Розділ Суспільство

Олександра Котлярова: "Як настане мир, хочу повернутися до Краматорська"

Автор Віра Ісаченкова 04 січня 2024, 12:57
Олександра Котлярова ліворуч Олександра Котлярова ліворуч

Уже вдруге Олександра Котлярова зустрічає Новий рік далеко від рідного міста. Її життя вкрай змінилося, як і в усіх вимушених переселенців. Однак відчай та зневіра не скорили жінку. Попри щоденні сімейні клопоти Олександра знаходить час, аби зробити внесок у спільну справу — наближення Перемоги.

У Краматорську зростала та навчалася. Її рідне місто славилося не лише машинобудуванням, а й дивувало мальовничими краєвидами.

«Відпочивали на березі річки, прогулювалися ландшафтним парком, і, звісно ж, працювали. Жили добре та щасливо», — продовжувала Олександра.

У рідному місті зустріла судженого Олександра Ліберцева, який служив на Донбасі. Із ним пов’язала свою долю.

Хоча жили поряд із війною, але не відчували страху, вірили, що майбутнє буде мирним і щасливим. Головною та радісною подією для подружжя стало народження сина Захара. Якраз у декретній відпустці захопилася кондитерською справою, а заохочували її двоє синів та чоловік. Вони народилися у січні. Для кожного іменинника готувала святкові торти, щось цікаве вигадувала, прикрашаючи солодкі подарунки, старалася, щоб були смачними. А ще їй сподобалося випікати імбирні пряники. Хист до образотворчого мистецтва знадобився, коли розмальовувала медові солодощі кольоровою глазур’ю.

В Олександра Ліберцева 16 лютого 2022 року закінчився контракт. Після сумлінної двадцятирічної служби він вирішив повернутися до цивільного життя. Однак невдовзі розпочалася повномасштабна війна. Краматорськ опинився під постійним вогнем ворога.

Вибухи не вщухали, били і по житлових будинках. Коли в її квартирі повибивало шибки від ударної хвилі, уламки скла розсипалися на всі боки, тоді їй якнайшвидше праглося захистити та вберегти синів — чотирнадцятирічного Тимофія та дворічного Захара.

«Відразу ж у квітні 2022 року зібралися у дорогу, вирішили поїхати на Хмельниччину, в рідне село чоловіка. — Сподівалися, що війна невдовзі закінчиться і ми повернемося додому», — розповідала Олександра Василівна.

Та не так сталося, як хотілося. Нелегко було розпочинати життя з чистого аркуша. Підтримала нас громада села Пліщин, невдовзі і волонтери допомагали, навіть дитяче ліжечко привезли для сина.

Згодом Олександрі у нелегкий час для країни захотілося зайнятися корисною справою, реалізувавши своє захоплення випічкою.

Коли староста села Тетяна Квітніцька (на фото справа) зібралася їхати в госпіталь до поранених військових, то й Олександра Котлярова вирушила з нею.

– Як справжня чарівниця, наша Олександра напекла солодкої краси — гарно прикрасила торти, а імбирні пряники розмалювала українськими символами та героями із казок, — розповідала Тетяна Вікторівна. Ще й самотужки приготувала шістдесят плиток шоколаду — Коли ж в палатах роздавала ці солодкі подарунки, то деякі поранені бійці сказали: залишать собі на згадку як талісман.

Не сподівалася Олександра Василівна, що солодощі подарують воїнам моменти радості, а їй теплі спогади. Хоча, як уперше зайшла у палату до тяжкопоранених захисників, то не могла стримати сліз. Все ж зуміла опанувати свої емоції.

– Повсякчасна підтримка захисників, які відновлюють здоров’я у госпіталі, лікарнях, ще один напрям нашої роботи, — відзначила голова фонду «Неймовірні люди» Руслана Ребекевша-Дем’яненко. — Стараються небайдужі господині приготувати для них домашні страви та випічку. Дякують поранені воїни ще й за солодощі, які не втомлюється випікати Олександра Котлярова. Їй нещодавно вручила посвідчення волонтера. Її донати не лише смаколики, а підтримка добрими справами інших напрямів роботи нашого фонду.

Нині майстриня займається виготовленням енергетичних батончиків за власним рецептом. Поживних та корисних смаколиків, до складу яких входять натуральні інгредієнти, зокрема, горіхи, родзинки, курага, кунжут та мед, за короткий термін встигла виготовити понад тисячу штук для захисників. Запити на ці ласощі надходять від воїнів.

Тож волонтерка продовжує працювати над черговою партією, а допомагає їй сусідка Тетяна Хмельнича.

Рік, що минув, для Олександри був і складним, і водночас наповнений добрими справами. Віра в Перемогу додає їй сили долати труднощі, наснаги працювати навіть без відпочинку.

«Хочу повернутися у Краматорськ, — мріє вона, — Як настане мир»…

А поки що подумки лине до наймилішого серцю міста, яке ворог так нещадно знищує.

0
репостів
0
репостів