітко з’ясовував зміст і характер ОУН: “Організація Українських Націоналістів (революціонерів) – це визвольна політична організація, що своїм характером, своїми цілями, своїм ідейним змістом і своєю діяльністю істотно відрізняється від усіх українських політичних партій. Її основне завдання і посвята – це боротьба за визволення України, змагання за Українську Самостійну Соборну Державу, що єдина може забезпечити українському народові повну волю, всебічний свобідний розвиток, добробут, соціальну справедливість і справжнє народоправство”. Степан Бандера наголошував на універсальності ідеї націоналізму для всіх націй і народностей світу. Як відомо, в УПА служили воїни і старшини з поневолених російським імперіалізмом народів: казахи, грузини, азербайджанці, білоруси. “Усі вони були великими політиками, – наголошував Провідник, – й воювали за вільний Казахстан, Азербайджан, Грузію, Білорусь (...) цим довершили великого діла: ідейну універсальність націоналізму перетворили в чинну систему революційно-визвольної співпраці. “З етично-морального боку, – учив Степан Бандера, – всякий націоналізм повинен звільнитися від ідей чужоземного поневолення і нести моральну відповідальність за свою діяльність. Хіба мудрість: “Не бажай другому того, чого собі не бажаєш” не є найвищою моральною нормою для цілого людства, кожної нації, кожної людини і одночасно нормою здорового індивідуального націоналізму?” Степан Бандера свою політичну діяльність успішно поєднував з християнською практикою. Особливо звертав увагу суспільства і революціонерів на становище Церкви у майбутній українській державі. Про божевільні експерименти Москви над душею українця він писав, що “більшовицька інженерія в духовній ділянці натрапила в українського народу на такі первні душі, сила яких сягає далі, ніж життя і смерть”. Бандера закликав народ вірити в Бога, Спасителя, черпати з вічноживого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. “Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну вагу і головні зусилля довкола тих твердинь, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ”. Як особистість Степан Бандера був легкодоступний у спілкуванні. Чуйність, тактовність, розуміння особистих прикмет кожної людини – ось риси його шляхетної душі. В особистій кореспонденції до друзів і незнайомих, які зневірювались на чужині, він знаходив теплі і щирі слова підтримки: “Пишете, що зневірились у людях, – відповідав він адресату. – Таке буває! Але в кожній людині відшукуйте її шляхетні риси, відшукуйте у своїй особі, запитуйте себе наодинці: “Що доброго потрібно зробити людині? – і чиніть добро, а це Вам багато допоможе перебороти зневіру. Я не вірю, що кожна чесна людина є втіленням зла, а не добра. Я ніколи не вірив і не можу повірити, щоб національно свідомий українець свідомо заподіяв кривду іншому українцеві (..,). Я знаходив для себе розраду і підтримку у щирих молитвах, у яких просив Господа охоронити мою дружину і дітей, а це заспокоювало мою душу і сумління та запалювало мене вогнем надій і сподівань. Нехай Вам Бог допоможе у тяжкому і невідрадному житті на чужині...”. Національний діяч стійко переносив утрату друзів-соратників, які гинули у боротьбі в Україні. Отримавши вістку про загибель Головнокомандувача УПА Романа Шухевича, він у зверненні до “Друзів – українських націоналістів”, опублікованому у газеті “Сурма” за жовтень 1950 р., зголосив: “Наша віра не захиталась, хоча кров з серця вся спливає при одній думці, що Найбільшого, Найкращого в нашому русі вже немає”. У кінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років XX століття Німеччиною, Польщею, Угорщиною прокотилися повстання і заворушення народних мас. В СРСР застрайкували політв’язні концтаборів, і вони вже перестали бути знаряддям страху серед людей. Характеризуючи міжнародне становище, Бандера відзначав, що в радянській країні наступив психологічний злам, коли страх перед більшовицьким терором почав утрачати у народу паралізуючу силу.

