Вівторок, 19 вересня 2017 17:42

Комбат Ляшенко Ігор Вікторович

Автор Левченко Валерій

Людина живе доки її пам’ятають. 14 вересня цього року Ігорю Ляшенку, Лицарю ордена Богдана Хмельницького I ступеня виповнилось би 40. Більше сотні волинян першої хвилі мобілізації, призвані в 51-шу ОМБР, і  відряджені до 24 ОМБР з другої половини квітня з повагою називали підполковника Ляшенка НАШ комбат, а отже НАШ і для волонтерів НЦДВ ОМ 7МБ. Два місяця під керівництвом одного з кращих професіоналів ЗСУ загартували їх як воїнів. Найкраще про легендарного комбата може сказати людина, яка була поруч у часи випробувань – Левченко Валерій.

Хотілося б написати багато, та виявляється, що це не так просто…
Ігоря Вікторовича я побачив у вже далекому 1998-му році у містечку Рава-Руська Львівської області, у 310-му механізованому полку. Це був високий, спортивної статури лейтенант, з хорошим почуттям гумору, з великим бажанням вивчати військову справу та готовністю іти у бій. Добре, що й у полку хотіли того ж: готувати воїнів-професіоналів. Або ти професіонал, або тебе немає, ти ніхто…
І з цим, доволі нелегким завданням, Ігор впорався з честю…

Життя розділило наші дороги і наступного разу ми зустрілись у 2011-му році. За той час, що ми не бачились молодий лейтенант став змужнілим майором, який досконало знав свою військову справу, встиг пройти воєнні конфлікти у Югославії та вважався одним із кращих спеціалістів у 24-тій «Залізній бригаді». Офіцер та людина з великої літери, що здатна зібрати навколо себе команду однодумців та виконати будь яке важке завдання. Разом із цим його світлий погляд та посмішка залишались такими ж: веселими та грайливими…
Уже через рік підполковник Ляшенко Ігор Вікторович стає командиром 1-го батальйону 24-тої бригади, формує навколо себе сильний колектив з-поміж офіцерів на той час уже розформованих підрозділів: 1-го батальйону Рава-Руського 310-го полку та Українсько-Польського миротворчого батальйону спеціального призначення, а також команди молодих ентузіастів, яким була цікава військова справа. У батальйон приходять контрактники з досвідом бойових дій у Югославії та Іраку. Завдяки своєму авторитету багатьох із цих військових знайшов та запросив у батальйон сам комбат. У сформованому батальйоні починається підготовка до великих навчань на Яворівському полігоні – «Осінній циклон 2013», у підсумку яких ми мали стати повністю підготовленим бойовим батальйоном постійного складу…
Під час цих навчань на полігонах і тактичних площадках Яворівського району усі ми – офіцери, сержанти, солдати, побачили перед собою абсолютного лідера – нашого комбата! Не було жодного запитання на яке він не знав відповіді. Усе міг розказати, показати, і не абияк, а й із засученими рукавами, наглядно-популярно. Так, щоб запам’яталось.

Що стосувалось бойової підготовки, то також не було запитань, які були б залишені без уваги та особистого втручання комбата!!! Все, що стосувалось виконання бойових завдань мало бути відпрацьовано до дрібниць, виконуватись чітко та без зволікань. І завжди попереду був він – Ігор Ляшенко – людина, яку поважали і якій довіряли, за ним йшли бо розуміли його з пів слова. Його розуміли за помахом руки та за виразною посмішкою. Усі ми знали: він нас не зрадить і ми його не підведемо!!!

