"З любов'ю із с. Хролин": чому сотні захисників на фронті вдячні цим трьом жінкам

Хролин

Зазвичай до Хролина дістаються автомобілем чи автобусом по асфальтованій дорозі "Шепетівка-Полонне", або навіть електропотягом. Я ж вирішив поєднати приємне з корисним та поїхав польовими дорогами ровером. Природа в цих краях дійсно заворожує. На полях зеленіють соняшники та соя, колоситься пшениця, на горизонті видніється густий ліс. Неквапливо між соняхів пробирається комбайн.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
•  

Насолодившись пейзажами під'їжджаю до села. Першою на горизонті за деревами видніється церква, а потім, повз пилораму та будинок місцевого фермера, потрапляю практично одразу до центру.

Село зустрічає розслабленою атмосферою та приємним літнім теплом. Проїжджаю повз приміщення місцевої бібліотеки та будинку культури, дістаю телефон щоб сфотографувати. Краєм вуха чую - вже хтось із сусіднього двору здивовано між собою теревенять навіщо це раптом комусь знадобилось тут цитую "хватаграфірувать". Мандрівників чи медійників тут явно бачать нечасто.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
•  

Біля центрального магазин-бару "Меркурій" під парасолею прохолоджується за пивом компанія. Для них вже теж є тема для розмови, але я не зупиняюсь та їду далі асфальтованою дорогою в сторону лісу. Там я відвідав надзвичайно атмосферне місце, про яке я напишу в одній із наступних статей. А поки що повертаюсь назад в село повз невеличкий ставок, в якому плаває майже сотня гусей. Одразу за ним знаходиться пасовище, в якому на вільному вигулі випасається худоба та коні.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
•  

Після кількох абзаців імпровізованого тревел блогу нарешті підходжу до моменту зустрічі з героїнями цього матеріалу. Я навмисно зробив такий вступ, щоб максимально передати атмосферу далекого від фронту села. Тут забути за війну надзвичайно просто, що і робить більшість мешканців.

У Шепетівці ти постійно бачиш військових, чуєш тривоги...Тут же ніщо не видає, що в країні триває кровопролитна війна. 

Але відразу згадуєш про війну, коли заходиш на кухню, де чаклують Заріцька Віта Миколаївна, Миронюк Марина Олександрівна та Бученко Світлана Анатоліївна. Про сублімовані супи, каші та навіть м'ясні снеки, які рятують від голоду під час бойових виходів, мені розповідав не один військовий. Тому я захотів дізнатись, хто ж стоїть за цими листівками, хто допомагає здобувати перемогу нашим бійцям на фронті.

Сушка — процес безперервний

Кухні зараз дві, адже стільки обладнання, інгредієнтів та готової продукції фізично неможливо вмістити в одне приміщення.

Імпровізовану екскурсію мені розпочинають з літньої кухні Світлани Анатоліївни, де в основному готуються різноманітні супи. До речі, саме Світлана Анатоліївна є, так би мовити, технологом цього масштабного виробництва. Жінка постійно вишукує в інтернеті способи приготування тієї чи іншої страви, адже, крім того, що це має бути смачно, це ще має довго зберігатись без холодильника і у разі потреби швидко приготувати.

Перші "проби пера" вона розпочинала на особистій кухні ще у серпні 2022 року, але згодом довелось розширятись.

У літній кухні вісить здоровезний банер із весілля сина Світлани - така собі згадка про мирні часи та заодно імпровізований фартух.

Марина та Світлана якраз повернулись із благодійної ярмарки у Шепетівці, тому показати весь асортимент продукції вони не могли. Але навіть того, що залишилось вистачає, щоб справити враження. Величезна коробка з різноманітними супами, борщами, кашами, макаронами.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
•  

Поряд лежать мішки з різними підготовленими сублімованими інгредієнтами.

"Капуста сушена, картопля, морква... Ось там зелень лежить. Ось цілий пакет сушеного м'яса. Це фасоль тут. Випічка, пирожки сьогодні пекли і чебуреки." - по черзі показують мені господині.

Там же лежить частина обладнання: сушки, вакууматор та навіть плойка для волося, якою запаковують пакети з соусами. Багато техніки вже вийшла з ладу, не витримує темпів. Взагалі, електричні сушки - це основний інструмент, тому вони працюють безперервно.

• 
• 
• 
• 
• 
•  

Через перевантаження у Світлани навіть на 3 дні вибило світло в помешканні і доводилось шукати кому поставити обладнання. Користуючись нагодою питаю, а як же сушили продукти, коли рашисти атакували енергетичну систему.

"Піч, грубка.. Електрику давали дві години через дві. Щоб не попріло у перервах, мусили розставляти. На сонці сушили лише зелень. Сушка - це у нас процес безперервний, у нас постійно щось сушиться.."

Так як рідні жінок служать на фронті, то відгуки про свою продукцію вони отримують з перших вуст.

"Якщо немає чогось, то замінюємо іншим. Дивіться, наприклад, оця каша. Її спершу робилося більше, але її було дуже багато. Микола Анатолійович сказав, що багато каші, не влазить в кружку. То ми тепер пакуємо меншу кількість в пачку. Або от Віталій Володимирович каже, що багато моркви і цибулі в супові плаває, дуже чути. То нам ще краще (сміється) бо нам і так їх не вистачає, то ми менше стали класти.

Дегустації і жінки постійно проводять самі. Поки не протестують, то хлопцям не відправлять. Але це не означає, що харчі відправляють лише рідним.

"Спочатку ми передавали у 88-ий батальйон ТрО. А потім ці супи як запробували, вони розійшлися, то нас почали просити волонтери: Віталій Мушинський, Оксана Саясіна, Руслана Дем'яненко, Афганська спілка... навіть з Полонного та Славути, Воробєй Павло, Ілля Журенко."

Жінкам навіть пишуть з бригад у месенджери, що дійшли їх пакети, адже в кожній лежить листівка "З любов'ю із с. Хролин". Особливо радіють хлопці з села, які служать і можуть отримати ось таку несподівану звістку з рідного краю.

До речі, жінки навіть експерементують із повноцінними сухпаями. 

"Берем пакет, кладем туди солодку кашу, солону кашу, вона з м'ясом. Потім швидкосуп і борщ, сухарики і 20 грамів м'яса. Потім туди ще клали типу солодкий перекус: солодощі, печиво, чай, каву, цукор. З 95-бригади казали, що їм дуже заходить."

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
•  

Адресати не обмежуються військовими, передачі також дійшли на Херсонщину, у постраждалі від затоплення регіони. 

А ще дуже тішаться, що вже набили руку і готувати виходить вже значно швидше. Заріцька Віта розповідає:

"Раніше 200 вареничків так довго ліпили. А зараз тако: прибігли троє, одна накидає, друга цей, ми раз-раз-раз."

Миронюк Марина підхоплює:

 "Хлопці лежали у нас поранені. Ми їм обіди везли. Ліпили багато, тьотя Свєта замішала відрову миску на голубці, то 40 чоловік накормили. Це тоді Свята вечера була, ми тоді всього багато кругом везли. У мене в машину ледь влізло. Я вже прошу Віталія Мушинського, щоб якогось прицепа нам знайшов. А то їду, коробки в багажнику, коробки в салоні, діти на коробках. Добре, що я водій, то мені комфортно хоч (сміється)."

Я дивлюсь на це все масштабне виробництво і кажу, що вони після війни можуть цим займатися. На таку продукцію буде великий попит для прикладу у туристів.

"Знаєте, ми вже м'ясом хотіли займатися. Трішки на продаж, щоб мати собі копійку. Але в нас немає часу. Нас кожного божого дня просять, дайте, дайте, дайте."

Поступово перебираємось до іншої хати, її в користування передав кум Миронюк Марини, поки сам на фронті боронить нашу країну.