У цей момент він націлював кадри до активізації та готовності вирушити в район безпосередніх дій. Такі групи, навіть малочисельні, можуть відіграти дуже важливу роль, коли вони дадуть революційному процесові влучні гасла, доцільний план і добру стратегію боротьби, – наголошував Провідник. За рік до трагічної загибелі Степан Бандера підготував для вишкільних курсів ЗЧОУН велику працю під назвою “Перспективи української національно-визвольної революції”, в якій закликав актив не чекати на зміни міжнародної ситуації, а, навпаки, своєю працею впливати на її розвиток, зокрема в Україні. Українці в діаспорі справедливо оцінювали заслуги Бандери в боротьбі за добро нації й готові були поповнити лави бандерівського руху. Як справедливо зауважив Дмитро Донцов, Бандера став “символом боротьби на життя і смерть з захланним завойовником”. Самозрозуміло, що більшовицька Москва доклала найбільше зусиль, щоб його фізично знищити. 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені руками двадцятивосьмирічного українця з Галичини Богдана Сташинського було здійснено цей злочинний акт. Смерть Степана Бандери, як Симона Петлюри в Парижі, Євгена Коновальця в Роттердамі, Романа Шухевича в Білогорщі, була важкою втратою, водночас і животворною, мобілізуючою й організуючою силою. Вона стала черговим кривавим етапом “на шляху до визволення України, на якому поклали свої голови Найкращі борці”. Похорон Провідника ОУН у Мюнхені вилився у велику дорогу слави, хоч та дорога на цвинтар Вальдфрідгоф була зовсім короткою – всього 500 м. Учасники похорону виставили уздовж неї понад 250 вінків від міжнародних та різних націоналістичних організацій. На жалобних стрічках виднілися написи від міст і країн усіх континентів, куди доля закинула українців: Австралії, Аргентини, Великої Британії, Канади, США. Але найдорожчим написом був лаконічний: “Від безіменних приятелів”. Ще були вінки з написами: “Для нашого українського друга”, “Незламному лицареві”, “Світочеві Духа”, “Великому Синові України” та сотні інших. На смерть Провідника зі словами співчуття рідним, близьким і знайомим відгукнулись понад 900 часописів світу. Загибель Степана Бандери стала великою темою світової преси. Водночас у 800 церквах, каплицях і культурних установах української діаспори відбулися поминальні Служби Божі, панахиди і жалобні сходини. Кожне сказане і написане про Бандеру у цей скорботний час слово коштовною мозаїкою окреслювало велику постать Провідника. Так, Генеральний Секретар Антибільшовицького Блоку народів, великий друг українців, грузин Ніко Накашідзе над гробом свого українського приятеля сказав: “Прийде колись той час, коли у відродженій, вільній і самостійній Україні бандуристи оспівуватимуть у піснях цих мужів, які здобули велич для своєї нації. Між цими мужами Степан Бандера займе своє почесне місце. Ми втратили Великого Провідника і Великого Друга спільної боротьби. Це не перший важкий удар долі в історії наших народів, що їх довелось витерпіти. Народ Степана Бандери житиме вічно й вічно буде живим серед нього його ім’я. Ми горді з того, що стояли разом з ним в одних лавах спільної боротьби”. Підсумовуючи сказане у короткій публікації про Степана Бандеру, відзначимо його як прозорливого і досвідченого політичного керівника, людину, яка здатна була вирішувати стратегічні питання суспільної і політичної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Своїм революційним життям, діяльністю і трагічною смертю Степан Бандера увійшов до пантеону Героїв України. Для нас, українців, найбільшою гордістю буде те, коли усіх нас називатимуть бандерівцями, Бандерівці були революційним авангардом XX століття. Бандера у світі асоціювався з Україною. Говорити про Бандеру – це думати про Україну і навпаки. Хай же пам’ять про Степана Бандеру йде з роду в рід, а його життя і безкомпромісна боротьба за волю України служить прикладом для майбутніх поколінь.

Это наша гордая история."...уповцы в день годовщины УПА решили преподнести своему «генералу» необычный подарок – 5 голов, отрезанных у поляков. Тот был приятно удивлен как самим подарком, так и находчивостью своих подчиненных.Подобное «рвение» смущало даже видавших виды немцев. Генеральный комиссар Волыни и Подолья обергруппенфюрер Шене просил «митрополита» Поликарпа Сикорского унять свою «паству» 28 мая 1943 года: «Национальные бандиты (курсив мой) проявляют свою деятельность также в нападениях на безоружных поляков. По нашим подсчетам, на сегодня замордовано 15 тыс. поляков! Колонии Янова Долина не существует».В «хронике СС стрелковой дивизии «Галичина», которую вела ее Войсковая управа, имеется следующая запись: «20.03.44 г.: есть на Волыни, который, вероятно, уже в Галичине, украинский повстанец, который хвалится, что своей мотузкой удавил 300 душ поляков. Его считают героем».Поляки издали десятки фолиантов таких вот фактов геноцида, ни один из которых бандеровцы не опровергли. Рассказов же о подобных деяниях Армии Крайовой наберется не более чем на общую тетрадь. Да и ту еще следует подкрепить существенными доказательствами.Причем не обошли вниманием поляки и примеры милосердия со стороны украинцев. К примеру, в Вирке Костопольского уезда Франтишка Дзеканьская, неся свою 5-летнюю дочурку Ядзю, была смертельно ранена бандеровской пулей. Та же пуля задела детскую ножку. На протяжении 10 дней ребенок находился при убитой матери, питаясь зернами из колосков. Спас девочку украинский учитель.