Олександр Анпольцев народився 5 січня 1973 року в селищі Снегурівка Миколаївської області. Його дитинство було спокійним і добрим, хоч і не завжди легким. Коли Олександру виповнилося п’ять років, родина переїхала до Шепетівки, до родичів з боку матері. Саме тут він виріс, пізнавав життя, робив перші кроки до свого майбутнього.
Олександр мав молодшу сестру Євдокію, з якою його поєднували щирі, теплі стосунки — брат завжди був для неї опорою, тихим захистом, прикладом. Навчався у загальноосвітній школі №6 міста Шепетівки. З юних років захоплювався технікою: розбирав і збирав радіоприймачі, лагодив електроніку, міг годинами сидіти над складним пристроєм, поки той не запрацює. Любив віднаходити старі речі — телевізори, магнітофони та давати їм друге життя.
У нього були золоті руки і добрий, спокійний характер. Після 9 класу вступив до Шепетівського професійного училища, де здобув спеціальність електромонтера. Навчався сумлінно, а після закінчення працював за фахом на місцевому підприємстві. Але юнак відчував, що світ широкий — хотів змін, нових горизонтів. Саме тому вирушив до Харкова, де кілька років працював на підприємстві, здобував новий досвід. Та серце тягнуло додому, повернувшись до Шепетівки, Олександр влаштувався працювати на залізницю, а згодом — у будівельну компанію.
Його праця залишила слід у різних куточках України, бо будував не для себе — будував для людей, для життя. Та серце знову покликало його до Харкова. Там Олександр працював на металургійному заводі, у плавильному цеху. І навіть коли почалася повномасштабна війна, він залишався на своєму посту, працюючи під обстрілами. Після ворожої атаки, яка пошкодила завод, він прийняв доленосне рішення — долучитися до війська.
12 серпня 2023 року Олександр був мобілізований. Пройшов підготовку, став солдатом Збройних Сил України. Служив чесно, гідно, без нарікань. Востаннє зв’язався з сестрою за кілька днів до загибелі — коротка розмова, у якій, мов у передчутті, він ніби прощався… Потім — тиша. Його вважали зниклим безвісти. Півтора року надії та болісного очікування… І ось — сумна звістка.
Олександр загинув 15 жовтня 2023 року на Запорізькому напрямку. Загинув, як справжній воїн — на бойовому завданні, заради України, заради нашого майбутнього.
Він не мав власної родини, не залишив по собі дітей, але залишив пам’ять — світлу, добру, тиху. Його згадують як неконфліктного, добросердечного, майстровитого чоловіка. Чоловіка, який не хизувався, не вимагав, а просто був поруч, допомагав, жив, працював і в найважчий момент — став на захист.
Виконуючи свій військовий і громадянський обов`язок, захищаючи рідну українську землю від ненависного ворога, Олександр віддав життя за нас з вами.
Герої не вмирають!
Шепетівська міська рада
