Понеділок, 27 жовтня 2014 16:37

Юрій Габіскірія: «У 1990-ті Брагін їздив у супроводі такого ескорту, якого не було навіть у Президента Кучми»

Автор Любомир Кузьмяк
Коли на зорі Незалежності в провінційній Шепетівці було створено футбольний клуб «Темп», то склад цієї амбітної команди поповнили два десятки грузинських легіонерів, в когорті яких був і наш герой. Із-поміж цих кавказьких гостей були такі, котрі завітали до України на місяць-другий. Проте Юрій Габіскірія не лише відіграв два сезони за команду із Шепетівки, а й залишив помітний слід у історії українського футболу епохи зародження. Прибув Юрій Габіскірія в Україну гравцем збірної Грузії. У Шепетівці він не просто закріпився в основному складі команди, а став одним із основних гравців колективу Ткаченка. Найкраще це ілюструють цифри: Габіскірія одягав футболку «Темпу» півсотні разів, і є одним із провідних «гвардійців» клубу. А ще грузин на власні очі бачив, як формувався в потужну команду один із грандів українського футболу — донецький «Шахтар».

«Залишити Грузію змусила війна»

— Незабаром виповниться 20 років, як ви поїхали з України…

— Так, стільки років минуло. У мене прекрасні спогади про вашу країну, жодного негативу, тож я щасливий, що цей етап був у моїй кар’єрі.

— Сидячи довгими зимовими вечорами вдома поруч із каміном, що, найперше, спадає на думку, коли занурюєтеся у спогади про Шепетівку?

— Це матчі проти грандів українського футболу: «Динамо», «Дніп­ра», «Шахтаря». Ураховуючи той факт, що ми були скромною командою з маловідомого міста, «Темп» завжди давав бій іменитим суперникам.

— Як саме ви дізналися про можливість приїхати в нашу державу?

— На календарі був 1993-й рік. У Грузії були дуже неспокійні часи — війна, проблеми в країні. Слово, не до футболу. Тому довелося залишати рідний дім у пошуках кращої долі. Коли ми приїхали в Украї­ну, то дуже здивувалися — тут все було зовсім інакше й абсолютно не схоже на грузинське життя. Товариш президента «Темпу» Нішніа­нідзе приїхав у Тбілісі і сказав, що є варіант із українською командою. Разом зі мною поїхали Автанділ і Таріел Капанадзе, а також воротар Гоча Жоржоліані. Мій друг Георгій Чихрадзе тоді грав у Анапі. Я не без проблем знайшов його, адже мобільників тоді не було. Запропонував спробувати сили в Україні, на що він погодився.

— Процес оглядин тривав довго?

— Улітку команда вирушила на збори в Алушту. «Темп» провів кілька матчів, за результатами яких до нас, грузинських легіонерів, підійшов головний тренер Леонід Ткаченко і сказав, що ми залишаємося в команді. Це нині гравці бояться їхати на перегляд. Ми ж були впевнені у собі. На той момент ми вже спілкувалися з президентом Джумбером Нішніанідзе. До речі, я чув, що він недавно спочив…

— Так, у березні виповниться рік з того часу, як він залишив цей світ…

— Дуже шкода. Не так давно спілкувався з його сином, то він казав, що в батька були проблеми зі здоров’ям. Мамука Джугелі, який свого часу також виступав за низку українських команд, із яким я періодично спілкуюся, казав мені, що допомагав Джумберу грошима, оплачував операцію…

«Джумбер доплачував за красиві голи»

— «Темп» був командою, що можна назвати «різношерстою»: півдесятка грузинів, стільки ж приїжджих харків’ян, невеликий відсоток місцевих, а також гравці, котрі приїхали з різних куточків країни. Уникнути угруповань удалося?

— Спочатку ми придивлялися один до одного, але тривало це недовго. Ми швидко стали одним цілим, і це зразу проявилося в результатах. У нас була дружня команда. Гроші ми заробляли непогані, але до нинішніх зарплат ой як далеко. Це як порівнювати море й гори.

— Зарплатня вас влаштовувала?

— Заробляли ми майже півтори тисячі доларів за місяць. Преміальні становили 300–400 доларів. На той час це були хороші гроші, які отримували всі футболісти, без винятку.

— Часто доводилося чути про те, що Джумбер був дуже щедрою людиною.

— Нішніанідзе доплачував нам на­віть за красиві голи. Суми невеликі — 20–30 доларів. Але це свідчить лише про одне — Джумбер не хотів заробляти гроші на футболі, він просто його любив і отримував задоволення. Такі альтруїстичні вчинки, напевно, більшості бізнесменів зараз незрозумілі.