При этом он наверняка знал, чем ему грозило подобное отношение к «чужакам». Ведь в том же уезде бандеровцы замордовали двоих украинских детей только потому, что они воспитывались в польской семье, а трехлетнему Стасику Павлюку разбили голову о стену, держа его за ножки.Разумеется, страшная месть ожидала и тех украинцев, которые без вражды относились к советским воинам-освободителям. Районный проводник ОУН Иван Ревенюк («Гордый») вспоминал, как «ночью из села Хмызово привезли в лес сельскую девушку лет 17-ти, а то и меньше. Ее вина заключалась в том, что она вместе с другими сельскими девчатами ходила на танцы, когда в селе стояла воинская часть Красной Армии. Кубик (комбриг войскового округа УПА «Туры») увидел девушку и попросил у Варнака (проводника Ковельского округа) разрешения лично допросить ее. Он требовал, чтобы та созналась, что «гуляла» с солдатами. Девушка божилась, что этого не было. «А я сейчас это проверю», – усмехнулся Кубик, заостряя ножом сосновую палку. Через мгновение он подскочил к пленной и острым концом начал втыкать ей между ног, пока не вогнал сосновый кол в половой орган девушки».В одну из ночей бандиты ворвались в украинское село Лозовое и за полтора часа убили свыше 100 его жителей. В семье Дягун бандеровец зарубил троих детей. Самому маленькому, четырехлетнему Владику, отрубил руки и ноги. В семье Макух убийцы застали двоих детей – трехлетнего Ивасика и десятимесячного Иосифа. Десятимесячное дитя, увидев мужчину, обрадовалось и со смехом протянуло к нему ручки, показывая свои четыре зубчика. Но безжалостный бандит полоснул ножом головку младенца, а его братику Ивасику топором разрубил голову.Из села Волковыя в одну из ночей бандеровцы привели в лес целую семью. Долго издевались над несчастными людьми. Затем, увидев, что жена главы семьи беременна, разрезали ей живот, вырвали из него плод, а вместо него затолкали живого кролика.«Они превзошли своими зверствами даже немецких садистов эсэсовцев. Они пытают наших людей, наших крестьян... Разве мы не знаем, что они режут маленьких детей, разбивают о каменные стены их головки так, что мозг из них вылетает. Страшные зверские убийства – вот действия этих бешеных волков», – взывал Ярослав Галан. С подобным гневом зверства бандеровцев обличала и ОУН Мельника, и УПА Бульбы-Боровца, и правительство Западно-Украинской Народной Республики в изгнании, и Союз Гетманцев-Державников, обосновавшийся в Канаде.

Пусть запоздало, но все же раскаиваются в своих преступлениях и некоторые бандеровцы. Так в январе 2004 года в редакцию «Советской Луганщины» пришла пожилая женщина и передала пакет от своей ушедшей недавно из жизни подруги. Гостья редакции объяснила, что своим визитом она выполняет последнюю волю уроженки Волынской области, активной в прошлом бандеровки, которая к концу жизни переосмыслила свою жизнь и решила своей исповедью хоть на малую толику искупить непоправимый грех.«Я, Вдовиченко Надежда Тимофеевна, уроженка Волыни... Я и моя семья просим простить нас всех посмертно, потому что, когда люди будут читать это письмо, меня уже не будет (подруга выполнит мое поручение).У родителей нас было пятеро, мы все были завзятые бандеровцы: брат Степан, сестра Анна, я, сестры Оля и Нина. Мы все ходили в бандерах, днем отсыпались по хатам, а ночью ходили и ездили по селам. Нам давались задания душить тех, кто укрывал пленных русских и самих пленных. Этим занимались мужчины, а мы, женщины, перебирали одежду, отбирали коров и свиней у погибших людей, скот резали, все перерабатывали, тушили и укладывали в бочки. Однажды за одну ночь в селе Романове задушили 84 человека. Старших людей и старых душили, а детей маленьких за ножки − раз, ударил головкой об дверь – и готово, и на воз. Мы жалели своих мужчин, что они крепко намучаются за ночь, но за день отоспятся и на следующую ночь − в другое село. Были люди, которые прятались. Если мужчина прятался, принимались за женщин...Других на Верховке убрали: жена Ковальчука Тилимона долго не признавалась, где он, и открывать не хотела, но ей пригрозили, и она вынуждена была открыть. Сказали: «Скажи, где муж, и мы тебя не тронем». Она призналась, что в стоге соломы, его вытащили, били, били, пока забили. А двое детей, Степа и Оля, хорошие были дети, 14 и 12 лет... Младшую разодрали на две части, а мать Юньку уже не надо было душить, у нее разрыв сердца случился. В отряды брали молодых здоровых парней, чтобы душить людей. Так, из Верховки два брата Левчукив, Николай и Степан, не захотели душить, убежали домой. Мы приговорили их к казни. Когда поехали за ними, отец говорит: «Берете сыновей – и я иду». Калина, жена, тоже говорит: «Берете мужа – и я иду». Вывели их метров за 400 и Надя просит: «Отпустите Колю», а Коля говорит: Надя, не проси, у бандеров никто не отпросился и ты не выпросишься». Колю убили. Надю убили, отца убили, а Степана живым забрали, две недели водили в хату в одном белье − рубашка и штаны, били шомполами железными, чтобы признался, где семья, но он был твердый, ни в чем не признался, и последний вечер побили его, он попросился в туалет, один повел его, а была сильная метель, туалет был из соломы, и Степан прорвал солому и убежал из наших рук. Нам все данные давали из Верховки земляки Петр Римарчук, Жабский и Пучь....