Як колись у нас на Хмельниччині вміли писати вірші

Гладжу коси. В них - перлинки
Ні, мережички-сивинки,
Гладжу очі. Теплі роси.
То не роси, не росинки -
Дві розбуджені сльозинки.
Розбуджені, схвильовані,
Усміхнено-здивовані.
Вони щастя, гордість значать.
Радість!
Ну а люди плачуть.

(Я. Кремінський, газ. "Радянське Поділля", 12.01.1964 р.)

Як гадаєте, про що цей вірш?

Ой, дуже давно діло було "сивинки" натякають на матір. Про неї? А може то просто колір очей?

Мабуть так, це про стару матір (я сам не знаю, але вірш зачепив). Тонко цей поет підмітив - в багатьох людей на старість, навіть якщо обличчя зморшкувате і хвороби обсіли, з"являється оптимізм і жага до життя. Тут напевне обігруються очі, мовляв, вони для того щоб блищати, випромінювати оптимізм, для радості, але багато людей молодшого віку їх використвують "не за призначенням", тобто плачуть.

Хто зна, а може це вірш про покійницю. з якою прощаються?

Як багато людей, про яких ми не знаємо і творчість котрих так і залишилась лежати десь в скринях, на горищах. Я живу біля мальовничої Бакоти, що на Хмельниччині, тут такі таланти! Напевно, в наш час людям все менше потрібні вірші, ми перестали говорити одне з одним...

Ні, Маргарито, зараз інше явище...
Через загальнодоступність соцмереж кожен вважає себе генієм і продукує тонни непотрібної писанини.
Поетів зараз навіть більше, ніж у 1960-х, коли вся інтелігенція марила поезією. Але якість поезії зовсім інша. (Подивіться, наприклад, фільм 60-х М. Хуциєва "Мне 20 лет". послухайте які там лунають вірші і порівняйте).
Через це талановитим (а вони, як і раніше, продовжують народжуватися і писати) стало важче навіть, ніж колись.
А якщо в них нема грошей - то і поготів (бо кожен бізнесмен вважає своє паперомарання унікальним).