З Рідною Вірою повертається в Україну і Перунів Полк! Бо записано Волхвами в Книзі Велеса: “Кому присудить Перун, ті будуть їсти в Раю їжу вічну, в Сварзі воскреснуть, бо загинуть сьогодні. І немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те — ніколи!” (дошка 8/3). Знав це Святе Письмо і Великий князь Святослав, коли перед боєм мовив слово до дружини своєї: “Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертві сорому не мають!” (Літопис Руський, літа 6479/971). Про загибель князя Святослава писали різне. За усталеними в історичній літературі традиціями, його уявляли князем-завойовником, жадібним до наживи, який не хотів правити державою, лише воював із сусідами. Такою була ідеологічна настанова вже перших християнських літописців, які бачили в Святославові дикого князя-язичника, котрий не хотів христитися. Та крізь завісу ідеологічних вигадок пробивається істина навіть у тексті того ж літописця, коли він описує випробування Святослава грецьким цісарем Іоанном, якому бояри порадили: “Пошли йому дари. Спитуємо його, чи падкий він є до золота чи паволок?” Коли ж Святослав, прийнявши золото, звелів сховати його, навіть не подивившись на дарунки, посли вирішили випробувати Святослава на зброю. “І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися ним і хвалити, і дякувати цесареві. І прийшли послані назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: “Лютим буде сей муж, бо майном нехтує, а оружжя бере. Згоджуйся на данину”...І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи: “Рід його візьме” (Літопис Руський, там же). Як бачимо, не багатство було головною силою, яка спонукала Святослава взятися за меч. Як достойний воєначальник, він дбав про родини своїх загиблих воїнів; як мудрий голова держави — турбувався про збереження національної віри свого народу, воюючи з інтернаціональною Візантією в Болгарії. Уклавши мирний договір з греками, він лише прагнув виграти час, щоб зміцнити своє виснажене в боях військо: “Піду я в Русь і приведу більше дружини” (Літопис Руський, там же). Та не судилося... Про підступну змову чи внутрішні сварки вже частково християнізованих бояр, що точилися тоді в Русі, нам відомо небагато. Українським історикам нової ґенерації ще належить докладно дослідити цей замовчуваний ціле тисячоліття таємничий період нашої вітчизняної історії. Не все ще сказане й археологами. Що ми знаємо про могилу Великого князя Святослава? Невже нас задовольняє легенда чи казка про череп нашого князя, з якого печенізький князь Куря нібито пив вино? Та ще й з “уварівською” вставкою, що нібито ця чаша мала напис “Чужого бажаючи, своє втратив”? Така легенда, створена християнськими ідеологами, довгий час задовольняла істориків проімперської школи, як російських, так і совіцьких. Та видно, що і нині вона до вподоби усім власть імущим кланам від церкви до президентського оточення. Вже сьогодні патріарх Філарет роздає ордени “святого” Володимира, який насправді в нашій історії виконав роль нікчемного зрадника Віри Батьків і кинув Україну-Русь до тисячолітнього духовного ярма. Цими нагородами вже заанґажовані тисячі українських вчених, редакторів газет, діячів культури. Чи зможуть вони без християнського упередження взятися за вивчення правдивої історії або хоча б надрукувати в своїх виданнях незалежні від християнської церкви дослідження? Саме тому ми й досі майже нічого не знаємо про ті знахідки, які й донині замовчує ідеологічна цензура. Що відомо в Україні про українського археолога В. Грінченка, який розкопував так званий “Кічкаський скарб”? Про цю знахідку в Україні нема ніяких публікацій, жодного слова про нього не подає навіть найновіший, виданий уже в незалежній Україні, “Словник-довідник з археології” (К., Наукова думка, 1996), не кажучи вже про вимогу до уряду Росії повернути кічкаські знахідки в Україну. Хочеться вірити, що таку вимогу в недалекому майбутньому буде висунуто. Тоді пограбована чекістами могила нашого славного князя Святослава заговорить до нащадків правдивими фактами, які в огні не горять, у воді не тонуть і в каґебістських сейфах не тліють. А почалося все в 1927 році, коли поблизу острова Хортиця, нижче порогів, було сплановано будівництво кількох металургійних заводів. Такі “будови віку”, як відомо, робилися совітами на тих місцях, які мали для народу велике історичне значення. Руйнувалися природні заповідні місцевості, річки, гори, могили, змінювалося до невпізнанності обличчя Матінки-Землі, і все задля того, щоб знищити нашу пам’ять, наш зв’язок з Предками. У тому місці Дніпро омивав велику гору, що височіла на лівому березі і була ніби відокремлена від степу двома глибокими балками. Будівельники ж мали зрівняти всю верхівку гори, площею 4 кв. кілометри, й зробити тут майданчик для будівництва заводів. На верхівці гори було понад 80 різного розміру могил, деякі з них — до 8 метрів заввишки. В центрі, на самому вершечку, був курган, схожий на оборонне укріплення, з прямокутним кам’яним валом, одна (коротша) сторона якого була вигнута дугою. Це укріплення не мало воріт і було насипане нашвидкуруч, бо з часом каміння розсипалося і стало просто кам’яною смугою завширшки близько 1 метра і заввишки 20 см. Дослідження цього кургану було доручено археологу В. Грінченку, який сумлінно дослідив усю площу розміром 3 кв. км, поділивши її на двометрові квадрати. У північній частині кургану, навпроти короткого, вигнутого боку валу в бур’яні стояв камінь, під яким на глибині 10-20 см було викладене кам’яне коло діаметром 10 метрів, а в цьому колі була викопана кругла яма завглибшки близько двох метрів. Ця яма всуціль була забита каменем-дикуном, між яким траплялися залізні стрілки. На дні ями були складені обгорілі людські кістки. Сліди вогню було видно й на камінні. В цьому ж колі поруч із могилою було встромлено три шаблі, держаки яких стриміли на глибині 20 см від поверхні землі.
