Олег Водясов народився 14 жовтня 1975 року в місті Хмельницький, у день, що згодом стане символом мужності й незламності, Днем захисника України. Немов сама доля обрала для нього цю дату, бо важко уявити, що така людина не стала б на захист свого народу.
Коли Олег був ще маленьким, родина переїхала до Шепетівки, де й пройшли його дитинство, юність, молоді роки. Мама — Ірина Броніславівна — виховувала дітей сама, і на плечі старшого сина лягло чимало відповідальності. Поруч із молодшою сестрою Оленою і братом Юрієм, Олег змалку вчився бути дорослим, бути опорою, захисником не на словах, а в щоденних простих вчинках.
Навчання він розпочав у 1982 році у місцевій загальноосвітній школі №4, згодом – у школі №5, яку і закінчив у 1993 році. Того ж року, лише ступивши у доросле життя, Олег був призваний на строкову службу. Після повернення з армії у 1995 році працював у Шепетівському військовому лісгоспі на посаді столяра. Вже за рік, у 1996-му, зробив вибір на користь професійної військової кар’єри, вступивши до Шепетівської школи прапорщиків, яку успішно закінчив у 1997 році. Його військовий шлях розпочався у військовій частині у місті Ізяслав, де він служив на посаді начальника складу, показуючи себе як дієвого, відповідального, чесного та надійного військовослужбовця.
У 1999 році Олег повернувся до рідної Шепетівки, де продовжив службу у військовому комісаріаті, а з 2008 року обіймав посаду інструктора. За роки служби йому неодноразово довелося змінювати посаду та місце служби, бо на нього завжди можна було покластися у складних завданнях. У 2012 році його призначили до одної з військових частин у Шепетівці на посаду головного сержанта взводу роти забезпечення, а вже наступного року — до військової частини у місті Чортків Тернопільської області, де він виконував обов’язки начальника складу відділення матеріально-технічного забезпечення.
За службу Олег Водясов був нагороджений численними відзнаками, серед яких — медалі «За сумлінну службу» II і III ступеня, «20 років сумлінної служби», «Ветеран служби», «Ветеран війни», «Захиснику Вітчизни», «За участь в АТО», «15 років Збройним Силам України», відзнака «Операція об’єднаних сил. За звитягу та вірність», а також – нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі».
Проте найбільша його нагорода — це пам’ять у серцях тих, хто його знав. Олег був не лише військовим. Він був чоловіком, батьком, другом, людиною. Головним у житті Олега завжди залишалася родина. Він мав двох доньок — Дарину та Діану, для яких був цілим світом — з усмішкою, добрим словом, спокійною порадою і міцними руками, які завжди підтримають. Разом із дружиною Ольгою вони створили теплий, світлий дім, у якому панували довіра, підтримка, любов. Вони разом виховували двох синів — Ігоря та Дмитра — яким Олег став не просто вітчимом, а справжнім батьком, другом, наставником. Олег був тихою людиною — не тому, що не мав що сказати, а тому, що не любив порожніх слів. У ньому завжди відчувалася глибина, спокій, впевненість. Він не привертав до себе увагу, не шукав визнання, але всі знали: якщо щось трапиться — до нього можна звернутися. У нього було небагато мрій — але всі справжні та щирі. Відпочити, побути з родиною, купити маленького білого песика, з яким гуляти парком у вечірній тиші. Ці прості мрії так і не стали реальністю.
У березні 2024 року Олег поїхав на навчання до Житомира. Звідти — на передову.
25 квітня востаннє зателефонував дружині. Сказав, що вирушає на завдання та більше на зв’язок не виходив. 29 квітня 2024 року родина отримала страшне сповіщення: Олег Водясов зник безвісти. Від того дня кожна мить перетворилась на очікування… Цілий рік і два місяці вони жили надією. Шукали обличчя Олега у кожній світлині з обмінів, прислухались до кожної новини, вдивлялись у кожне слово з фронту, тримались за віру, молились… Сподівались, що станеться диво, якого сталося.
Згодом стало відомо: Олег загинув 25 квітня 2024 року.
Пекучий біль втрати стискає серце, щодня із гирла війни надходять гіркі звістки, які сповіщають про найстрашніше. Нічим не заповнити ці втрати. Жодними словами не утішити рідних і близьких. Хай будуть вічними наша пам’ять та розуміння, що ці жертви були не марні, що свобода та незалежність не даються легко – за них доводиться боротися, часом ціною життя.
Герої не вмирають!
Шепетівська міська рада
