9 березня 1985 року в нашій Славуті, у родині Петра Івановича та Олени Анатоліївни Зінчуків народився хлопчик, якому судилося стати Героєм. Маленький Сашко зростав у мікрорайоні Мокроволя, де з перших кроків пізнавав, що таке праця, честь і людська гідність.
У Славутській школі №6 він був не просто учнем — він був душею компанії, надійним другом, хлопцем із золотими руками. Його пристрасть до мотоциклів та техніки була не просто захопленням — це було його покликання. Разом із друзями, а згодом і з кумами, він проводив години в гаражах: ремонтував, удосконалював, створював. Ці руки, які так майстерно тримали інструменти, згодом міцно тримали зброю, захищаючи нашу землю.
Після завершення школи Олександр вступив до Хмельницького вищого професійного училища №11, де здобув фах рихтувальника кузовів та електрозварника на автоматичних і напівавтоматичних машинах.
У травні 2003 року він вперше став на службу Батьківщині — був призваний на строкову службу до лав Державної прикордонної служби у Львівській області. До жовтня 2004 року служив на кордоні нашої держави — відповідально, сумлінно, як усе, за що брався у своєму житті.
Повернувшись додому, Сашко працював на Славутській суконній фабриці з 2004 по 2005 рік, а з 2006 по 2008 рік — на підприємстві «Будфарфор»: спочатку як помічник, але дуже швидко став незамінним працівником. Його працьовитість, чесність і золоті руки говорили самі за себе.
У 2007 році доля подарувала Олександру найціннішу зустріч — знайомство з Тетяною. Це була не просто зустріч, це була єдність двох сердець. Їхнє кохання було глибоким, щирим, назавжди. Вони побралися й подарували світу двох прекрасних синів — Дмитра та Данила.
Яким же він був татом! Татом, з яким ходили на риболовлю, збирали гриби, ночували в наметах під зоряним небом. Татом, який міг усе: полагодити машину, розпалити вогонь, міцно обійняти, коли страшно. Татом, якого любили всією душею й яким щиро пишалися.
У 2015 році Олександр почав працювати на підприємстві «Аква-Родос», а в липні 2016 року перейшов до компанії «Родорс». Починав як верстатник, став майстром виробничої дільниці, а згодом — начальником виробничого цеху. Де б не працював — скрізь його поважали, цінували, йому довіряли.
А потім знову прийшла війна... 24 лютого 2022 року перевернувся увесь світ. І вже 25 лютого — без вагань, без страху, без роздумів — Олександр пішов до військкомату.
«Маю йти. Це мій обов’язок», — сказав він. Бо таким був Сашко: коли Україна кликала — він ішов.
Він став солдатом резерву запасної роти у військовій частині А3730. Вірно служив до 29 жовтня 2024 року, після чого був переведений до військової частини А0224 на посаду гранатометника десантно-штурмового батальйону.
Наш Герой брав участь у запеклих боях на Донеччині. Він боронив кожен клаптик української землі, кожен дім, кожну дитячу усмішку. 7 грудня 2024 року зв’язок із нашим Воїном обірвався... Рідні вірили, сподівалися знову почути його голос — але доля розпорядилася інакше.
Того зловісного дня Олександр загинув, виконуючи свій військовий обов’язок в районі села Романівка Покровського району Донецької області.
Такий героїзм не описаний у підручниках. Він — у серці. Олександр залишив нам величезну спадщину — приклад честі, гідності, відданості та безмежної любові до рідної землі. Його життя — це шлях Великої Людини, яка знала, за що варто жити й за що — вмерти.
У нього залишилися дружина Тетяна, яка тепер несе цей біль сама, двоє синів — Дмитро і Данило, які ще довго чекатимуть тата додому, батько Петро Іванович, дві сестри. Залишився слід — у серцях, у пам’яті, у словах: «Наш Сашко був справжній. Він був наш.»
Його чесність, доброзичливість, працьовитість, справедливість — це те, що ми пам’ятатимемо завжди. Це те, що має жити в наших дітях, онуках.
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким українського Воїна.
Пресслужба Славутського МВК.
