Версія для друку
Розділ Суспільство

Тарговицька конфедерація як приклад сепаратистської політики росімперії

Автор 07 липня 2022, 13:51

“18 maja 98 tys. wojsko rosyjskie przekroczyło granice Rzeczpospolitej...” Так почалася російсько-польська війна 1792 року, знана в польській історіографії, як “війна в обороні Конституції 3 мая”.

Найвідомішою битвою в цій війні стала Жилинецька (Зеленецька). Для української та польської військової історії вона залишається феноменом, який варто проаналізувати якомога детальніше, щоб зрозуміти всі наслідки (коротко- та довготривалі), які вона спричинила для історії Польщі, України та рос.імперії.

Не менш важливими є також звернення уваги на історичне тло, дії та бездіяльність ключових історичних постатей, що привели війська князя Понятовського та генерала Моркова на поле під Жилинцями (Зеленцями в польській історичній традиції). Битва стала одним із визначних епізодів російсько-польської війни 1792, проте стати визначальним їй, на жаль, не вдалося. Укладення т.зв. Тарговицької конфедерації є одним з тих цеглинок, якими вимощена була дорога до Зеленецької битви, тим більше, що участь в битві одного із Тарговицьких зрадників завадила польському командувачу Юзефу Понятовському переломити хід війни на свою користь.

Битва під Зеленцями відбулася 18 червня 1792 року, в ході російсько-польської війни “в обороні Конституції 3 травня”. Польські підрозділи під керівництвом князя Юзефа Понятовського і Тадеуша Косцюшка прийняли бій, який нав’язали їм росіяни, намагаючись відрізати шлях відходу на Заслав і він став переможним для княжого війська. Щоб відсвяткувати цю перемогу, король Станіслав Август Понятовський встановив відзнаку – Хрест Virtuti Militari, а першим нагородженим став сам князь Юзеф Понятовський. Відтоді цим орденом нагороджується військові за хоробрість і до сьогодні він є однією з найвищих польських відзнак.

Як закладались підвалини сепаратизму

Задоволення власних імперських інтересів росією через використання внутрішніх чвар та міждержавних суперечностей інших країн завжди було пріоритетним інструментом зовнішньої політики рос.імперії. Стратегія їхня незмінна і донині - спираючись на існуючі або створюючи самостійно групи, негативно налаштовані до центральної влади, створювати конфлікти і потім нібито “приходити на допомогу” або “захищати” ту частину населення чи групу, позицію якої можна використати на власну вигоду.

Магнати, які поставили особисті інтереси вище за власну державу, врешті спричинилися до її поділу. Уклавши сепаратний союз з подання росіян, вони дали можливість цій імперії спричинити політичну кризу, послабити і розділити керівну магнатську верхівку, а також дали політичне підґрунтя і виправдання військової інтервенції на українські землі в складі Польської держави.

Передумовами укладення цього союзу стала діяльність “Великого, або Чотирирічного сейму”, що була направлена на подолання російської гегемонії і засилля росіян. Великою проблемою було те, що у магнатському політичному середовищі не було необхідної єдності. На той час існувало кілька партій, що відрізнялися за політичною програмою та стратегією досягнення цілей, як-от:

  • придворна (королівська) партія - очолювана королем Станіславом Августом Понятовським. Мала на меті покращити управління, підняти промисловість, дозволити міщанам брати участь у громадському житті, забезпечити державний захист селян;
  • проросійська партія, що розпалася на дві фракції та загалом хотіла зберегти республіканську форму правління і за допомогою росії хотіла перешкодити зміцненню королівської влади;
  • магнатсько-республіканська партія Станіслава Щесного Потоцького була проти залежності Республіки Польща від інших країн і мала на меті перетворення її в республіку на кшталт США, що забезпечувало б перевагу магнатів у країні;
  • партія гетьмана Францішка Ксаверія Браницького, яка з 1776 р. перебувала в постійній опозиції до двору, прагнула відновити старі системні уклади, особливо ослаблену владу гетьманів;
  • патріотична партія, що об'єднувала прихильників зміцнення та незалежності держави, але теж не мала єдності і ділилася на 4 фракції.