— Кінець епохи Нішніанідзе прийшов несподівано?

— У Джумбера просто закінчилися гроші. Ми до останнього сподівалися, що залишимося у вищій лізі, вірили в допомогу суперників, певні нефутбольні фактори. Якоїсь миті в президента закінчилися гроші. Кілька футболістів почали скаржитися, у відповідь на що Джумбер узяв гроші в кредит, почав позичати, але погасив усі заборгованості перед гравцями.

— «Темп» відкрив футбольній Україні багато гучних імен: братів Капанадзе, Арсена Авакова, Сергія Скаченка…

— У цьому велика заслуга тренера Леоніда Ткаченка. Він розгледів талант у Скаченку, якого забрало «Динамо». Потрапити із Шепетівки в Київ було нелегко. Знаний нападник Аваков узагалі починав на позиції правого захисника.

«Через швидкість Беланова в мене злетіли шорти»

— Пропоную зануритися у спогади про ваше дитинство. Ви народилися в містечку Бакуріані, що розташоване неподалік од Боржомі. Із чого розпочалося ваше знайомство із футболом?

— Бакуріані — курортне місто, що приваблює тих, хто полюбляє лижі й сани. Саме там я народився, але все своє дитинство провів у місті Сенакі, що на заході Грузії. Тут я закінчив школу, тут уперше серйозно зайнявся футболом. Потім потрапив у «Динамо» з міста Сухумі, яке очолював Анатолій Норакідзе. На той час діяло правило, що в команді повинен бути молодий гравець. На це місце було запрошено мене й майбутнього гравця «Ньюкасла» та тренера збірної Грузії Темурі Кецбая. Наступним клубом, де я опинився, стало кутаїське «Торпедо», куди мене забрав Резо Дзодзуашвілі. Тут я сформувався як професіональний футболіст, і у молодому віці стабільно грав у старті. Суперники в нас були чудові. Узяти бодай ЦСКА, у складі якого виблискували Татарчук, Масалітін, Брошин, Єрьомін, за яким просто воріт не було видно.

— Напевне, не менш яскраві спогади у вас про зустріч із київським «Динамо» у чвертьфіналі Кубка СРСР. У складі киян тоді виокремлювалися Саленко, Протасов, Беланов, Михайличенко, Лужний.

— Саленка навіть видно не було… Там такі люди грали! Пригадую, як ми з роздягалень виходили. Тунель довгий, до поля треба було метрів 50 пройти. Так ми всю відстань ішли й дивилися на киян із відкритими ротами. Дивишся, а вони такі ж люди, як ми, але зате як грали! Протасов, Литовченко, Заваров, Беланов, Рац, Яремчук, Кузнецов, Балтача, Баль… Це — зірки світового футболу.

— Упоратися з ними бу­ло­ нелегко?

— У одному з епізодів у центрі поля зустрівся з Белановим. Він прокинув м’яч і рвонув уперед із такою швидкістю, що в мене шорти злетіли. Мені Дзодзуашвілі гукає з бровки: «Юро, доганяй!». Куди там… Минуло 15 хвилин, а ми вже «горіли» — 0:3. Нам нічого не залишалося, як стати всією командою у свій штрафний майданчик і відбиватися. Ми могли програти з непристойним рахунком. Приємні в мене спогади й про ті часи, коли грав за «Темп» проти «Динамо», адже тоді зароджувалася могутня зв’язка Шевченко — Ребров. Ми навіть із Києва нічию змогли вивезти. Порівнювати ті покоління київського клубу й теперішній склад насправді не варто. Вони навіть поруч не стояли.

«Було відчуття, що Брагіна підірвуть»

— Виліт Шепетівки з вищої ліги додав вам головного болю — що далі?

— Спочатку я домовився з Мироном Маркевичем, який тренував «Карпати». Хотів підписати кон­тракт із львів’янами, але в підсумку ми із Чихрадзе вирушили на схід — у Донецьк. На той час командою керував Ахать Брагін. Він був дуже впливовим бізнесменом. Брагін обожнював футбол, «Шахтар» був його дітищем. Колектив у нас підібрався хороший — Дмитро Шутков, Геннадій Зубов, Валерій Кривенцов…

— Минуло кілька місяців, і Брагін трагічно загинув…

— Хлопцям часто казав, що бою­ся перебувати з ним поруч. Було таке відчуття, що підірвуть його. Він приїжджав на базу в оточенні здоровенних хлопців на чотирьох-п’ятьох 600-х «Мерседесах». Навіть тодішній Президент Украї­ни Леонід Кучма з таким шиком не їздив. На шиї в них — здоровенні золоті ланцюжки! Брагін приїжджав на тренування, спостерігав за процесом і їхав у справах. Пізніше я став гравцем «Кривбасу», і саме тоді прийшла звістка про те, що власник «Шахтаря» трагічно загинув.

