Його життєвий шлях розпочався 6 липня 1972 року в селі Варварівка. У цьому мальовничому куточку він зробив свої перші кроки, тут пролунало його перше слово, тут минули його дитячі роки. У 1987 році закінчив восьмирічну Варварівську, а в 1989 році – Радошівську школу. Після цього, за направленням військкомату, навчався в селі Гамарня Полонського району на водія.
У 1990-1992 роках юнаком Анатолій пройшов строкову службу в армії, а потім повернувся до мирного життя. Працював на Славутському комбінаті «Будфарфор», Славутській суконній фабриці, меблевому цеху у рідній Варварівці. Він був людиною, яка не цуралася праці, яка завжди була готова прийти на допомогу, підтримати добрим словом чи міцно потиснути руку товаришу.
Та мирне життя відібрала війна…
3 липня 2024 року Анатолій став у стрій разом із тисячами таких, як він, хто не міг залишитися осторонь. Він був кулеметником механізованого батальйону військової частини А5006 та тримав у руках зброю не заради війни, а заради миру. Він став тим, хто закривав собою нашу землю, наші домівки, наших дітей…
На Донеччині воював сміливо, безстрашно, пліч-о-пліч зі своїми побратимами. Але 29 листопада 2024 року рідні отримали звістку, що Анатолій зник безвісти. І три довгих місяці жевріла надія… Три місяці рідні та близькі хотіли вірити, що він живий, що десь там його серце ще б’ється, що він повернеться…
Але доля вирішила інакше. 27 лютого родина отримала страшне підтвердження – Анатолія більше немає… Він загинув у тому ж зловісному листопадовому бою, в районі населеного пункту Веселий Гай Донецької області.
Сьогодні Герой повернувся додому. Але не так, як усі його чекали…
У Анатолія залишилися дружина, сестра, брат, пасинок…І величезна, пекуча порожнеча там, де він мав бути…
Його друзі й рідні пам’ятають його як людину щиру, добру, спокійну. Він був тим, хто не говорив голосно, але діяв впевнено. Любив техніку, мотоцикли, мав мрії… Та війна безжально обірвала їх.
Якими словами вгамувати біль рідних? Як пояснити що той, хто завжди був поруч, більше не обійме, не скаже: «Все буде добре»?...
Анатолій був мужнім українським воїном. І тепер він – частина вічності. Він пішов, але залишив слід, який не зітре ні час, ні відстань. Він більше не ступить на поріг рідної хати, не почує голосу своїх близьких, не відчує теплого сонця на обличчі. Але він буде жити в кожному подиху вітру над його рідною Варварівкою, у краплях дощу, що омивають цю землю, за яку він боровся.
Подвиг відважного Воїна назавжди залишиться в серцях вільної та незалежної України, яку він безмежно любив і за яку віддав найдорожче – своє життя. Поки ми бережемо пам’ять про нього, його дух житиме серед нас. Герої не вмирають!
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким Анатолія Шатковського.
Вічна пам’ять та слава українському Воїну!
Пресслужба Славутського МВК.
