В останній період династії Кия стосунки між українськими племенами активізуються, і з початком династії Рюриковичів Київська держава поступово перетворюється на імперію. ЇЇ могутність зростає. Вона починає загрожувати Візантії. Царгород придумав хитрість, як розколоти українське суспільство і ослабити військову могутність Київської держави: посіяти в Україні релігію з ідеалом смиренного монаха замість хороброго воїна. Хай не беруться за меч, а підносять беззбройні руки до неба і просять у Христа прощення за гріхи. Замість життєрадісного погляду на світ хай постійно почувають себе винуватими грішниками, а ми привласнимо собі право відпускати їм гріхи.Грецькі політики до нашої укоріненої традиції відсахувати централізацію влади долучили розкол суспільства на релігійному ґрунті. Київські князі як до прийняття християнства, так і після підтримували відносини із Західною Європою, але порівняна близькість Царгорода до Києва та його активніша діяльність в Україні призвели до значного впливу Візантії і послаблення войовничости русичів. Це пізніше не врятувало її від розгрому Османською Туреччиною, але, послабивши наш народ ізсередини, Візантія послабила опір половцям і призвела до цілковитої неспроможності відбити татаро-монгольську навалу.Через свою слабкішу розвиненість простий народ цупко тримається за звичне і боїться нового. Нову ідею він сприймає з недовірою і всіляко відкидає її. Еліта, керманичі тратять роки й роки наполегливої праці, щоб довести народові необхідність нової ідеї. Поки народ зрозуміє і прийме її, вона постаріє, і у творчому середовищі виникне нова ідея. Керманичі починають пропагувати її, а народ не сприймає, як упродовж багатьох попередніх років не сприймав попередню ідею. Так і з релігією. Князь Володимир загнав силою киян у Дніпро, і грецькі попи вихрестили їх. Довго княжа влада боролася з онуками Дажбожими і насаджувала різним примусом християнство, аж поки заморська віра вкоренилася в українських землях.Чи обов'язково було приймати християнство? До X ст. всі європейські нації (за винятком литовців) уже прийняли християнство. Захисники християнського варіянту розвитку України кажуть, що прийняття Україною християнства прилучило її до європейського християнського світу і тим самим ввело Україну до ареалу європейської цивілізації (апріорі прийнятої за найкращий із можливих варіянтів). Немовби дохристиянська Україна не мала зв'язків з Європою? Хіба не дохристиянська Україна ходила військовими походами на Візантію, Болгарію і Польщу, на схід до Каспійського моря?Хіба не дохристиянська Україна створила могутню імперію і укладала династичні шлюби із західними монархами?Історію не переробиш. І українська тисячолітня християнська історія залишиться нашою історією. Смішно було б її зрікатися. І не для того я зараз про це пишу, щоб вилізти з власної шкури. Проте роздуми над сумною минувшиною знову і знову примушують ставити запитання: чи обов'язково так мало бути, як було? Чи не могло бути інакше? А чи не могла Україна розвиватися в другому тисячоріччі за іншим сценарієм? Наприклад, таким.Велесова книга свідчить про те, що поняття про головного Бога все більше зі Сварога переходить на Дажбога. Бог один, а проявів його багато. Нині у світі встановилися християнство, буддизм, мусульманство, юдаїзм та залишки язичницьких культів. Тисячу років тому ще не було такої визначеносте й українське суспільство рухалося від політеїзму до монотеїзму. Чого не припустити, що українське суспільство від багатьох проявів бога не перейшло б до одного Дажбога? Велесова книга вже називала наших пращурів Дажбожими онуками (Дажбожичами). І тоді поряд із християнством на Заході, мусульманством на Півдні та буддизмом на Сході була 6 держава Україна зі своїм окремим єдиним богом Дажбогом. Україна - велика країна, і ареал Дажбожичів був би широкий, у кожному разі значно ширший від ареалу юдейської віри. Не знаю, яка була б у нас, Дажбожичів, національна доля в II тисячоріччі, але достеменно можна сказати, що наші пращури зберегли б ' войовничий дух, який яскраво демонстрував себе упродовж попередньої історії. Я ненавиджу християнську смиренність і "непротивление злу насилием". Мені подобається дохристиянський принцип справедливости: на силу слід енергійно відповідати силою, або, як казали стародавні римляни, vim vi repellere licet. Я ненавиджу підступну догму, яку творці християнства поширювали (не поміж себе, але поміж українців!!!): "Немає влади не від Бога". Отже, і татарська, і польська, і московська влади над Україною - це від Бога! Треба із хороброго княжого дружинника, із завзятого козака перетворитися на покірне телятко, щоб прийняти в свою душу цю підступну рабську фразу.А хіба не православіє штовхало українців XVII ст. до зближення з московитами? А хіба не православіє пом'якшувало грань між дикою рабською Московщиною та демократичним патріотичним українством і сприяло приборканню українців та утвердженню московської влади над Україною? Що там XVII, XVIII ст.! Ось 60-ті роки XX ст. У мордовських політичних концтаборах тисячі повстанців, які боролися в Українській Повстанчій Армії та теренових збройних загонах (боївках) за незалежність України. Багато з них мені розповідали, як, захопивши в бою совітських вояків (переважно з військ НКВС), вони їх роззброювали і відпускали на волю повертатися назад до своїх. Не хотіли, бач, убивати, бо бій уже закінчився. В бою можна вбивати, а після бою не можна. Ворожий воїн має душу, а душа у владі Бога, і ніхто, окрім Бога, її забрати не може.- Але ж він, - кажу, - повертався до своєї військової частини, йому давали другий автомат і він знову йшов вас стріляти...- Так і траплялося, - відповідали. - Може, на другий раз наша куля влучала його і він гинув - не було гріха, бо вбив у бою. А коли б після бою, то взяв би великийгріх на душу. Ми боялися цього гріха.- Я б не так чинив. З давніх-давен є принцип справедливости: хто прийшов у чужу землю непрошений з мечем, хай від меча і згине. Не ми пішли в Московію, вони прийшли сюди, тож хай і гинуть тут!- Тепер, після десятка років виховання в їхніх концтаборах, - відповідали, - і ми б не боялися гріха, а тоді боялися.Отож, виходить, що українці більші християни, ніж московити, бо наші, боячись гріха, не вбивають їх, а вони не бояться гріха і вбивають українців. Кому ж потрібна така віра - цей прямий ідейний шлях у рабство?!Це діалоги 40-річної давнини. А тепер? Хто заперечить глибоку кризу теперішнього християнства, що виявляється у появі все нових і нових сект, у зреченні священиків від своєї духовно-моральної місії і змаганні з мирськими діячами за більші земні блага? Як можуть священики бути моральними авторитетами, коли у зіткненні народу з владою вони опиняються побіч влади, а не з народом? А благословення західним християнством одностатевих шлюбів хіба не свідчить про крайню моральну деградацію західного християнського світу!Щоб зберегти народ, треба провести різницю між ним і сусідами. У часи сивої давнини ця різниця була природна, що склалася була в силу історії анропогенезу. У XIII ст. на Півдні з'явилися мусульмани, Захід був католицький, Північ і Схід були під владою Києва і поволі християнізувалися. Після розгрому Києва татаро-монголами угро-фіно-татарський Схід поступово формується в московську націю з православною вірою.У XIV ст Литовська держава піднялася й охопила майже всю Україну. Християнство вона прийняла в тому ж сторіччі 1569 року Люблінська унія приєднала Литву до Польщі! відчинила браму для просування поляків-католиків на Схід. В Україні почав ширитися протестантизм як форма, що відокремлювала Україну і від католицької Польщі і від мусульманського Півдня, і від православної Московщини. Із прийняттям Люблінської уніі 1569 року посилилася полонізація української освіченої верстви.Після окупації турками Царгорода православний Царгородський патріарх опинився в скрутних умовах. Московське православ'я стало основною його ідейною опорою (і джерелом матеріяльної підтримки). За цю підтримку патріарх погодився (всупереч канонічного права) на створення 1589 року Московського Патріархату, який відразу ж почав зазіхати на ввесь європейський Схід. Більше того, Царгородський патріархат для Москви розвідував українську територію. (Відома місія Царгородського єпископа Макарія ) В українській церкві настала криза. І тоді на єпископських з'їздах 1590-1594 рр. сформували план переведення Української церкви з-під опіки Царгородського патріарха в церковне підпорядкування Папи Римського 1595 року всі дев'ять українських ієрархів підписали лист до папи Климентія VIII про церковне з'єднання.