В Новоселках Ривненской области была одна комсомолка Мотря. Мы ее забрали на Верховку к старому Жабскому и давай доставать у живой сердце. Старый Саливон в одной руке держал часы, а в другой сердце, чтобы проверить, сколько еще будет биться сердце в руке. И когда пришли русские, то сыновья хотели поставить ему памятник, дескать, боролся за Украину.Шла еврейка с ребенком, убежала из гетто, остановили ее, забили и в лесу закопали. Один наш бандера ходил за девушками-полячками. Дали ему приказ убрать их, и он рассказал, что сбросил в ручей. Их мать прибежала, плачет, спрашивает, не видела ли я, говорю, что нет, идем искать, идем над тем ручьем, я и мать туда. Нам был дан приказ: евреев, поляков, русских пленных и тех, кто прячет их, всех душить без пощады. Задушили семью Северинов, а дочка была замужем в другом селе. Приехала в Романове, а родителей нет, она плакать начала и давай вещи откапывать. Бандеры пришли, одежду забрали, а дочку живьем в тот же ящик закрыли и закопали. И осталось дома двое ее маленьких детей. А если б детки приехали с матерью, то и они были б в том ящике. Был еще в нашем селе Кублюк. Его направили в Котов, Киверцовский район, на работу. Поработал неделю и что же – отрубили голову Кублюку, а дочку взял соседний парень. Бандеры приказали убить дочку Соню, и Василий сказал: «Идем в лес за дровами». Поехали, привез Василий Соню мертвой, а людям сказал, что дерево убило.Жил в нашем селе Ойцюсь Тимофей. Старый-старый дед, что он сказал, так оно и будет, был то пророк от Бога. Когда пришли немцы, им сразу донесли, что есть такой в селе, и немцы сразу же поехали к старому, чтобы тот сказал, что с ними будет... А он им говорит: «Ничего я вам не скажу, потому что вы меня убьете». Переговорщик пообещал, что пальцем не тронут. Тогда дед им и говорит: «До Москвы вы дойдете, но оттуда будете убегать, как сможете». Немцы его не тронули, но когда старый пророк сказал бандерам, что удушением людей Украины они ничего не сделают, то пришли бандеры, били до тех пор, пока не забили.Теперь опишу про свою семью. Брат Степан был завзятый бандеровец, но и я не отставала от него, ходила везде с бандерами, хотя была замужем. Когда пришли русские, начались аресты, вывозили людей. Нашу семью тоже. Оля договорилась на вокзале, и ее отпустили, но пришли бандеры, забрали и задушили ее. Остался отец с матерью и сестрой Ниной в России. Мать старенькая. Нина наотрез отказалась идти работать на Россию, тогда начальство предложило ей работать секретарем. Но Нина сказала, что советского пера в руках держать не хочет. Ей снова пошли навстречу: «Если ты не хочешь ничего делать, то распишись, что будешь выдавать бандеров, и мы тебя отпустим домой. Нина, долго не думая, расписалась, и ее отпустили. Еще Нина не приехала домой, как ее уже ждали бандеры, собрали собрание парней и девушек и судят Нину: смотрите, мол, кто поднимет на нас руку, со всеми так будет. По сегодняшний день не знаю, куда ее дели.Всю свою жизнь носила тяжелый камень в сердце, я ведь верила бандерам. Я могла продать любого человека, если кто-то что-то скажет на бандеров. А они, окаянные, пусть будут прокляты и Богом, и людьми на веки вечные. Сколько людей порубили невинных, а теперь они хотят, чтобы их прировнять к защитникам Украины. А с кем же они воевали? Со своими соседями, душегубы проклятые. Сколько крови на их руках, сколько ящиков с живыми закопано. Людей вывозили, но они и теперь не хотят возвращаться на ту бандеровщину.Слезно умоляю Вас, люди, простите мне мои грехи» (газета «Советская Луганщина», январь 2004, N 1)...

135 пыток и зверств, применяемых террористами ОУН — УПА к мирному населениюВбивание большого и толстого гвоздя в череп головы.Сдирание с головы волос с кожей (скальпирование).Нанесение удара обухом топора по черепу головы.Нанесение удара обухом топора по лбу.Вырезание на лбу «орла».Вбивание штыка в висок головы.Выбивание одного глаза.Выбивание двух глаз.Обрезание носа.Обрезание одного уха.Обрезание обоих ушей.Прокалывание детей колами насквозь.Пробивание заострённой толстой проволокой насквозь от уха до уха.Обрезание губ.Обрезание языка.Разрезание горла.Разрезание горла и вытягивание через отверстие языка наружу.Разрезание горла и вкладывание в отверстие куска.Выбивание зубов.Ломание челюсти.Разрывание рта от уха до уха.Затыкание ртов паклей при транспортировке ещё живых жертв.Разрезание шеи ножом или серпом.Нанесение удара топором в шею.Вертикальное разрубание головы топором.Сворачивание головы назад.Размозжение головы, вкладывая в тиски и затягивая винт.Отрезание головы серпом.Отрезание головы косой.Отрубание головы топором.Нанесение удара топором в шею.Нанесение колотых ран головы.Резание и стягивание узких полосок кожи со спины.Нанесение других рубленых ран на спине.Нанесение ударов штыком в спину.Ломание костей рёбер грудной клетки.Нанесение удара ножом или штыком в сердце или около сердца.Нанесение колотых ран груди ножом или штыком.Отрезание женщинам груди серпом.Отрезание женщинам груди и посыпание ран солью.Отрезание серпом гениталий жертвам мужского пола.Перепиливание туловища пополам плотницкой пилой.Нанесение колотых ран живота ножом или штыком.Пробивание живота беременной женщине штыком.Разрезание живота и вытаскивание наружу кишок у взрослых.Разрезание живота женщине с беременностью на большом сроке и вкладывание вместо вынутого плода, например, живого кота и зашивание живота.