Попри всі труднощі, Великий сейм здійснив колосальну роботу - 3 травня 1791 р. було прийнято нову конституцію. Вона змінила політичний устрій Республіки Польща з парламентської монархії на конституційну, запровадила поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, розширила повноваження городян, провіщала покращення становища селян, ліквідувала ліберум вето в сеймі, обмежила політичні права шляхетства.

Великий сейм проіснував до 29 травня 1792 р., а Конституція 3 травня — 14 місяців і 3 тижні. Вони були зруйновані Тарговицькою конфедерацією та збройною інтервенцією Росії під час польсько-російської війни 1792 року.

Прийняття Великим сеймом Конституції, в очах імператриці Катерині II загрожувало втратою впливу росії в Польщі, яку вона вважала де-факто своїм протекторатом. Для зміцнення і посилення цього впливу, імперські політики вирішили використати внутрішні суперечності в середовищі магнатів. Адже після прийняття Конституції 3 травня, яка суттєво обмежувала їхні станові привілеї, частина невдоволених цими реформами демонструвала відверто опозиційну позицію щодо центральної влади.

Проте, сили їхні були обмежені і суттєво вплинути на ситуацію самотужки вони б не зуміли. Біля витоків конфедерації стояли по суті лише три постаті, що мали хоч якийсь вплив: Станіслав Щенсний Потоцький, Францішек Ксавері Браніцький та Северин Ржевуський. Останні двоє були гетьманами, а Потоцькі представляли найбільший магнатський рід у Польщі.

Як зазначає проф. Пьотр Угневський (співробітник Інституту історії Варшавського університету):

“Якби не суттєва підтримка та військова інтервенція з боку Росії в 1792 році, цього (утворення) б, мабуть, взагалі не було.”

Підготовка до формування конфедерації розпочалася ще в листопаді 1791 року групою магнатів, згуртованих навколо Потоцького і Ржевуського. Під керівництвом генерала Попова було підготовлено установчий акт конфедерації, підписаний і приведений до присяги в Петербурзі 27 квітня 1792 р. Дата 14 травня 1792 р., якою пізніше його оприлюднили в Тарговиці, прикордонному містечку на березі р.Синюха, була навмисне сфальшована, щоб приховати російський слід документу.

Сам документ складався із 40 сторінок тексту, в якому говорилося, що з огляду на невміле керування короля Станіслава Августа, названого в документі “деспотом”, який не шанує “вольності і прав шляхетських”:

“Річ Посполита є поневолена і в руках її гнобителів, що мають всю владу, власними силами з неволі вибратися не може, нічого іншого не залишається, тільки прибігати з довірою до великої Катерини, яка народом сусіднім, дружнім і союзним з такою славою і справедливістю керує”, - зазначено в тексті.

("A że Rzeczpospolita podbita i w rękach swych ciemiężycieli moc całą mająca, własnymi się z niewoli dźwignąć nie może siłami, nic jej innego nie zostaje, tylko uciec się z ufnością do wielkiej Katarzyny, która Narodowi Sąsiedniemu przyjaznemu i sprzymierzonym z taką sławą i sprawiedliwością panuje")

Таким чином, росіяни підготували собі законодавчий грунт для вторгнення, адже фактично покладав відповідальність за вторгнення на самих поляків. Цікавим фактом є те, що укладення і оприлюднення конфедерації завершилося тільки тоді, коли закінчилася російсько-турецька війна і в Яссах було підписано мир.

Дружня сусідська допомога

Російські війська, повертаючись із півдня, вторглася на українські землі у складі Речі Посполитої, рухаючись на північ. Тут вони розділилися на два напрями - польський і литовський. Оборону на польському напрямі очолив князь Юзеф Понятовський, якому допомагав славнозвісний Тадеуш Костюшко. На литовському напрямі зрада керівника корпусу генерала Людвіга Віртемберського фактично одразу паралізувала збройний опір.

Звитяга Понятовського під Зеленцями 18 червня мала радше моральне, аніж стратегічне значення, однак саме вона показала просту істину - росіян можна подолати. Важче було подолати власних зрадників - тарговичан.