"Тут померла бабуля у віці 92 років і кум вирішив, що йому конче треба ця хата, бо тут хороший погріб (сміється). Тут вже й переселенці жили." - розповідає Заріцька Віта.

Заходимо у літню кухню, там вже розмальовані стіни. На печі напис "Разом до перемоги" з українським прапором та квіточками, на іншій стороні намальована калина з написом "Ой, у лузі Червона калина". Світлана Анатоліївна хвалиться, що це її невістка з внуком розмальовували.

• 
• 
• 
•  

"Ось на цій подарованій плиті ми вчора до 11 вечора пекли хліб та печиво. Ще треба поприбирати, бо ми ще сьогодні тут готували."

"А мій не їсть того!"

Наша розмова постійно переплітається жартами, жінки наввипередки доповнюють одну одну. Вони всі різні, але очевидно, що коли вони разом, то відбувається якась хімія. Попри будь-які негаразди та складнощі, вони жартують, сміються.

Єдина тема, яка їх помітно пригнічує - ставлення односельців до їх роботи. Миронюк Марина згадує за рідного брата Родіона:

"Він живе в Калуші, а в Голині він директор ліцею, теща - психолог. У них там теж волонтерська банда і вони виготовляють енергетичні батончики для військових величезними партіями. Вони тако напишуть, що немає згущенки - їм відрами несуть ту згущонку. Напишуть, що немає коштів - через 2 дні у них вже 20 000 грн на рахунку. Там люди відповідальніше до цього відносяться."

Марина каже, що там батончики роблять на медові, а вони змушені на згущеному молоці:

"Вони виходять соковитіші, але все одно в селі стільки пасік, а мед нам мусив Родіон з Калуша висилати. Лише раз одна жінка давала. Ми просимо людей, а нас ігнорують. Просимо моркви, ну я розумію нема в тебе багато, але принеси хоч пару кілограм. Я всю з дому винесла."

Я питаю, а що рідні тих, які служать? Вони ж мають розуміти потреби військових у харчуванні. Світлана Анатоліївна на це пригадала слова сусідки:

"А мій не їсть того!"

Допомогти фізично теж ніхто не хоче. Треба було натерти 3 відра огірків, Світлана попросила двох односельців допомогти, вони у відповідь кажуть, що корову треба порати, дитині там щось. Ну стала вона з Вітою та натерла. Виходять на вулицю, а ці двоє просто на лавці прохолоджуються.

"Ми ж по-началу купляли все за свої гроші. Набирали з морозилок, сало, м'ясо. Забирали все. Оставалася одна морковка. Потім морковку вигрібали (сміється). Свекруха каже до мене, Маріна, ти що? А що будем їсти? А я кажу, як завтра сюди впаде бомба, кажу, вам буде до "їсти"?"

Як все починалось

Намагаюсь змінити тему та питаю як вони зустріли 24 лютого 2022 року.

"Ми бафи шили хлопцям, робили розгрузки, бо тоді не було в Шепетівці. Возили спочатку обіди хлопцям, а потім на поїзда, бо там діти ж їхали голодні."

Світлана згадує, що перед цим вже було відчуття невідворотності війни. У неї двоє синів - військові.

"Сірожі вже казали хлопці, що щось буде, бо дехто з командування вже повиїжджав, повивозили жінок. Воно вже мало статись, просто ніхто не афішував."

Питаю, а як безпосередньо у Хролині все починалось? Можливо були якісь збори?

"Зборів не було, але вже якось організувались. Почали нести постельне більйо, одіяла. Коли не були на роботі, то ходили в клуб, плели маскувальні сітки."

У селі систем оповіщення тоді не було, тому тривоги як такої не було чути. Але жінки переконують, що було чутно вибухи, зокрема на Житомирщині, у Староконстянтинові. Марина сміючись розповідає історію, як вони поїхали на базар зі Світланою скуплятися хлопцям перед новорічними святами:

"Тривога, а кум в ППО. Звонить мені каже, Марінка, ти що не чула, що тривога? Кажу та чула, ми бистренько скупимося, а вони ж то щось знають. Каже не треба було сьогодні їхати.