Разрезание живота и вливание вовнутрь кипятка — кипящей воды.Разрезание живота и вкладывание вовнутрь его камней, а также бросание в реку.Разрезание беременным женщинам живота и высыпание вовнутрь битого стекла.Вырывание жил от паха до стоп.Вкладывание в пах — вагину раскалённого железа.Вставление в вагину сосновых шишек вперёд стороной верхушки.Вставление в вагину заострённого кола и пропихивание его до горла, навылет.Разрезание женщинам передней части туловища садовым ножом от вагины до шеи и оставление внутренностей снаружи.Вешание жертв за внутренности.Вкладывание в вагину стеклянной бутылки и её разбивание.Вкладывание в анальное отверстие стеклянной бутылки и её разбивание.Разрезание живота и высыпание вовнутрь корма, так называемой кормовой муки, для голодных свиней, которые этот корм вырывали вместе с кишками и другими внутренностями.Отрубание топором одной руки.Отрубание топором обеих рук.Пробивание ладони ножом.Отрезание ножом пальцев на руке.Отрезание ладони.Прижигание внутренней стороны ладони на горячей плите угольной кухни.Отрубание пятки.Отрубание стопы выше кости пятки.Ломание тупым инструментом костей рук в нескольких местах.Ломание тупым инструментом костей ног в нескольких местах.Перепиливание туловища, обложенного с двух сторон досками, пополам плотницкой пилой.Перепиливание туловища пополам специальной пилой.Отпиливание пилой обеих ног.Посыпание связанных ног раскалённым углём.Прибивание гвоздями рук к столу, а стоп к полу.Прибивание в костёле на кресте рук и ног гвоздями.Нанесение ударов топором в затылок жертвам, предварительно уложенным на пол.Нанесение ударов топором по всему туловищу.Разрубание топором целого туловища на части.Ломание по живому ног и рук в так называемой лямке.Прибивание ножом к столу языка маленького ребёнка, который позже висел на нём.Разрезание ребёнка ножом на куски и разбрасывание их вокруг.Разпарывание живота детям.Прибивание маленького ребёнка штыком к столу.Вешание ребёнка мужского пола за гениталии на дверной ручке.Выбивание суставов ног ребёнка.Выбивание суставов рук ребёнка.Удушение ребёнка накидыванием на него различных тряпок.Бросание маленьких детей живьём в глубокий колодец.Бросание ребёнка в пламя огня горящего здания.Разбивание головки младенца, взяв его за ножки и ударив о стену или печь.Подвешивание монаха за ноги возле кафедры в костёле.Посадка ребёнка на кол.Подвешивание на дереве женщины вверх ногами и издевательство над ней — отрезание груди и языка, рассечение живота, выкалывание глаз, а также отрезание ножами кусков тела.Прибивание маленького ребёнка гвоздями к двери.Вешание на дереве головой вверх.Вешание на дереве ногами вверх.Вешание на дереве ногами вверх и опаливание головы снизу огнём зажжённого под головой костра.Сбрасывание со скалы вниз.Утапливание в реке.Утапливание сбрасыванием в глубокий колодец.Утапливание в колодце и забрасывание жертвы камнями.Протыкание вилами, а после жаренье кусков тела на костре.Бросание на лесной поляне взрослого в пламя костра, вокруг которого украинские девушки пели и танцевали под звуки гармони.Вбивание кола в живот насквозь и укрепление его в земле.Привязывание человека к дереву и стрельба в него как по мишени.Выведение на мороз нагишом или в белье.Душение скрученной намыленной верёвкой, затянутой на шее, — арканом.Волочение по улице тела при помощи верёвки, затянутой на шее.Привязывание ног женщины к двум деревьям, а также рук выше головы и разрезание живота от промежности до груди.Разрывание туловища при помощи цепей.Волочение по земле привязанного к телеге.Волочение по земле матери с тремя детьми, привязанных к возу, запряжённому конём, таким способом, что одна нога матери привязана цепью к возу, а к другой ноге матери — одна нога самого старшего ребёнка, а к другой ноге самого старшего ребёнка привязан младший ребёнок, а к другой ноге младшего ребёнка привязана нога самого младшего ребёнка.Пробивание тела насквозь стволом карабина.Стягивание жертвы колючей проволокой.Стягивание колючей проволокой одновременно двух жертв.Стягивание колючей проволокой одновременно нескольких жертв.Периодическое стягивание туловища колючей проволокой и каждые несколько часов поливание жертвы холодной водой с целью прихода в себя и ощущения боли и страданий.Закапывание жертвы в стоячем положении в землю по шею и оставление её в таком положении.Закапывание в землю живьём по шею и срезание позже головы косой.Разрывание туловища пополам при помощи лошадей.Разрывание туловища пополам привязыванием жертвы к двум пригнутым деревьям и в последующем их освобождением.Бросание взрослых в пламя огня горящего здания.Поджигание жертвы предварительно облитой керосином.Обкладывание вокруг жертвы снопами соломы и их поджигание, делая, таким образом, факел Нерона.Вонзание ножа в спину и оставление его в теле жертвы.Насаживание младенца на вилы и выбрасывание его в пламя костра.Срезание лезвиями кожи с лица.Вбивание между рёбер дубовых кольев.Вешание на колючей проволоке.Сдирание с тела кожи и заливание раны чернилами, а также обливание её кипящей водой.Прикрепление туловища к опоре и бросание в него ножами.Связывание — сковывание рук колючей проволокой.Нанесение смертельных ударов лопатой.Прибивание рук к порогу жилища.Волочение тела по земле за ноги, связанные верёвкой.