В день, коли росіяни перетнули кордони РП, посол царської росії Яків Булгаков, який був одним із провідних “диригентів” російсько-польської війни 1792 року, вручив дипломатичну ноту польським урядовцям, в якій назвав військову інтервенцію “дружньою, сусідською допомогою”. “Сусідська допомога” полягала у державному перевороті з допомогою військової сили. Стратегія створення або підтримка існуючих сепаратних груп (тарговичани, опозиціонери, сепаратисти) всередині країни задля внутрішньої дестабілізації і показової легітимізації військового вторгнення під приводом “дружньої допомоги”, в результаті якої частина території відходить росії або стає її фактичною і юридичною колонією доведена імперським урядом до досконалості.

Ця тактика росією використовувалася неодноразово і в наступні століття. Так само з “дружньою допомогою” російські війська вторглися в Польщу уже в 1939, практично одночасно із нацистами окупувавши суверенну державу та порушивши цілісність і недоторканність державних кордонів.

У 1968 році в сферу “дружніх” інтересів росії потрапила Чехословаччина. “Празька весна” стала викликом для певної частки правлячої верхівки — особливо на найвищому рівні — тож вони активно виступали проти будь-якого послаблення партійного контролю над суспільством. Тому і звернулися до радянського керівництва за допомогою у відстороненні реформаторів від влади, що стало приводом для введення в країну 200 000 солдатів і 5000 танків країн Варшавського договору в ніч з 20 на 21 серпня і повернення країни в “соціалістичний табір”.

Не менш вагомою була “дружня допомога” уряду Афганської демократичної республіки у боротьбі з повстанцями, коли срср намагався втримати у сфері своїх інтересів цей регіон і не допустити посилення позицій США.

Пізніше “руку допомоги” (читай - солдатський чобіт) отримає почергово Молдова (Придністров'я), Чечня, Грузія (Абхазія), Сирія.

Невивчені уроки історії України

Щодо України, то немає фактично жодного століття, починаючи із зруйнування Києва військами Андрія Боголюбського, коли б росіяни не намагалися загарбати наші землі. Тільки в ХХ-ХХІ столітті силою російських військ була придушена Українська революція (війна 1917-18 рр.), запроваджена більшовицька влада (1918-21 рр.) і утверджена (період ІІ СВ і повоєнний час боротьби з повстанським рухом), територіальні претензії вже до незалежної України (оо. Тузла і Зміїний, Крим, Донбас, 24 лютого - повномасштабна війна).

Після розпаду радянської держави, росія успадкувала не лише “наслєдіє”, а й методи зовнішньої політики обох імперій. Протягом 90-х років її “руки допомоги” тягнулися до всіх сусідніх держав і всюди несли лише війни, руйнацію і окупацію.

Не стала винятком і Україна. Так звані “пробні війни”, які рф намагалася розв'язати навколо островів Тузла та Зміїїний у 2000-х роках, викликали обурення як світової спільноти, так і власне українців. Тому, у 2013-14 роках, коли прагнення українського народу до євроінтеграції росія сприйняла як виклик своєму впливу в Україні, вона пішла вже знаним шляхом. Фальсифікація виборів, ставлення свого “лігітімного” і оголошення обраного народом Президента “ставлеником Америки” (як у випадку поляків тарговичанами оголошено було короля Станіслава “деспотом” і “тираном”), розпалювання сепаратистських настроїв на Сході України та намагання вчинити державний переворот в Україні.

Проте, це не вдалося - люди у великих містах (Одеса, Харків, Дніпро, Херсон), де диверсанти намагалися зривати українські прапори і замінювати їх на триколор, чинили масовий спротив. Тоді російська “дружня допомога” і почала перетинати кордони України. Таким чином було окуповано Крим та частину Донбасу. Розпочалася чергова російсько-українська війна. На той час російська пропаганда настільки плідно попрацювала як в Україні, так і в Європі та світі, що лавров, який постійно повторював мантру про “расіян в данбасє нєт”, зумів переконати велику частину світової спільноти, що в Україні йде “громадянська війна”. Навіть у катастрофі малазійського Боїнга 777 російські терористи звинуватили Україну.

Та 24 лютого весь світ нарешті зрозумів, що росія - це держава-терорист і що її “дружня допомога” протягом століть призводила лише до війн, розподілів та руйнацій у всіх століттях, починаючи з далеких 1790-х років. Конфедерація і назва “Тарговиця” стала символом найбільшої державної зради в історії Польської держави.

Музей пропаганди