Офіційним поясненням введення військ до Афганістану було “запобігання загрозі іноземного втручання”, як привід, СРСР використовував прохання з боку афганських властей. Щось схоже почне відбуватися в Україні з 2014-го, коли росіяни “аргументуватимуть” анексію Криму, буцімто загрозою появи там військових баз НАТО. А постійний представник Російської Федерації при ООН Віталій Чуркін на початку агресії демонструватиме на весь світ звернення Януковича до Путіна з проханням ввести російська війська на територію України.
Реальною ж метою вторгнення до Афганістану була спроба розбудови лояльного до Москви політичного режиму у відносно слаборозвиненій країні, охопленій міжусобицями.
Між армією уряду ДРА, який очолив ставленик СРСР Кармаль, і озброєною опозицією – моджахедами («душмани») розгорілася боротьба за контроль над Афганістаном. Підтримку моджахедам надавали військові фахівці США і низка європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби. Військові формування (“обмежений контингент радянських військ”, як заявляла пропаганда) виявилися втягнутими в жорстоку і кровопролитну війну, найбільш масштабною військовою кампанією ― «холодної війни», найбільш знаковою подією в історії СРСР другої половини ХХ століття.
Ця подія трагічно позначилася на долях сотень тисяч радянських солдатів і офіцерів, військових і цивільних спеціалістів, які за десять років побували там. Афганська епопея підірвала економічні позиції СРСР, його міжнародний престиж, погіршила стосунки із країнами Заходу і прискорила крах радянської системи та самого СРСР.
Пам'ять про афганську війну хвороблива й гірка. Уже з перших днів перебування в Афганістані для солдат, офіцерів і прапорщиків, котрі волею долі та наказам керівництва опинилися на афганській землі, було зрозуміло, що це війна. Жорстока, кровопролитна і довготривала. Тривожними були ці роки і для батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни.
З Шепетівщини було відправлено до Афганістану понад 300 молодих чоловіків, здебільшого, солдат строкової служби…
14 квітня 1988 року було підписано Женевські угоди відповідно до яких Радянський Союз мав вивести свої війська з Афганістану в дев’ятимісячний термін: з 15 травня 1988 року по 15 лютого1989.
Остання колона радянських військ була виведена з Афганістану 15 лютого 1989 року.
Серед тих бійців мав бути солдат строкової служби Микола Борисович Галицький з села Вербівці Шепетівського району. І хоча його військовий підрозділ вивели на два дні раніше, проте Микола Борисович останнім з нашим земляків покинув афганські землі.
Микола Галицький отримав повістку в армію під час навчання у Харківському індустріально-педагогічному технікумі. В листопаді 1987 року харківських призовників тиждень везли потягом до місця служби - міста Термез, яке розташоване за три кілометри від кордону з Афганістаном. Тож де будуть проходити подальшу службу було зрозуміло відразу. Шість місяців підготовки в навчально-розвідувальному батальйоні.
«…Нам повідомили, що заплановані стрибки з парашутом ми вже будемо відпрацьовувати в Німецькій Демократичній Республіці. А 8 травня нас вишикували, зачитали наказ і спитали, чи є серед нас ті, хто не бажає служити в Афганістані. Потрібно було зробити два кроки вперед. Та серед наших ніхто не вийшов.
…Служив на посаді стрільця в батальйоні оборони штабу 40-ї армії, який базувався в Кабулі. Та їздити доводилося на склади в Пулі-Хумрі і на аеродром в Баграм.
…Останні три місяці ми служили в Ташкургані, куди поступово переводили наш батальйон. Там ще дислокувався 122 мотострілковий полк. Службу несли на блокпості, що був розташований поблизу дороги, тому до нас дуже часто «навідувалися» диверсійні групи.
…Нам сказали, що ми будемо покидати Афганістан останніми разом зі штабом армії, але виїхали на два дні раніше - 13 лютого, після другої години дня, переїхали міст через річку Амудар’ю.
… Ми знову попали в Термез у навчальний центр, але такої кількості зігнаної техніки ми ще ніколи не бачили…»
Микола Борисович був поранений в Афганістані. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
Афганська війна перекреслила тисячі молодих життів, понівечила долі. Шепетівщина втратила 5 воїнів Сергія Зайчука, Михайла Франчука, Віктора Длужнєвського, Сергія Мельникова (помер після повернення з Афганістану від наслідків, спричинених війною), Миколу Остапчука (народився в Шепетівці, проживав в Ізяславі).
Війна була несправедливою з боку Радянського Союзу як щодо втручання у справи іншої країни Афганістану, так і щодо власних громадян – часто зовсім юних хлопців, яких відправляли воювати до далекої азійської країни за інтереси вищого керівництва радянської імперії та без належної військової підготовки. Багато з них не мали права на вибір, а були змушені йти за наказом. Їм довелося воювати в надзвичайно важких умовах, де всеодно знаходилося місце для військового подвигу, побратимської дружби та людяності.
Чимало тих, хто пройшов Афганську війну, згодом зробили неоціненний внесок у розбудову національних Збройних сил України, брали участь у миротворчих операціях нашої держави в “гарячих точках” планети, а з 2014 року героїчно захищають Україну від збройної агресії Росії. Загалом у зоні АТО воювали і воюють 12 тисяч воїнів-афганців, а у боях з окупантами загинуло майже 200 воїнів.
Музей пропаганди