30 июня 1941 г. Ворвавшийся на рассвете вместе с немецкими передовыми частями в г. Львов батальон "Нахтигаль" под командованием Р. Шухевича в первые дни уничтожил более 3 тысяч львовян-поляков, в том числе 70 ученых с мировым именем. А в течение недели батальон "Нахтигаль" Р. Шухевича зверски уничтожил около 7 тысяч мирных граждан, в частности детей, женщин, стариков. Во дворе Святоюрского собора митрополит Андрей Шептицкий провел богослужение в честь "непобедимой немецкой армии и её главного вождя Адольфа Гитлера". С благословения главы Украинской греко-католической церкви и началось массовое уничтожение мирных жителей Украины бандеровцами, нахтигалевцами, уповцами и вояками дивизии СС «Галычина». Созданный с началом Великой Отечественной войны агентом абвера, членом Черновицкого областного провода ОУН Войновским Буковинский курень (около 500 человек) 22 сентября 1941 г. прибыл в Киев, где с 28 сентября принимал участие в массовом убийстве ни в чем не повинных людей разных национальностей в БАБЬЕМ ЯРУ. Тогда были лишены жизни 350 тысяч человек, в том числе 160 тысяч евреев, из которых 50 тысяч детей! И не просто принимал участие, а был главным исполнителем этого кровавого побоища. За эти зверства и каннибализм, за усердие в служении фашизму Войновскому было присвоено звание майора СС. Среди 1500 карателей в Бабьем Яру было 1200 полицаев из ОУН и только 300 немцев! В начале 1942 года батальон "Нахтигаль" был переформирован в 201-й полицейский батальон СС и во главе с капитаном Шухевичем направлен в Белоруссию для борьбы с партизанами. Это нахтигалевцы стерли с лица земли белорусскую деревню ХАТЫНЬ, волынское село КОРБЕЛИСЫ, в котором убили и сожгли свыше 2800 мирных жителей, в основном детей, женщин, стариков и больных. 9 февраля 1943 г. бандеровцы из банды Петра Нетовича под видом советских партизан вошли в польское село Паросле близ Владимирца Ровенской области. Крестьяне, ранее оказывавшие партизанам помощь, радушно встретили гостей. Вдоволь наугощавшись, бандиты начали насиловать женщин и девушек. Перед убийством им обрезали груди, носы и уши. Потом стали мучить остальных жителей села. Мужчин перед смертью лишали половых органов. Добивали ударами топора по голове. Двум подросткам, братьям Горшкевичам, пытавшимся позвать на помощь настоящих партизан, разрезали животы, отрубили ноги и руки, обильно засыпали раны солью, оставив полуживых умирать в поле. Всего в этом селе было зверски замучено 173 человека, в том числе 43 ребенка. В одном из домов на столе среди объедков и недопитых бутылок самогона лежал мертвый годовалый ребенок, голое тельце которого было прибито к доскам стола штыком. В рот ему изверги засунули недоеденный квашеный огурец. Март 1943 г. В околицах Гуты Степанской, гмина Степань, уезд Костополь, украинские националисты обманом выкрали 18 польских девчат, которых после изнасилования убили. Тела девчат положили рядом, а на них положили ленточку с надписью: «Так должны гибнуть ляшки». 7 марта 1943 г. в округе Теража (уезд Луцк) бандеровцы схватили на пастбище несколько польских детей, которых замордовали в ближайшем лесу. 5 мая 1943 г. в Липниках (уезд Костополь) уповцы трехлетнему Стасику Павлюку разбили голову о стену, держа его за ножки. 8 июня 1943 г. в селе Чертож-Водник (уезд Ровно) уповцы в отсутствие дома родителей замордовали троих детей Броневских: Владислава 14 лет, Елену 10 лет и Генриха 12 лет. 11 июля 1943 г. на село Осьмиговичи во время службы Божьей напали бандеровцы и поубивали верующих. Неделю спустя напали на наше село... Маленьких детей побросали в колодец, а больших закрыли в подвал и завалили его. Один бандеровец, держа младенца за ножки, ударил его головой о стену. Мать того младенца орала, пока ее не пробили штыком. 11 июля 1943 г. Село Бискупичи, гмина Микуличи, уезд Владимир-Волынский. Украинские националисты совершили массовое убийство, согнав жителей в школьное здание. Тогда же зверски убили семью Владислава Яскулы. Палачи ворвались в дом, когда все спали. Топорами убили родителей и пятерых детей, положили всех вместе, обложили соломой из матрасов и подожгли. 11 июля в Калусове (Владимирский уезд) во время резни уповцы замордовали двухмесячного ребенка Иосифа Фили, разорвали его за ножки, а части тельца положили на стол. http://1941-1945.at.ua/publ/prestuplenija_oun_upa_v_gody_velikoj_otechestvennoj_vojny/1-1-0-63 [SIZE=1]---------- Добавлено в 20:09 ---------- Предыдущее сообщение было написано в 20:09 ----------[/SIZE] 12 июля 1943 г. Колония Мария Воля, гмина Микуличи, уезд Владимир-Волынский. Около 15.00 ее окружили украинские националисты и начали мордовать поляков, применяя огнестрельное оружие, топоры, ножи, вилы и палки. Погибло около 200 человек (45 семей). Часть людей, около 30 человек, живьем бросили в колодец и там убивали их камнями. Кто бежал, тех догоняли и добивали. Во время этой резни приказали украинцу Дидуху убить женщину-польку и двоих детей. Когда он не выполнил приказа, убили его, жену и двоих детей. Восемнадцать детей в возрасте от 3 до 12 лет, которые спрятались на хлебных полях, преступники переловили, посадили на грядчатую телегу, завезли в село Честный Крест и там поубивали, пробивали вилами, рубили топорами. Акцией руководил Квасницкий. 29-30 августа 1943 года по приказу командующего так называемого военного округа ОУН «Олега» на территории Ковельского, Любомльского и Туринского районов Волынской области несколько сот человек УПА под верховодством Стельмащука Юрия вырезали все польское население. Все их имущество они разграбили, а хозяйства сожгли. Всего в этих районах за 29 и 30 августа 1943 года бандеровца вырезали и расстреляли более 15 тысяч человек, среди которых было много престарелых людей, женщин и детей. Они сгоняли поголовно все население в одно место, окружали его и начинали резню. После того как не оставалось ни одного живого человека, рыли большие ямы, сбрасывали в них все трупы и засыпали землей. Чтобы сокрыть следы этой страшной акции, на могилах мы разжигали костры. Так они полностью уничтожили десятки небольших сел и хуторов...» В середине сентября 1943 года бандами УПА в Гороховском и бывшем Сенкивическом районах Волынской области было убито и зарезано около 3 тысяч жителей польской национальности. Характерно, что одной из групп УПА руководил священник автокефальной церкви, находившийся в ОУН, отпускавший грехи своей пастве за учиненные злодеяния. Людей клали на землю рядами, лицом вниз, а затем расстреливали их. Укладывая в очередной раз людей для расстрела, бандеровец выстрелил в 3-4-летнего мальчика. Пуля снесла верхнюю часть его черепа. Ребенок поднялся, начал кричать и бегать то в одну, то в другую сторону с открытым пульсирующим мозгом. Бандеровец продолжал стрелять, а ребенок бегал, пока очередная пуля не успокоила его... 11 ноября 1943 г. по приказу командира Лайдаки одна сотня (рота. Авт.) во главе с Недотыпольским идет на ликвидацию польской колонии Хващевата. Вся колония сожжена, убито 10 поляков... забрано 45 лошадей... Осенью 1943 г. вояки «армии бессмертных» убили десятки польских детей в селе Лозовая Тернопольского уезда. В аллее они «украсили» ствол каждого дерева трупом убитого перед этим ребенка. Как утверждает западный исследователь Александр Корман, трупы прибивались к деревьям таким образом, чтобы создалась видимость «венка». Ю.Х. из Польши: «В марте 1944 г. на наше село Гута Шкляна, гмина Лопатин, напали бандеровцы, среди них был один по фамилии Дидух из села Оглядов. Убили пять человек, рубили пополам. Изнасиловали малолетнюю». 16 марта 1944 г. Станиславщина: группа «Л» и группа «Гаркуша» в количестве 30 лиц уничтожили 25 поляков... 19 марта 1944 г. группа «Л» и уездная боевка в количестве 23 лиц провели акцию в с. Зеленивка (Товмаччина). Сожжено 13 хозяйств, убито 16 поляков. http://1941-1945.at.ua/publ/prestuplenija_oun_upa_v_gody_velikoj_otechestvennoj_vojny/1-1-0-63

28 марта 1944 г. группа Сулимы в количестве 30 лиц уничтожила 18 поляков... 29 марта 1944 г. группа Семена ликвидировала в Переросле 12 поляков и сожгла 18 хозяйств... 1 апреля 1944 г. Тернопольщина: убиты в с. Белое 19 поляков, сожжено 11 хозяйств 2 апреля 1944 г. Тернопольщина: убиты девять поляков, две еврейки, которые были на службе у поляков... 2 апреля 1944 г. Тернопольщина: убиты девять поляков, две еврейки, которые были на службе у поляков... 5 апреля 1944 г. районная группа Зализняка провела акцию в Порогах и Яблинци. Сожжено шесть домой, уничтожено 16 поляков... 5 апреля 1944 г. Холмщина: группы «Галайда» и «Тигры» провели ликвидационную акцию против колоний: Губынок, Лупче, Поледив, Жарныки... Кроме того, группа самообороны «Лиса» уничтожила колонию Марысин и Радкив, а группа «Орла» - польские колонии в Риплыне. Погибли несколько десятков польских вояк и много гражданского населения». 