— Процес оглядин у команді тривав довго?

— Ми вирушили на збори, й уже після першого матчу головний тренер донеччан Володимир Сальков запропонував мені підписати контракт. Ми грали тоді проти команди з Макіївки, я відзначився двічі, а «Шахтар» переміг із рахунком 5:2.

— Проте за «Шахтар» ви провели тільки один матч…

— Ситуація виглядала наступним чином. Готуємося до домашньої гри проти тернопільської «Ниви». Зранку, перед матчем до мене заходить лікар і каже, щоб я ішов на тренування. «Але ж увечері о 18.00 матч», — кажу йому. «Не знаю, ти у списках на тренування. Сам дивуюся», — відповідає мені. Добре, погодився я. Приїхав на стадіон, зустрічаю віце-президента «Шахтаря» Равіля Сафіулліна. «Ти куди? У тебе ж сьогодні гра», — питає мене. Відповів йому, що мене викликали тренуватися. Потренуюся, думаю, прийму душ, а ввечері з трибун спостерігатиму за грою.

— Сталося все зовсім інакше?

— Після тренування знову прийшов лікар і каже: «Готуйся до гри». Звичайно, я нічого не зрозумів, але вийшов на матч із «Нивою». Програли ми команді Капанадзе з рахунком 4:2, а я втратив хорошу нагоду зрівняти рахунок, коли ми поступалися з різницею в один м’яч. «Шахтар» відіграв ще два тури, в яких я участі не брав. Наприклад, на виїзну гру із «ЦСКА-Борисфеном» Сальков мене не взяв. Готуємося до єврокубкової гри з «Лінфілдом», аж раптом хтось каже, що Салькова зняли з посади. Приїжджаю на базу, а він на місці… «Максимовичу, ви залишаєтеся?» — питаю.

— Сальков щось відповів?

— Ми сіли за стіл. Окрім нас, у кімнаті були Равіль Сафіуллін та Іван Кветадзе, який займав одну з керівних посад у клубі. Поговорили й вирішили, що буде краще, якщо я піду з команди. Я, звичайно, в захваті не був, бо замість змарнованого часу в Донецьку планував виступати за «Карпати». Але до Салькова в мене жодних претензій. Я його поважаю, й ми з ним після цього нормально спілкувалися.

— Після «Шахтаря» ви поїхали в Кривий Ріг…

— У складі «Кривбасу» я провів три місяці. Проте контракт належав донецькому «Шахтарю».

«Хотів закінчити із футболом… Вилізти з ями допомогли школярі»

— Після виступів в Україні ви перебралися в Росію…

— Спочатку невеликий період часу провів у Татарстані, де виступав за «КАМАЗ» із Набережних Човнів. Згодом мене запросив у новоросійський «Чорноморець» Олег Долматов. Це дуже кваліфікований і фаховий тренер. Щоправда, в нас із ним сталося певне непорозуміння. Ми провели збори в Івано-Франківську на красені-стадіоні «Рух», який якраз реконструювали. Повернулися додому, й я повинен був дебютувати у вищій лізі в матчі з «Локомотивом». Долматов запропонував мені відіграти за дубль, який виступав у третій лізі, а наступного дня вийти в матчі основної команди. Існувала домовленість — гратиму лише перший тайм. Я вийшов, забив м’яч, але без ексцесів не обійшлося… В одному з епізодів м’яч зупинився на лінії, проте лайнс­мен показав, що суперник укидатиме аут. Я не витримав і наговорив йому багато поганих слів. Суддя тут же показав мені червону картку.

— У матчі основних складів ви мали право грати?

— У тому й річ. Ми не знали, що дискваліфікація розповсюджується й на вищу лігу. Я ж отримав вилучення в матчі нижчого дивізіону. Долматов був дуже розчарований. Він, звичайно, нічого хорошого мені не сказав, тому я взяв машину та поїхав із Новоросійська. Опинився я в третій лізі у складі «Кубані» з міста Слов’янськ-на-Кубані. Рівень ви самі розумієте, який…

— У той момент руки не опустилися?

— Я хотів закінчити із футболом. Ні настрою, ні бажання. Вийшов на гру й зрозумів, що вмираю, не витримую ритму… Тренер «Кубані» зателефонував Долматову й здивованим голосом запитав: «Кого ви мені дали?».