Ми заходимо у молочний павільйон, раптом не стає світла і тільки такий БУУУХ, нашу підстанцію атакували. Я так, стою, а хтось каже, лягаєм, всі лягаєм, ми лягаємо. А Світлана каже "який на++й лягаєм, на вулицю!" Ми вибігаємо і тут така друга, ту-дун! Вона каже "ну все, б++ть, слідучий - базар".

А машина моя біля Оскара, я така стою, трошки, кажу "пішли, поїхали додому". Вона каже "що не будемо зараз скуплятися?" Кажу, тьоть Свєто, додому поїхали!"

Та все ж допомога є

На щастя, попри ігнорування односельцями, допомагають волонтери та люди з інших сіл та міст. Віталій Мушинський допоміг зібрати кошти на тістоміс, бо з такими обсягами руки не витримували. Етикеточки в школі друкують.

Жінки дуже вдячні Тетяні Більчук, яка дуже допомагає овочами. З Нового року оці всі супи кажуть, що витягують лише на ній.

"Ярослав Дзюмак у 128 штурмовій бригаді служив. Він зараз звільнився там по своїм причинам. Але він нам дуже допомагає. І як вільний, то зразу питає, що вам треба. Приїжджає, постійно питає. І фінансово допомагає. То 45 літрів олії привезе, то мішок цукру, то газову плиту купив.

Через Віталія Мушинського познайомились з іншими волонтерами. Віргінія з монастриря у Львові надавала і муки, і крупи, польську олію, польське масло давала, приправи.

Вона така крута тітка. Рафал - волонтер з Польщі, раз привозив крупи, потім привозив розкладушки і візки, ліки. В нього багато є можливостей, просто його треба позабирати. Він каже "от є м'ясо, дають м'ясо". Чим його забрати з Польщі? Це треба якось це все організувати. Немає такої можливості.

Всіх одразу згадати важко, тому відразу просимо вибачення за кого забули.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
•  

Війна триває!

Ми ще довго спілкувались: розмовляли про панікерів, блокування фейсбуку, про село, про дітей...На жаль, стаття і так затягнулась і все вмістити в один матеріал нереально.

Єдине, що хочеться зауважити, що з цим тріо час летить непомітно. Після кількох годин спілкування, я зрозумів, яке велике щастя, що вони знайшли одна одну. Попри завзяття кожної, поодинці у них опустились би руки. Апатія оточуючих та подекуди навіть пускання брехливих пліток за спиною спонукають послати всіх і вся.

Легше бути як більшість, займатись хатніми справами і робити вигляд, що ніби війни немає. Але це не про цих жінок, і саме на таких поодиноких героїнях зараз тримається тил нашого війська.

Чомусь люди стійко переконані, що десь там комусь "потрібніше", все зроблять і за них. А вони будуть сидіти в телефонах, шерити приколи про тупих кацапів та хвацьких українців. 

Так це не працює, військових демотивують не святкування днів народження у кафе, а байдужість людей. Цивільні мають жити цивільним життям, саме для того там воють наші хлопці, але ви щодня маєте спитати, що конкретно я зробив для перемоги?

Отож, якщо хочете підтримати цих мужніх жінок, то я вмовив їх оформити банківську картку для цих потреб. Кошти потрібні постійно, адже лише кульочок для вакуумування коштує 2.7 грн. А їх треба десятки тисяч.

Крім того, завжди будуть раді овочам, крупам, іншим харчовим продуктам та всьому, що може допомогти у приготуванні страв нашим захисникам.  Пишіть у вайбер чи телеграм 0964525717, ми надамо контакти. Долучайтесь!

4149 4991 7025 0094 Бученко Світлана

(Номер карти внесеної до реєстру волонтерів)