В’ячеслав народився у Шепетівці, що тепер формує «серце» великого району Хмельниччини, тут і продовжує жити та вже чотири роки працює рятувальником. Каже, початок війни зустрів з хвилюванням за друзів у Збройних Силах України, які у той час вже були на лінії вогню. Натомість для себе розумів: роботи буде багато, але командною можна здолати усе. Згодом так і сталося – від ворожих «прильотів» тут земля двигтіла.
«Досі пригадую найважчу ліквідацію пожежі після влучання в один із об’єктів громади: на мені тепловідбивний костюм - через нього відчуваю надзвичайно високу температуру горіння, до колін паливно-мастильні матеріали, пересуватися важко, пластиковий захист органів зору плавився, зняв рукавиці – на руках волосся вже не було…», - пригадує В’ячеслав свій перший виїзд на ліквідацію наслідків після ворожого влучання.
Молодий рятувальник був залучений до ліквідації усіх ворожих ударів, які припадали на його громаду і за це хлопця нагороджено відомчою відзнакою ДСНС України нагрудним знаком «За відвагу в надзвичайній ситуації».
«Першим, кому показав відзнаку, був мій дідусь. Та і він, мабуть, єдиний кому я розповідаю деталі своєї роботи. Він дуже стримана і вимоглива людина. Подивився на цю нагороду і каже «щось ти рано її отримав»», - з посмішкою пригадує В’ячеслав.
Для В’ячеслава це найвища оцінка його роботи від авторитетної людини та лідера думки – дідуся, який став йому батьком.
В’ячеслав під час усього інтерв’ю повторює вираз, який є кредом для більшості рятувальників: має бути гаряче серце і холодна голова. З такими емоціями, каже, і приступає до кожної роботи і так буде і надалі допоки він у Службі порятунку Хмельниччини.
