Тавра та ярлики різних національностей

Вішати різноманітні "тавра", з монгольської "ярлики", на представників різних національностей – заняття традиційне для країн, де бракує рівності або є надлишок національних суперечностей.

 Кого в СРСР тільки не було – від "хохлів" до "чучмеків", і в кожного уявного персонажу – свій набір неприємних рис.

 Особливо масово навішувати ярлики представники панівних народів, у яких з цієї причини виробилася завищена самооцінка.

 Ось як, наприклад, писав про це автор видатного українського твору XVIII століття "Історія русинів":

 "Москалі… солдати, бувші ще тоді в личаних постолах, неголені і з козинними бородами, себто в усій мужичій образині, мали, одначе, про себе незрозуміло високу думку і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам пренизливі прізвиська, як от: Полячишки, Татаришки і так далі.

 За тим дивним звичаєм взивали вони Козаків "чубами" та "хохлами", а іноді й "безмозкими хохлами", а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними часті сварки і бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали на них повсякчасною огидою та називали їх кацапами із-за їх цапових борід.

 Якщо "тавра" навішують, це комусь потрібно…

 По-перше, щоб примітивізувати реальність. Навіщо знати, читати безліч томів історії та літератури, якщо значно легше знати, що хохли люблять сало?

 Як писав російський поет Володимир Маяковський, "Знаний груз у русских тощ – тем, кто рядом, почёта мало. Знают вот украинский борщ, знают вот украинское сало".

 Крім підвищеної самооцінки за рахунок приниження інших, у таких стереотипах є дещо небезпечніше – прагнення позбавити представників інших націй статусу таких же людей, примітивізацією їхньої культури і національного способу життя, зважати на їхнє право на існування.

 Традиційною ціллю стають, як правило, найбільш видимі, очевидні речі, зокрема національний одяг, кухня, зовнішній вигляд, психологія. В українському випадку часто йдеться про "шароварщину".

 Заради справедливості слід визнати, що шаровари, як престижний одяг переважно заможних вершників, справді з‘явилися в українців від степовиків, тільки не від тюркських. Запозичили їх набагато раніше.

 Ось, наприклад, повідомлення двохтисячолітньої давності про мешканців нинішньої Миколаївської області:

 "Вони носили шаровари, взагалі були одіті по-скіфськи, а на плечах в них був короткий легкий чорний плащ, як заведено в борисфенітів; вони воліють одягатися в  чорне, очевидно, дотримуючись прикладу одного скіфського племені.

 Історична правда в тому, що задовго до тюрків, довгі тисячоліття степова зона України була місцем розселення іранських племен, лісова – слов'янських. А в лісостеповій зоні відбувалася найбільш інтенсивна взаємодія праслов'ян та так званих "іранців" – скіфів і сарматів.

 Вочевидь, якась частина сарматського племені роксолан, що входила до антського союзу племен, сармато-слов’янського за своєю суттю, поселилася на середньому Дніпрі в часи між ІІ століттям до нашої ери і піком Великого переселення народів у IV-V столітті нашої ери.

 Цей лісовий і подекуди заболочений регіон став одним із місць, куди відступили уламки сарматів після початку Великого переселення народів. Тут вони змогли закріпитися та згодом, на фінішній прямій своєї асиміляції із слов’янами, дати могутній імпульс творенню великої держави Київської Русі, на додачу "подарувавши" їй шаровари – одяг, який на той час був і теплий, і зручний, і престижний – не кожен-бо в ті часи міг витратити на штани по кілька квадратних метрів тканини.

 Скіфо-сарматський вплив на Русь в жодному випадку не послаблює  унікальну за значенням вагу слов'ян в етногенезі українців. Зрештою, саме слов'яни асимілювали, насамперед у мовному сенсі, представників північноіранських народностей – скіфів і сарматів.

 Тож, український народ виник, в першу чергу, внаслідок поширення слов'ян з прабатьківщини  Волині і Північної Галичини.

 До речі, цю тезу підтримав Володимир Путін, який заявив, що з Карпат  "в первых тысячелетиях после Рождества Христова, и пошло распространение славянства. Кто-то пошел на запад, и этих славян называли "ляхи", кто-то пошел на восток – это были поляне, древляне, и так далее, и так далее".

 А взяти той же "хохол" – "оселедець" князя Святослава Завойовника і запорожців, як пише візантійський автор Х століття, "ознака знатності роду".

Це – зовсім не запорожці, а сучасні малі індуси з вищої касти:

 Висновок: нема нічого поганого в тому, щоб бути нащадком тюрків. Але лише тоді, коли ви ними є.