Служити Богу — служити людям

Автор Н. Журба

На війні бійцям кепсько, а без священиків було б ще гірше. Потреба бути поруч із солдатами, схилити до них небо, як сказав один капелан, була й залишається нагальною вимогою часу. Саме цю місію виконує на передовій і в тилу обпечений афганською війною настоятель храму святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії протоієрей Шепетівської єпархії Української православної церкви Анатолій Вересюк.

Храм твориться на вірі

Зустрілися з отцем Анатолієм на будівництві. Хоча роботи ще тривають, але в обрисах вгадується витончена легкість архітектури дому Господнього. Це не просто сіра будівля, а витвір мистецтва, який прославлятиме красу небесну, як полум’я свічки тягтиметься до горішніх висот. Споглядаючи це творіння рук людських, навіть на думку не спадає, яких титанічних зусиль довелося докласти громаді, аби перший камінь ліг в основу храму.

Ще у 2000 році віруючі звернулися на той час до архієпископа Хмельницького та Шепетівського Антонія (Фіалко) з проханням побудувати церкву. Вибрали вільну, придатну для будівництва ділянку і... розпочалися для отця Анатолія пекельні поневіряння з реєстраціями, відчуженнями, взяттям на баланс, оподаткуванням тощо, які тривали кілька довгих років. У народі кажуть: «Де Бог церкву мурує, там чорт корчму будує». Це щодо колізій у нашому законодавстві. Їх стільки, що будь-кого доведуть до ручки. От і панотця дістали — зліг з інсультом. Однак, поборюючи супротив чиновницький і не чиновницький, у 2003 році освятив отець Анатолій капличку на честь святих мучениць, а через десять років розпочав підготовчі та будівельні роботи великого храму. Тоді й продзвенів перший дзвіночок промислу Господнього. 

На той час якраз рили котлован. Екскаватор вигорнув великий пласт і висипав на машину. Грунт вивезли, висипали та й забули до першого дощу. Коли ж земля розмокла, стала розповзатися, то показався величезний снаряд часів Другої світової війни. Як він не вибухнув — можна лише подивуватися. 

— Бог приготував для людини те, що вона у своїх помислах не може собі навіть уявити, — розпочав нашу розмову отець Анатолій. — Привіз, до прикладу, спочатку підприємець десять тисяч цегли у кредит, а згодом раптово передумав і… подарував. Або інший випадок. Приходжу вранці, а біля стіни позолочений у два з половиною метри хрест стоїть. Питаю, хто приніс? Невідомо. Чи, до прикладу, повернувся з війни боєць. З туги за полеглими все горе заливав. Мама у розпачі — не знає, як йому зарадити, заспокоїти, порятувати. На моє прохання прийшов працювати на будівництво. З часом до нього повернувся сон, а потім і компанія змінилася. За ним підтягнулися другий, третій… 

Виходить, Господь матерям синів повернув, а хлопцям роботу знайшов. Так промисел Божий твориться. Буває, несе людина тягар винопиття (пиятики). Рідні лаються, дружина подала на розлучення. Своїм ставленням лише до лиха підштовхують. Чи не було б краще не вішати ще на хлопця камені, аби він, врешті, впав під ними, а, навпаки, звільнити від тих кайданів?! Треба вчитися прощати, сімдесят сім разів по сім прощати. Спонукати до життя, врешті, боротися за нього. У скруті серце людини підкаже вихід, бо душа — християнка. В ній творення добра закладено Богом. Буває скаржаться, що Бог покарав. Але такого поняття не існує: не може Сонце морозити, а любов — карати. Це ми самі себе ізолюємо поганими вчинками та думками. Як біологічний організм не може без світла, так душа не може без Бога.

Благословляючи в армію, моя мама молилася і хрестика у конверт поклала. І я носив його. Бо війна — це війна, не знаєш, коли прийде смерть. До зустрічі з Богом треба готуватися: творити добрі справи не лише для родини, а для всіх, не перебираючи, свій чи чужий. У нас, до прикладу, при храмі створений дитячий театр. Їздимо з виступами у пансіонат для дітей-сиріт. Подивишся в очі діток і думаєш: «Якої радості ще потрібно?!» Ось, здається, такий важкий час, а храм будується, бо в людей віра є. 

