Четвер, 12 жовтня 2017 18:28

Юрій Андрощук: "Ми державу завжди оборонимо"

Автор Д. Гостинна - Собко

«Війна в Україні — для бійців, їхніх рідних і близьких», — каже Юрій Андрощук. І ти розумієш, що як би не хотілося, а заперечити йому — важко.

 «І коли питають: а за що ви там воювали, що, так добре стало жити? — я знаю, — продовжує Юрій, — що такі все одно не захочуть цього зрозуміти. Я відповідаю: «Спитайте це у матерів, батьків і дружин, і дітей загиблих, в очі отак спитайте!» Як пояснити, за що ми воювали?.. Воюємо досі? Що це не просто гра «Зірниця», «війнушка», футбол… Це – м’ясорубка, яка трощить людей! І ми не йшли воювати за президента чи якогось там олігарха, депутата… А – за землю свою! Бо нині ми дали відсіч ворогу у Донецьку, Луганську! Інакше б агресор забрав пів-України, як той же Крим. А відвоювати важче, ніж здати.

Нині ми маємо сильну, боєздатну армію, яка створювалася тоді, у 2014-му, з нічого. Всі знають, що на початку війни були не просто прорахунки вищого командування, а багато зради: своїх «зливали» ворогу. І місцеве населення на сході в окремих селах через багатолітнє одурманювання дуже агресивно, антиукраїнськи налаштоване. А нині багато з місцевих переосмислили пережите. Адже їх кинули у бійню без жалю, зробили війну, яка забрала у них дах над головою, усі статки, зруйнувала долю, середовище проживання, майбутнє. У багатьох рідні загинули… В окремих селах люди, яким нікуди піти, живуть, як кроти: ні тепла, ні світла, ні соціальних гарантій, звідки їм чекати допомоги?

Як зрозуміти тих, хто каже: «Ну й віддаймо той пропащий «лугандон»!» Як?! Стільки хлопців загинуло, мирних жителів. Стільки зусиль вкладено у відстоювання цієї землі! Ми затято, як і належить, рідну землю обороняли – Дебальцеве, Іловайськ, Донецький аеропорт… І все поздавали. Як важко було тоді і нині тим, хто на передовій, через так звані Мінські домовленості. Чекати, поки по тобі стріляють… Окремо хочу сказати про волонтерів, зокрема, із нашої «Шепетівської самооборони», які забезпечували нас там усім: від амуніції, продуктів, до цигарок і «мийні-брийні». Без них довелося б туго… І нам тоді, і тим, хто тепер в окопах…»

Призвали на війну, яка в нас «АТО», Юрія Андрощука 20 липня 2014 року із Шепетівського військкомату. Він тоді уже три роки, як вийшов на пенсію: після армії служив у правоохоронних органах, у виправній колонії. Вдома, у рідному Судилкові, зосталися малі донечки Даринка і Крістінка, дружина Наталя Миколаївна, хворий батько дружини. Потрапив у 8-й полк спецпризначення, де й прослужив рядовим до 15 червня 2015 року, до демобілізації.

 «За два тижні, що мене готували на снайпера, хіба осягнеш усе, — каже Юрій. — А тому я став кулеметником. Ротації були у Старобільську, а завдання виконували у Щасті, Трьохізбенці, Сіверодонецьку, Луганській області». Завдання у їхньої розвідгрупи — виявляти диверсантів, ворожих снайперів, «зачищати» територію… Осягав, каже, тонкощі роботи розвідника: безшумно пройти у небезпечну точку, часто – в тил ворога, по «зеленці», обходячи розтяжки, тягнучи на собі кулемет, боєприпаси… І так само тихо вийти, виконавши роботу…

Пригадує, як проводили операцію в останні дні оборони Дебальцевого біля залізничного вокзалу, проривалися з боєм, під обстрілами, бомбардуванням, на Луганську ТЕС. Тоді чотирьох побратимів важко поранили, та, слава Богу, «двохсотих» не було. Після того пекла вирушили на завдання до Артемівська, який нині Бахмут…

Чого навчила служба у розвідці? Пильності: «прислухатися, принюхуватися», «включати увагу по максимуму», адже будь-яка твоя помилка може вартувати життя усій групі. «Це потрібно і в «зеленці», де чатують ворожі снайпери та розтяжки. І на велелюдді, де сновигають нишпорки, та й агенти з місцевих часто слугують навідниками… Покрутився якийсь дідок, а через 10 хвилин тут гатить ворожа артилерія…» А ще — згуртованості: думати не лише за себе, а й за усіх товаришів. Організованості, злагодженості дій: чітко виконувати накази командира і своє завдання, щоб кожен знав, що йому робити. А це залежить від здібностей командира, який у них, за словами Юрія, завжди йшов на завдання на чолі групи, першим, і давав продумані розпорядження. Саме тому, впевнений, у них за весь час не було важких втрат…

А на дозвіллі… Ну, яке у бійця дозвілля? Чистити зброю, окопуватися, будувати бліндажі. Телефони постійно вимкнені, до рідних не дзвонили. Водій Богдан душу відводив грою на гітарі. А сам Юрій залюбки куховарив. «Я — сільський житель, з дитинства мама привчила до усієї домашньої роботи. Ще й нині при зустрічі побратими кажуть: «Скучили, Юрку, за твоїм борщем…» Добре, що, завдяки волонтерам, завжди мали що покласти в казанок».

А найчастіше «там» думалося, звісно, про рідних, каже Юрій Іванович. Дякувати Богу, повернувся до рідних живим і цілим. І нині побратими підтримують тісний зв’язок, зустрічаються, разом відзначають пам’ятні свята. Активно працює Шепетівська спілка учасників бойових дій АТО на чолі з Ігорем Дзюбою та «Шепетівська самооборона». «І немає таких питань, які б вони не вирішили, щоб допомогти родинам загиблих побратимів», — підкреслює співбесідник. У Судилківській громаді це родини світлої пам’яті Андрія Молодики та Руслана Скотенюка. Усього ж із Шепетівщини полеглих дванадцятеро, каже Юрій. Вічна пам’ять і вдячність героям!

У День захисника України, розповідає Юрій Андрощук, воїни традиційно пройдуть Маршем Героїв до пам`ятника полеглим за Україну. Обов`язково зустрінуться зі школярами. Знайдуть час для спогадів у колі побратимів, обговорення ситуації на фронті. Багато хто з їхніх друзів і нині там, на передовій. «А якщо постане нагальна потреба, кожен з нас уже знає, як воювати і готовий захистити Батьківщину!»

Подільські Вісті

Коментарі (0)

Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

Оставить комментарий в качестве гостя. Зарегистрироваться либо авторизоваться. Sign up or login to your account.
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением