9 червня 1977 року у місті Славуті Ростислав вперше побачив світ. Вулиці пам'ятають його дитячий сміх, шкільні стіни — допитливий погляд. З 1984 по 1994 рік він навчався у загальноосвітній школі №3, де вже тоді в дитячих очах світилася та іскра, що згодом перетворилася на полум'я відданості своїй землі.
З раннього дитинства Ростислав прислухався до шепоту лісу й відчував його душу. Природа покликала його — і він відгукнувся, залишаючись вірним їй упродовж усього життя. У 1995–1997 роках юнак навчався в Малинському лісотехнічному технікумі, а згодом, у 2000–2005 роках, здобував вищу освіту у Львівському інституті лісового господарства.
Його руки знали працю, а серце — обов'язок. Спочатку він працював у Славутському держлісгоспі — серед тих самих дерев, що сьогодні схиляють перед ним свої крони. Потім доля повела його до Києва, у будівельну сферу. Але чи може птах забути дорогу до рідного гнізда? Ні. І серце Ростислава завжди вело його назад — додому, до рідної Славути.
У 2022 році він повернувся. Повернувся, щоб працювати на рідній землі, у приватному підприємстві нашого міста. Повернувся, не знаючи, що доля готує йому іншу місію.
16 січня 2025 року пролунав той дзвінок, який змінив усе. Країна покликала свого сина. Ростислав був мобілізований до лав Збройних Сил України. Без вагань, без страху — з розумінням свого обов'язку. Він став стрільцем-помічником гранатометника у стрілецькій роті військової частини А4125.
Він міг залишитися серед дерев, які так любив. Міг продовжувати будувати. Але замість цього він став тим, хто будує щит між нами та війною. Щит, який захищає наше майбутнє ціною власного життя.
26 квітня 2025 року, під Котлярівкою Покровського району на Донеччині, цей щит тріснув. Солдат Ніколайчук Ростислав Васильович загинув. Українська земля, яку він так любив, прийняла його у свої обійми. Але не просто як сина — як Героя.
У нього залишилися батьки, які чекали на його повернення. Залишилася донька, в очах якої він бачив своє майбутнє. Залишився цілий світ. Але чи справді його немає серед нас?
Він тут. У кожному ударі наших сердець. У кожному подиху вітру між деревами, які він оберігав. У кожному промені волі, за яку він віддав найдорожче — своє життя.
Ростислав був сонцем, що зігрівало всіх навколо. Життєрадісний, оптимістичний, завжди готовий простягнути руку допомоги, підставити плече тому, хто падає. Він умів любити — життя, природу, людей. Був люблячим батьком, який бачив у своїй дитині продовження всього найкращого в собі. Вірним сином, який ніколи не забував, звідки він родом. Відданим другом, якого тепер так не вистачатиме всім, хто його знав.
Ми не можемо втамувати скорботу рідних. Не можемо повернути їм найдорожчу людину. Але ми маємо пронести його світло через роки. Розповідати дітям і онукам про тих, хто, як і Ростислав, віддав життя за їхнє майбутнє. Ми маємо жити так, щоб кожен день нашого життя виправдовував його жертву. Аби ця жертва не була марною. Щоб пам'ять про нього жила стільки, скільки житимуть дерева в українських лісах. Стільки, скільки стоятиме під синьо-жовтим прапором вільна Україна.
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким українського Воїна.
Світла пам’ять тобі, наш Герою, сину України.
Пресслужба Славутського МВК