А ми ще провели у міському Будинку культури православний молодіжний фестиваль «Поділися своєю добротою». Була повна зала — так людям бракує ніжності, близькості, тепла. Ми й почали доводити до ладу спочатку підвальне приміщення майбутньої церкви, де можна було б зустрітися з громадою. Бо храм душі треба відродити у першу чергу. Де є віра, там надія, а там і любов, яка все поборює.

Молися, нам цього достатньо

 Слухаючи роздуми отця Анатолія, піймала себе на думці, що не так багато знайдеться священиків, котрі, не зважаючи на упередженість у суспільстві, окрім душпастирських обов’язків, з перших місяців війни збирали б з молодими парафіянами по квартирах допомогу для наших бійців, затим спільно з «афганцями» везли її у Донецьку область; або переймалися потребами військової частини уже в тилу. Чи багатьох знаємо таких (не важливо якої конфесії), про яких кажуть: «Цей батюшка тут до крові з нами»?

— Якщо військовий загинув, то для мене немає значення, якого він віросповідання, — ділиться сокровенним отець Анатолій. — Він герой. Він виконав свій найбільший обов’язок — віддав життя за рідних, друзів, Батьківщину. Натомість ми маємо жити за себе і за нього краще, чистіше, щоб навіть поганих думок не виникало, не те що неправедні справи коїлися. Ми, як ті сонячні зайчики, повинні віддзеркалювати Боже проміння любові. І робити це усвідомлено. Я всім хлопчикам у недільній школі кажу, що потрібно гартувати свій дух. Чому? Бо складова твоєї душі — це і фізична частка, і моральна, і патріотична. Вони всі, як пазли, скаладають єдину картину. І в екстремальній ситуації, коли постане питання: ти чи хтось інший, себе проявить. Для мене особисто сумнівів щодо капеланства на передовій не виникало. Хлопці казали: «Батюшка, просто будь з нами, молись і нам цього достатньо». 

Збідніння любові

Війна безкомпромісно випробувала і розділила людей. Дедалі частіше у повсякденні зустрічаємося зі здирниками: «нам це повинні забезпечити, зробити, надати», байдужими: «плачу податок на армію, гуманітарки не дам», егоїстами: «набридли зі своєю війною, не порушуйте мій душевний та матеріальний спокій». Уже й віруючі, котрі, здавалося, дотримуються десяти заповідей, ходять до церкви машинально. Отець Анатолій назвав це явище «збіднінням любові». 

— З війни хлопці приходять дуже скалічені, а ми у ставленні до них не проявляємо ані належної турботи, ані уваги, ані любові. Обмілили, — резюмує отець Анатолій. — Нам не прищепили любові батьки і ми не вміємо проявляти її у житті. Врешті, не розуміємо, для чого взагалі прийшли на цю землю. Християнство дає на це відповідь: це екзамен. Полеглі бійці склали його на «відмінно», бо віддали дар Божий, життя. Чому ж решті він так важко дається? Чому не показуємо щоденного прикладу любові? Хіба важко допомогти піднятися тому, хто впав, чи підставити плече, коли хоче виправитися? Добро треба підсилювати, жити по совісті, по-Божому, інакше примножуватимемо зло. 

Капелан на передовій не може «крутити хвостом», бо душу не обманеш і правда рано чи пізно спливе. Хлопці відчувають це в інтонаціях, настановах, молитвах. Якщо ти священик, то виконуй свої функції, запобігай суїцидам чи іншим негативним явищам, а не займайся політикою. Для цього у них є «політруки». Зрештою зваж, до кого ти прийшов. Не кожен може відкрито глянути в очі смерті. Якщо старий — то зрозуміло, а коли тобі вісімнадцять, і ти повен сил і планів на майбутнє? Чи не буде подвиг цієї людини більшим, аніж тих, хто у тилу? І не треба кричати у рупор про патріотизм! Патріотизм — це не тоді, коли вийшов і шаблею на всі боки махаєш. Це коли зробив і показав людям. На початку війни до мене звернувся мобілізований: «Я — росіянин, а мені треба йти воювати. Як бути?» Кажу: «Не за назвою визначається батьківщина, а за тим, де ти живеш, твої діти, родина мешкають. Вона починається ось тут». Він зробив свій вибір. Після повернення наші парафіяни зустрічали його з квітами та піснями. 

Який вибір зробили ми?

Подільські вісті

Останнє редагування Понеділок, 04 вересня 2017 17:20

Коментарі (0)

Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

Оставить комментарий в качестве гостя. Зарегистрироваться либо авторизоваться. Sign up or login to your account.
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением