Додам слова свого товариша по цій акції та підпишусь під кожним його словом.
Велике та важливе діло зроблено, дітки з Новоград-Волиньского дитячого будинку отримали чудові подарунки у свято Святого Миколая та життєво необхідну витримку на майже цілий наступний рік. Памперси, засоби гігієни, миючі засоби, ліки та їжа – те, без чого важку уявити життя і виховання дитини, є дуже важливим для невеличкого колективу дітей, що покинуті батьками і державою.
Дуже багато хочеться розповісти, але це може бути на надто багато букв, тому хочу освітлити три дуже короткі тези.
1) Ефективність проти неефективності
2) Що може зробити одна дуже самовмотивована людина
3) Ми банда
Теза перша.
Дитячий будинок в невеличкому місті Житомірскої области являє собою дуже яскравий и від того ще більш прикрий приклад жахливого у своїй неефективності управління цілої краіни. Наш міцний колектив вже більше 10 років підтримує життєдіяльність цього закладу. Кожен рік нам здається що, все, цього року ми вже не зможемо. Але з удаванною легкістью кожен рік ми піднімаємо рівень допомоги ще вище та вище. Об’єми допомоги невпинно зростають, до нас приєднується все більше однодумців та друзів, що в важкі часи, коли країна виснажена війною, відривають від себе частку та несуть ії на допомогу дітям.
За 70 років «власть рабочих и крестьян», започаткована ще восени 17 року минулого віку спалахом Жовтневого заколоту, утворила диявольську систему розподілення, в якій не залишилось місця людині. «Все для фронта, все для победы» стало тим гаслом, з яким звично жили мільйони людей на 1/6 частині суши. Вже забувши, де той фронт, і за перемогу над чим вони б’ються.
І тому я дуже радий і гордий, що навіть 70 років загального приниження та сірості не змінили нашу країну. Люди зберегли найважливіше – людяність та готовність допомогти у саму складну хвилину. Це яскравий приклад прямого управління, яке має зміни ту цю країну та викинути на смітник історії ті жахливі роки більшовицько-партійного управління.
Друге.
Я певен, 10 років тому, побачене в Новограді змінило світогляд багатьох людей. Прачечна з величезними виварками на 100 літрів, дерев’яні рогатини для перемішування білья, старі армійські пралки, які потребували ремонти частіше, чим працювали. І як вершина – величезна купа вугілля надворі, що використовувалось для опалення в старій котельні. Це 21 століття, ви не помилились. До києва трохи більше 200 кілометрів.
Решта навіть не запам’яталась, лише дівчата, що поїхали з нами, не стримували сльози надворі після відвідування дітей у палатах.
З того часу кожен рік щось змінювалось. З’явилась нова газова котельна, відремонтували кухню, збудували новий пральний блок. Цього року ми побачили новий дитячий майданчик, наче хтось переніс сюди шматочок европи. Нова кухня, якій можуть позаздрити навіть дуже вибагливі господині. Не міняється лише постать директора, Василя Олександровича, вдягненого в теж саме пальто, як і 10 років тому, коли ми познайомились.
Кожен рік вже традиційно Василь Олександрович зустрічає нас на в’їзді в Новоград ВОлинский, шоб разом з нами проїхати містом до дитячого будинку. Те що робить ця людина, неможливо осягнути розумом. Можна тільки слухати, відкривши рота, про депутатів з районної та центральної влади, завдяки яким з’явилась нова котельна, про австралійський медичній університет який замовив в швеції та польщі дитячий майданчик, про словацького виробника побутової техніки, що подарував обладнання для нової кухні. І про прокурорів, які відкривали карні справи з приводу незаконного ремонту дерев’яної будівлі дитячого будинку, яка знаходилась в аварійному стані.
Я не можу згадати всіх, хто допомагав цьому будинку. Бо багатьох я просто не знаю. Я знаю одне – держави, яка має опікуватись фінансуванням, там не було навіть близько.
Василь Олександрович – це Менеджер з великої букви. Я взагалі не розумію, як такі люди змогли зберегти себе с тих часів, коли «иницатива была наказуема». Я пишаюсь, що знайомий з такою людиною, яка кожен день відриває частку своїх серця та душі заради дітей. І бажаю міцного здоров’я йому, та всьому персоналу дитячого будинку.
І трете.
Я пишаюсь, що знайомий з вами, друзі. Всі знайомі і незнайомі, що збирають гроші, купують вкрай необхідні речі, вантажать та везуть їх, розвантажують, віддаючи свій час та гроші заради такої важливої справи.
Ми банда, з вами нічого не страшно і моя впевненість в змінах на краще зростає з кожною хвилиною нашого спілкування.
І на останок.
Я дуже хотів написати це до поїздки. Допомогти зібрати кошти, вмотивувати, залучити ще більше людей. Але це було неможливо – як неможливо буде згадати це через рік або через два. Я пишу це поки свіжа пам’ять та емоції б’ють через край. Я щиро надіюсь що цей текст допоможе наступного року, коли знову буде здаватись, що нічого не вийде і в нас не знайдеться чього відвезти дітям в Новоград-Волинський.
Слава Україні.