9 апреля 1944 г. группа Нечая ликвидировала в с. Пасечная 25 поляков... 11 апреля 1944 г. группа Довбуша ликвидировала в Рафайлове 81 поляка. 14 апреля 1944 г. Тернопольщина: убиты 38 поляков... 15 апреля 1944 г. в с. Тучное убиты 66 поляков, сожжено 23 хозяйства... 16 апреля 1944 г. группа Довбуша ликвидировала в с. Зеленое 20 поляков...». 27апреля 1944 г. окружная боевка ликвидировала в селе Улацко-Середкевичи 55 мужчин и пять женщин поляков. При этом сожжено около 100 хозяйств... А далее в этом отчете подробно, с бухгалтерской точностью указаны цифры, точнее, подробные ведомости о количестве ликвидированных поляков группой УПА: «Потоки - 3 (мест.), Любича-Колейцы - 3 (мест.)..., Любича - 10 (беж.)..., Тяглив - 15 (женщины, мест.) и 44 (неиз.)..., Забирье - 30 (мест. и неизв.), Речки - 15 (мест. и неизв.)». 17 апреля 1944 г. Ховковщина: группа УПА (Громовой) и боевка Довбуша уничтожили польскую твердыню Станисливок. При этом ликвидировано около 80 мужчин поляков 19 апреля 1944 г. Любачивщина: группа УПА «Мстители» уничтожила польское село Рутку, Село сожжено и ликвидировано 80 поляков... С 30 апреля 1944 г. – по 12.5.1944 г в с. Глибовичи убиты 42 поляка; вблизи сел: Мысёва - 22, Местечко - 36, Зарубина - 27, Бечас - 18, Недилыска - 19, Грабник -19, Галина - 80, Жабокруг - 40 поляков. Все акции осуществляла уездная боевка с помощью УПА «Орлы» Летом 1944 г. сотня «Игоря» наткнулась в Паридубском лесу на лагерь цыган, бежавших от преследования гитлеровцев. Бандиты их ограбили и зверски убили. Резали пилами, душили удавками, рубили на куски топорами. Всего было уничтожено 140 цыган, в том числе 67 детей. Из села Волковыя в одну из ночей бандеровцы привели в лес целую семью. Долго издевались над несчастными людьми. Увидев, что жена главы семьи беременна, разрезали ей живот, вырвали из него плод, а вместо него затолкали живого кролика. В одну из ночей бандиты ворвались в украинское село Лозовую. В течение 1,5 часа убили свыше 100 мирных крестьян. В хату Насти Дягун ворвался бандит с топором в руках и зарубил трех ее сыновей. Самому маленькому, четырехлетнему Владику, отрубил руки и ноги. В хате Макухи убийцы застали двоих детей трехлетнего Ивасика и десятимесячного Иосифа. Десятимесячное дитя, увидев мужчину, обрадовалось и со смехом протянуло к нему ручки, показывая свои четыре зубика. Но безжалостный бандит полоснул ножом головку младенца, а его братику Ивасику топором разрубил голову. После ухода вояк «армии бессмертных» из села в избе крестьянина Кузи на кровати, на полу и на печке были обнаружены мертвые тела. На стенах и потолке застыли брызги человеческого мозга и крови. Топор бандеровца оборвал жизни шестерых ни в чем не повинных детей: старшему из них было 9 лет, а младшему 3 года. Ч.Б. из США: «На Подлесье, так называлось село, бандеровцы замордовали четверых из семьи мельника Петрушевского, при этом 17-летнюю Адольфину тянули по каменистой сельской дороге, пока не умерла». Ф.Б. из Канады: «На наш двор пришли бандеровцы, схватили нашего отца и топором отрубили ему голову, нашу сестру прокололи колом. Мама, увидев это, умерла от разрыва сердца». Ю.В. из Великобритании: «Жена моего брата была украинкой. За то, что вышла замуж за поляка, 18 бандеровцев насиловали ее. Из этого шока она уже не вышла... утопилась в Днестре». Ночью из села Хмызово привезли в лес сельскую девушку лет семнадцати, а то и меньше. Ее вина заключалась в том, что она вместе с другими сельскими девчатами ходила на танцы, когда в селе стояла воинская часть Красной Армии. «Кубик» увидел девушку и попросил у «Варнака» разрешения лично допросить ее. Он требовал, чтобы та созналась, что «гуляла» с солдатами. Девушка божилась, что этого не было. «А я сейчас это проверю», — усмехнулся «Кубик», заостряя ножом сосновую палку. Через мгновение он подскочил к пленной и острым концом палки начал тыкать ей между ногами, пока не загнал сосновый кол в половой орган девушки. Такую же молодую девушку Мотрю Панасюк бандеровцы долго мучили, а затем вырвали из ее груди сердце. Страшной, мученической смертью умирали тысячи украинцев. http://1941-1945.at.ua/publ/prestuplenija_oun_upa_v_gody_velikoj_otechestvennoj_vojny/1-1-0-63