Весь світ театр, а люди в ньому - актори

Все життя чоловіки грають на публіку. Зображують не себе, а альфа-самця, боса, або дуже крутого. Запитайте будь-якого гультяя, бомжа які реально стоять в самому низу соціальної піраміди, і почнеться! «Та я! Та ми!» І пішли-поїхали оповідання про подвиги, діяння та ловлю півтораметрових щук…

 І не розуміє бабораб, що хоч надінь на нього атласні панталони - герцогом Анжуйським він не стане! І себе не обдурить. Та й людей - навряд чи. Вони самі такі - герцоги.

 Тобто усвідомлення свого реального становища для більшості чоловіків не вдається вже з самого початку. А коли немає постановки проблеми - немає і рішення . Проблема заганяється всередину і там «лікується» за допомогою спиртовливань і нових виступів в «театрі одного актора».

 Тепер жінки. Вони теж не обходяться без масок. Але інших. Зображують  страдальниць, мучениць, несправедливо скривджених. Ось зараз пишуть, що при всіх досягненнях фемінізму жінки залишилися незадоволеними і розчарованими. А як могло бути по іншому? Візьміть стару казку Пушкіна. Незадоволеність баби в міру задоволення її амбіцій тільки зростала. І якщо на першому етапі стару радувало нове корито, то на останньому – запити старухи простягалися вже на все море - окіян із золотою рибкою на посилках. Тобто кректати, нити, скаржитися - це основа жіночого характеру, незалежно від об'єктивних зовнішніх умов.

 Отже, грають всі. Але що приносить ця гра для кожного з них? Чоловікам, що зображають вічний ОК - нові навантаження та обов'язки. Жінкам, що стогнуть під тягарем віртуальних проблем-допомога, пільги, і особливі умови. І актори так вжилися в роль, що вже майже втратили відчуття реальності. І що в результаті? У підсумку віртуальність стає реальністю, казка стає бувальщиною: «Битий небитого везе!»