Розмір шрифту: +
3 minutes reading time (668 words)

Потяг Шепетівка – Ланівці, відправляється з другої платформи

IMG_1477-_20240418-172111_1

"Потяг Шепетівка – Ланівці, відправляється з другої платформи", – весняною повінню розійшовся жіночий голос довкола залізничного вокзалу. Й голуби, що походжали площею, мов по команді здійнялися у сіре небо.

"Обережно двері зачиняються, наступна станція Шепетівка – Подільська", – пролунало з динаміків. У нетрях поїзда, десь попід його металевим кожухом, щось натужно загуло, зашипіло, й двері неспішно зачинились, вивільнивши з полону червоні написи на їх склі: "Не притулятися". Потяг легенько сіпнуло.

Старий сидів у вагоні, приникнув обличчям до вікна, й споглядав за проводжальниками, ті махали руками, кричали щось, хтось плакав, декотрі посміхалися, інші бігли пероном аж допоки той не скінчився.

Хмаровиння, що зрання надійно полонило сонце, на якусь мить впустило у похмурий, довколишній простір Шепетівського вокзалу жменю сліпучих променів. Від несподіванки чоловік аж замружився, й прикрив очі правицею.

Потяг неспішно котився колією, повільно набираючи хід, цокотів колесами. Оминувши східну частину міста, й полишивши позаду Городище, повернув на захід. Чоловік уважно дивився у вікно. Здавалося, що він п'є краєвиди. Боїться бодай щось пропустити.

Часом спиняючись на сільських станціях, поїзд зрештою дістався до Припутенського переїзду. Ґрунтова дорога, що перетинала залізничну колію, тікала вервечкою баюр та вибоїн, повз кар'єр та став, через місточок, аж до самого лісу, й ховалось в його гущавині. Старий миттю повів поглядом уздовж путівця, намагаючись крізь високі дерева розгледіти "Лісхозівське озеро".

"Не видко, – подумки констатував чоловік. – Наступним буде Військове."

Потяг виїхав з імпровізованого тунелю – із поміж двох щільних посадок. Й ліворуч, виблискуючи збуреним плесом, вигулькнуло те саме озеро. Пляж, куди вони колись бігали дітьми купатися, поріс верболозом, а стежки, вочевидь вже давно, погубилися у високій траві. На тому березі, поряд лісу, стирчала у полі малесенька, схожа на буду, хатинка, поряд якої височіли дві комбікормові кучі, а попід берегом, біля самісінького урізу, верхи води, тяглась брудно-зелена смуга. Й жодного рибалки по обидва боки. Лише пара тигиток ширяли довкола водойми, раз по раз розриваючи простір тоскним голосінням.

— Так, змінилось озеро, геть змінилось, – ледь чутно, мовив засмучений чоловік.

"Добре, що хоч бетонні плити залишилися, це ж ті, Себеликові, – линули думки у сивій голові. – Скільки ми там з Дмитром верховодів наловили, мабуть, й не злічити."

Переважна більшість пасажирів дивились у свої смартфони, хтось розмовляв, чи то сперечався, хтось тяг свої клунки до виходу, а декому в цьому розмаїтті звуків вдалося навіть заснути. Навпроти старого, поряд жінки з двома кошиками, сидів білявий хлопчик, у синій, як і колір його великих очей, сорочці, спостерігав то за дідом, то витріщався разом з ним у вікно. Здавалося, що окрім них більше нікому не цікаво те, що відбувається по за потягом.

Старий розвернув голову в інший бік. Посадка аличі, котра тяглася довгою смугою уздовж колгоспного поля, так само як і колись височіла на пагорбі. Удолині струменіла річечка, паслись гуси. А ось дички, й слід пропав. У їхньому дитинстві, та груша стояла велетом, розкинувши своє могутнє гілля поряд стежки, на схилі залізничного насипу, верхи якого зараз і мчав потяг. Під'їжджав до Заслава.

Щойно з вагонних динаміків пролунало оголошення про прибуття до станції, чимала кількість пасажирів, переважно тих хто сів у Припутнях, та Плесні, схопили свій багаж й попрямували до дверей. Старий теж підвівся, усміхнувся малому, й пішов на вихід.

Хлопчик перебіг на інший бік вагона, притулився до вікна, знайшов поглядом подорожнього. Помахав тому рукою, чоловік помахав йому у відповідь, й знову усміхнувся. Котрийсь із місцевих собацюр гавкаючи кинувся у ноги старому. Принюхався, обійшов того, потім знову принюхався, забіг трохи уперед, й зазирнув чоловіку у вічі. Старого ніби щось аж штрикнуло. Все всередині стислось, завмерло.

– Не може бути, – нарешті видихнув спантеличений приїжджий. – Та хіба таке взагалі можливе?

Перед старим стояв пес схожий на Барбоса, на їхнього з Дмитром собаку — вірного супутника дитинства. Схожий, як дві краплини води.

Сонце позбулось надокучливого хмаровиння, й загралось полисками на дідових щоках. Старий присів навпочіпки й позвав чотирилапого до себе. Пес щосили замахав хвостом, підбіг до чоловіка, знову закружив довкола, далі зупинився, принюхався, потім ще раз, і ще, ніби не вірив власному нюху, що це саме той старий який йому потрібен, саме той на якого він так чекав.

с. Хотянівка, квітень, 2024 р.

Молишся на ППО, але ненавидиш ТЦК? Ти або хрестика...
 

Коментарі

Немає створених коментарів. Будь першим хто залишить коментар.
Вже зарегистрированны? Увійти на сайт
Вівторок, 28 травня 2024

0
репостів
0
репостів