 

А потім… Потім прийшло 8-ме березня 2014-го року… На той час батальйон, яким командував підполковник Ляшенко І.В. став справжньою бойовою машиною для якої не існувало важких завдань чи завдань, які неможливо виконати.
Обставини швидко змінились, почалось перегрупування сил. Ми прийшли в Сумську область та вирушили до Державного Кордону України та Російської Федерації, щоб не пустити агресора на свою землю. Все, чому ми раніше навчались на полігонах тут виконувалось автоматично. Завдяки комбату ми були таки добре підготовлені…

Навіть втомлений та невиспаний він завжди був серед нас, намагався не залишати нас наодинці з особистими чи загальними проблемами. Він завжди приїздив на позиції, щось підказував. Без його уваги не залишився жоден окоп чи вогнева точка, бо усе мало бути підготовлене до виконання бойових завдань. І навіть на втомленому обличчі завжди були вони: все та ж лейтенантська широка посмішка та вогник в очах……Дев’ятого травня 2014-го року перед нарадою у командира 24-тої бригади у Ярмолинцях Роменського району Сумської області погляди усіх учасників наради були зосереджені на екрані телевізора, де постійно повторювалось відео, як БМП – 2 ЗСУ перелітає через барикаду сепаратистів, а ще повторювались кадри вуличних боїв у Краматорську. На яку тему буде нарада стало зрозуміло і без слів… Тепер погляди усіх присутніх зупинились на обличчі Ляшенка… який залишався бути спокійним, зосередженим… лише у погляді можна було побачити відбиток неспокійної душі… Що ж тут не зрозуміло? Почалось…

Знову рампа, знову підготовка ешелону в дорогу. Цього разу – на Донбас. Той день був зовсім не по травневому теплим та сонячним. Завантажувались швидко і уже майже закінчували справу, та враз чомусь загорілась БМП у 1-шій роті, яка, як і усі машини була завантажена боєкомплектом. Найпершим за усіх біля машини опинився комбат та завдяки саме його швидким та чітким діям вдалось не лише загасити пожежу та не допустити підрив боєкомплекту на залізничній станції міста Ромни, а й своїм ходом загнати машину на платформу потяга. Та це був лише початок…

Ми були уже три доби в дорозі, як стало відомо, що станція на яку ми їдемо і де планувалось розвантаження… уже захоплена ворогом і перебуває під його контролем. Ми усі розуміли, що нас чекають ті частини, які уже перебувають у горнилі Донбасу… та чекали рішення командира. Воно було миттєвим: «Розвантажуємось по бойовому – стрибком на ґрунт, без рампи».

Ніхто з нас навіть не уявляв, як це можливо, та під керівництвом комбата виявилось, що не так це вже й важко. Залізничники підтягнули шпали, якусь платформу з розвантажувальними лапами. Шпали виклали прямо на залізничні колії, щоб уберегти їх від пошкодження… і вже через дві години часу наш батальйон заходив у степи південного сходу, готовий до виконання бойових завдань. Батальйон комбат вів сам, покладаючись на свої знання та мапи місцевості. А ще він знав, що може покластись і на нас, офіцерів, що отримали від нього ж усі необхідні для бойових командирів знання. Він нам довіряв. Ми довіряли комбату!

 Далі була служба на блок-постах, служба у конвоях, були інші бойові завдання, участь у невеликих боях – та завжди комбат Ляшенко І.В. був серед своїх бійців, у центрі подій. Ми завжди знали, що він поряд, і що коли буде зовсім погано – він знайде потрібне слово (іноді навіть міцне). Тепер він вчив нас воювати уже не на полігоні, а тут і зараз, по справжньому – у бою…

 

Ситуація на Донбасі була дуже напружена. Безперервні бої за Слов’янськ, обстріли наших блокпостів бойовиками. У небі працювала ворожа авіація, на землі працювали танки, міномети…були великі втрати з обох сторін… Давно стало усім зрозуміло – ми на війні, на війні дуже кровопролитній, де доведеться битись довго і по-справжньому. Ворог дуже сильно хоче забрати у нас Батьківщину – нашу Україну.

14-го червня 2014-го року, коли на годиннику був час – 05:45 проросійськими бойовиками був обстріляний з мінометів один із блокпостів 1-шої роти під селищем Кіровське, що біля Красного Лиману (тепер – Лиман) Донецької області. Під час обстрілу четверо наших військовослужбовців отримали поранення різної важкості. Один із них був у дуже важкому стані. Отримавши таку інформацію вже через кілька хвилин колона медиків на чолі з комбатом вирушила в дорогу… поранених спасли. Сама ж подія сприймалось, як виклик – ворог напав і цього разу напав на батальйон серйозно. Ляшенко у ті дні ходив, як сам не свій. Його терпінню прийшов край…

16-го червня 2014-го року бронегрупа під командуванням підполковника Ляшенка І.В. у складі 5-ти одиниць бронетехніки вийшла за лінію розмежування в районі Красного Лиману, знайшла ймовірних кривдників та знищила їх. Такою була відповідь на зухвалий напад на сили батальйону на світанку 14-го червня.

У той день коли бронегрупа повернулась на наш блок-пост після виконання бойового завдання зверху, на броні, сидів втомлений підполковник із забрудненим пороховими газами обличчям та усе з тією ж широкою посмішкою: він віддячив за своїх, по іншому не міг – дуже багато сил, здоров’я, часу, знань та почуттів було віддано кожному бійцю. Батальйон – це була його сім’я!

 

…Вечір 18-го червня 2014-го року був самим звичайним, якщо так можна назвати це на війні. У 20- ти кілометрах праворуч точилась чергова атака на Слов’янськ, у небі працювали «вертушки», ми готувались до ночі, виходили на роботу нічні патрулі попри те, що занадився надокучливий ворожий снайпер… О 21:30 на дорозі зі сторони міста з’явився “УАЗік” комбата. Так пізно він ніколи не приїздив, бо втомлювався за день та й небезпечно було поміж блок-постами у нічний час. «Це не просто так» – подумалось тоді. Коли ж він під’їхав то лише коротко наказав: «Скачи в машину». Я так і зробив і ми поїхали на Кіровське…

Там, у Кіровському, стало відомо, що 19-го червня 2014-го року, о четвертій годині ночі наш батальйон має вийти вперед, щоб підтримати наших десантників в районі Ямпольського блокпоста, що належить противнику… Тим же “УАЗіком” мене привезли назад, на мій блок-пост. Відчинивши двері Ігор Вікторович поставив ногу на землю, запалив та промовив: «Втомився я дуже. Але нічого, не переймайся – прорвемось!» Він закрив двері і машина поїхала… Того вечора він видався мені дійсно дуже втомленим та сумним та все ж впевненим у собі командиром.

Під ранок, о четвертій годині наступного дня почалась атака на Ямпіль Донецької області. Своє завдання ми мали виконати до 18:00 години вечора. Та усе пішло, як завжди: чіткі, короткі команди комбата, вміле його керування боєм, натиск та воля – і Ямпіль став нашим ще до півдня!

Почуття гордості за свого комбата та його бойовий дух додавали якогось азарту та грайливості й нам. Він же сам, як завжди, залишався спокійним. Мабуть, розумів, що нас чекає далі… Далі ми пішли на Закітне…
Подробиць того бою розповідати не буду. Він тривав 12 годин у спеку – 40 градусів тепла.
Наш комбат із того бою не вийшов… Загинула людина, яка усім своїм життям – навіть своєю смертю – вчила своїх підлеглих бути відданим своїй справі, способу життя, своїй країні – до останнього подиху виконувати свій обов’язок перед українським народом та Україною!

 

Творчий колектив інтернет-видання  вдячний за спогади про побратима підполковнику, Лицарю ордена Богдана Хмельницького III ступеня Валерію Валентиновичу Левченку та за світлини заступнику командира по роботі з особовим складом 1-шого механізованого батальйону 24 ОМБР (2014-2017 р.р.) Анатолію Івановичу Федуню.

superua.com

Останнє редагування Вівторок, 19 вересня 2017 17:54

Коментарі (0)

Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

Оставить комментарий в качестве гостя. Зарегистрироваться либо авторизоваться. Sign up or login to your account.
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением