Народився Микола Вікторович Шикерук 21 жовтня 1998 року в с. Плесна, у працелюбній сільській родині Віктора Миколайовича та Тамари Леонідівни. Був другою дитиною у сім’ї, мав старшу сестру Аліну. Батько любив своїх дітей однаково, але син для чоловіка – це щось особливе. Певно тому Микола з дитинства любив техніку та проводив майже увесь свій час з татом на роботі, в машині на колгоспних полях, між тракторами та комбайнами.
У 2005 році хлопець пішов до першого класу Плесенської ЗОШ І-III ст. Зі шкільних років зацікавився спортом: футболом, волейболом, баскетболом та бігом.
«Він був крилатий, невиправний оптиміст і життєлюб. З таких, як він, мабуть, Всеволод Нестайко писав своїх Тореадорів. Здавалося, доля прихильна до нього в усьому», – поділилася спогадами директорка Плесенської гімназії Тетяна Капелюх.
Після закінчення школи, у 2016 році, вступив на навчання до Нетішинського училища за спеціальністю «Електрогазозварювальник».
По завершенню навчання, у 2018 році, був призваний на строкову службу. Зважаючи на фізичну підготовку, був зарахований до Національної Гвардії України.
Прослуживши півтора року у війську, повернувся додому і майже одразу поїхав у Київ працювати у сфері озеленення.
Про спорт він не забував, додавши до своїх улюблених дисциплін ще й силові вправи. Микола, повертаючись у Плесну, завжди допомагав батькам по господарству, а у вільний час любив відпочивати з рідними та друзями, був душею компанії, людина-посмішка. Його ніхто і ніколи не бачив засмученим, він умів усім підняти настрій. В нього було чимало планів на майбутнє.
Повномасштабне вторгнення росії на територію України змінило його життя зі звичного та мирного на тривожне, сповнене небезпеки. Війна застала Миколу у рідному селі і він одразу, не вагаючись, вступив до добровольчого формування для оборони нашої країни. У липні 2022 року – мобілізований до лав ЗСУ. На службу був направлений знову ж до Національної Гвардії, але у червні 2023 року – переведений до 3-ї Окремої штурмової бригади, де виконував бойові завдання надзвичайної складності.
«Щоразу виходячи з поля бою, він не забував про бойових товаришів. Він врятував багато життів. Але і в цих смертельно небезпечних умовах зберігав посмішку, у будь-якій важкій ситуації завжди знаходив позитив», – згадують його побратими.
Востаннє рідні чули голос Миколи 26 березня 2024 року. Він зателефонував та повідомив, що йде працювати і перетелефонує згодом, адже 27 березня мав привітати сестричку з днем народження. Та замість вітань рідні отримали страшну звістку, що виконуючи бойове завдання, Микола зник безвісти.
З того злощасного дня почався важкий відлік днів без найріднішого… Найстрашніше – це завжди прокручувати, наче стару плівку у голові останню телефонну розмову і думати про слова, які не були сказані, про вдячність, про дружбу, про підтримку. Промінчик надії для рідних жеврів довгих 7 місяців, вони до останнього сподівалися знову зустріти та обійняти свою кровиночку… Їм не вистачило часу набутися разом:
«Колі майже ніколи не було вдома: навчання, армія, робота та війна», – пригадує батько.
Але один дзвінок обірвав усі надії, мрії та сподівання. Родина отримала найстрашнішу звістку про те, що їх син, брат – старший солдат Шикерук Микола Вікторович загинув 27 березня 2024 року у бою поблизу Семенівки Покровського району Донецької області, мужньо виконавши свій обов’язок.
Так і не збулася його найзаповітніша мрія про велику, щасливу сім’ю, про світле майбутнє. Страшна війна розпорядилась інакше, не судилося Миколі обмінятися обручками з Софією, яка мріяла стати його дружиною. В скорботі залишилися батьки, сестра, племінники, бабуся та уся велика родина.
Шепетівська громада висловлює співчуття родині та поділяє це непоправне горе. Ми завжди будемо пам’ятати відважного воїна та його внесок у захист нашої країни.
Герої не вмирають, вони вічно житимуть серед нас!
Шепетівська міська рада