— Що стало для вас стимулом узятися за справу?

— Я сидів на базі й випадково глянув у вікно. Дивлюся, школа поруч… Прийшов туди, зібрав хлопців із 10-го й 11-го класів і почав із ними у футбол грати. Кажу їм: «Давайте зіграємо на всю довжину поля». Якщо врахувати, що було нас десятеро, то довелося бігати 5 на 5. Ось так я набирав форму. Тренер побачив це й почав дивитися на мене іншими очима.

— Почав довіряти вам?

— Дуже добре пам’ятаю матч проти «Металурга» з міста Красний Сулін. У тому матчі ми здобули перемогу з рахунком 3:1, а голи «організували» ми з Денисом Поповим, який зі мною грав ще у «Чорноморці», а потім став чемпіоном Росії у складі ЦСКА. У турнірну таблицю я не заглядав, але виявилося, що ця перемога вивела нас у другу лігу. Мене запрошував Долматов у Новоросійськ, проте я поклявся, що ніколи більше там не гратиму.

«Викинув запасний м’яч на поле, почалася бійка»

— За збірну Грузії ви зіграли лише один матч. Була можливість записати в актив більшу кількість ігор у головній команді країни?

— Футболку збірної я вдягав 1993-го в матчі проти збірної Азербайджану. Мене кілька разів викликали, проте обставини так складалися, що не міг приїхати, хоча дуже хотів. То травма, то сімейні обставини… Наставник збірної Олександр Чивадзе навіть образився на мене. Наприкінці кар’єри, коли збірну очолював француз Ален Жиррес, мене запрошували до збірної. Гія Гурулі, котрий допомагав Жирресу, запропонував мені зіграти за збірну. Тоді «Сіоні», у складі якого я виступав, став чемпіоном Грузії, мені вже за 30 було на той момент… Відповів, що не гратиму за збірну, нехай молодим дають шанс. У такому віці ще незграбно впаду, послизнуся… Люди що скажуть?

— 2010-го року в матчі чемпіо­нату Грузії між «Зестафоні» та «Олімпі», ви опинилися у центрі скандалу. В одному з епізодів ви залишилися незадоволеним діями футболістів «Зестафоні» й викинули на поле ще один м’яч. Кажуть, це спровокувало масову бійку…

— Я працював у тренерському штабі «Олімпі». Наш воротар Григол Чантурія травмувався (свого часу він захищав ворота «Таврії» та «Закарпаття». — Л. К.). Дивлюся на поле, а людина в буквальному смислі вмирає. Поруч із тренерською лавкою стоїть із м’ячем захисник «Зестафоні» Георгій Оніані. Кажу йому: «Вибий м’яч у аут». Він мене ігнорує. Тоді я беру запасний м’яч і викидаю на поле. Тоді й почалося… Згодом у Лізі чемпіонів зуст­річалися «Барселона» та «Інтер», так там теж хтось кинув ще один м’яч на поле у схожому епізоді. Потім усі жартували: «Це Юра м’яч викинув на поле».

— Повертаючись до теми виступів в Україні. Що вас найбільше дивувало в ті часи, коли ви жили на нашій землі?

— Мене все дивувало. Приємно дивувало ставлення людей. Ми їздили в різні міста як туристи: Рівне, Луцьк, Львів, Хмельницький, Житомир… До нас усюди прекрасно ставилися, всюди поважали. Не було різниці, українець ти чи грузин. Треба чинити так, аби тебе поважали, й завжди треба залишатися людиною. У одному з матчів Володимир Причиненко, який колись виступав у «Таврії» й «Темпі», ледве не зламав мені ногу. Через це я пропустив матч збірної, яка грала з німцями. Зате в іншому матчі я зіткнувся з Вік­тором Червоним, який у тому епізоді зазнав травми. Тоді я за «Кривбас» грав. Дивлюся на нього, а він од болю зблід, кричить… Мені аж перехотілося продовжувати матч. Легендарний грузинський футболіст Олександр Чивадзе колись сказав мені: «У футбол треба грати так, аби люди про тебе згадували. Гроші — не головне, що ти можеш узяти від футболу. Важливо, щоби тебе пам’ятали й упізнавали».

Коментарі (1)

  1. Дмитро7002

Памятаю Юрія, він їздив по Шепетівці на спортивному автомобілі chevrolet camaro бордового кольору!

  Вложения
 
Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

Оставить комментарий в качестве гостя. Зарегистрироваться либо авторизоваться. Sign up or login to your account.
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением