Середа, 10 вересня 2014 23:18

Шота Нішніанідзе: «Якось Джумбер пригнав із-за кордону 18 автомобілів — подяку гравцям за вихід у вищу лігу»

Автор Любомир Кузьмяк
Шепетівський «Темп» можна назвати унікальною командою. Творець і власник клубу з Хмельниччини Джумбер Нішніанідзе більше двох десятків років тому випередив час. Він запропонував таку модель управління і функціонування футбольного клубу, яку нині взяли за зразок майже всі клуби української прем’єр-ліги.
Скромний райцентр на початку 1990-х міг похвалитися такою командою, яка за рівнем фінансування та потенціалом поступалася лише столичному «Динамо» й далеко не бідним «Дніпру» та «Шахтареві». Нішніанідзе подарував містечку з 50-тисячним населенням великий футбол, запрошуючи в «Темп» провідних футболістів і тренерів України.

Тепер залишається лише шкодувати — Джумбер Григорович покинув цей світ, а ми так і не дізналися про плани, задуми і ціну докладених зусиль Нішніанідзе… Неподалік Шепетівки мешкає рідний брат Джумбера Григоровича. Шота, як ніхто, знає про кожен день існування «Темпу», адже він не просто працював у клубній структурі, а й був найближчою людиною для Джумбера, з якою той ділився своїми думками.

«У брата були великі амбіції — він справді хотів грати з «Барселоною»

— Пропоную розпочати спогади із самого початку. Де саме з’явилися на світ брати Нішніанідзе?

— Ми народилися у селі неподалік Тбілісі. Проте згодом переїхали у столицю. Мешкали там до того моменту, поки Джумбера не призвали в армію. Його відправили у Воркуту. Після служби в армії брат вирішив залишитися у Воркуті, де вступив до філії Санкт-Петербурзького гірничого інституту. Згодом його призначили на посаду заступника начальника шахтобудівного управління.

— Джумбер був старшим за вас?

— Так, у нас різниця 2 роки.

— Доводилося чути про непогані спортивні успіхи Джумбера. Особливо згадується звання майстра спорту СРСР із водного поло…

— Джумбер був членом юнацької збірної Грузії з плавання. Згодом він зайнявся водним поло, і справді отримав звання майстра спорту. Суттєво його життя змінилося після одруження — дружиною Джумбера стала українка, тому із часом вони вирушили на її Батьківщину. Там брат організував потужний кооператив. Окрім того, він збудував 4 церкви! У нього була мрія: у Шепетівці поруч із стадіоном був парк, який Джумбер хотів орендувати та облаштувати там атракціони для дітей.

— Коли саме він зацікавився футболом?

— Насправді, старим футбольним фанатом можна було назвати мене. Джумбер не особливо цікавився цим видом спорту. Я запропонував йому взяти у свої руки стадіон і організувати команду. Джумбер дуже любив спорт, тому погодився зі мною. Загалом, на той час така модель управління командою була новинкою. Лише «Темп» і московський «Асмарал» контролювалися своїми власниками.

— У Джумбера були сильні амбіції?

— Ще й які! Кажу йому: «Давай організуємо команду, яка гратиме у чемпіонаті області». Він навіть слухати не хотів: «Наша команда гратиме у вищій лізі!». Його цікавив всеукраїнський рівень. Побудову команди він розпочав із запрошення відомого тренера Іштвана Секеча.

— Ігор Тимощук, один із найвідоміших гравців «Темпу», казав мені, що Джумбер цілком серйозно заявляв, що команда із Шепетівки гратиме проти «Барселони»…

— Так, це правда. Він дуже хотів побудувати у Шепетівці стадіон. Невеликий, бо місто в нас маленьке — 50 тисяч жителів. Джумбер загорівся ідеєю зіграти в єврокубках.

«Темп» входив у трійку найвисокооплачуваніших команд ліги»

— Яку функцію в клубі виконували ви?

— Я працював на посаді начальника команди. Щоправда, в «Темпі» я був не з перших днів. У мене була хороша робота, але я дуже любив футбол і вирішив, що треба її залишити й зайнятися улюбленою справою.

— Яка історія назви «Темп»? Читав, що так називався кооператив, власником якого був Джумбер, і на основі якого й було створено клуб…

— Саме так, футбольний клуб назвали за аналогією з кооперативом. Кооператив «Темпом» назвав Джумбер.

— Джумбер був задоволений результатами на першому етапі розвитку команди?

— Якщо вести мову про перший чемпіонат України, то варто відзначити його експериментальний характер. До речі, «Темп» виграв перший Кубок Незалежної України 1991-го року (Кубок УРСР серед колективів фізкультури. Сталося це у листопаді 1991-го. — Л.К.). У фіналі ми обіграли рівненський «Верес». Було дуже приємно, коли президент ФФУ Віктор Банников вручав нам трофей.

— Проте, за підсумками вищезгаданого першого чемпіонату, «Темп» залишив вищу лігу…

— Наша команда була недоукомплектованою. Фактично ми виступали тим же складом, що й у чемпіонаті колективів фізкультури.

— Іштван Секеч не зумів створити диво?

— Він же не всесильний. Скажу вам одверто — в нас було багато тренерів, але Іштван Йожефович був найкваліфікованішим. Окрім того, Секеч був порядною людиною й тренером з великої літери.

— За яким принципом відбувалася комплектація «Темпу» зразка першого чемпіонату?

— У нас було багато місцевих вихованців. Наприклад, кілька мешканців Шепетівки, кілька футболістів, які виступали на обласному рівні. Команду було створено, й до нас почали надходити різні пропозиції від гравців. Словом, був ажіотаж. Тим більше, заробітна платня в «Темпі» була хорошою. Щоправда, ми розуміли, що такі гравці не потягнуть рівень елітного дивізіону. Із часом ми створили прекрасний колектив, який за іменами не поступався «Динамо», «Дніпру» чи «Чорноморцю». Мабуть, найкращий в країні.

— На підтвердження ваших слів наведу приклад білоруса Георгія Кондратьєва, чемпіона СРСР, члена клубу Григорія Федотова. Яким чином удалося запросити футболіста такого рівня у Шепетівку?

— Додайте сюди ще Гомонова, Аргудяєва, братів Капанадзе, Чихрадзе, Габіскірію, Авакова, Колоколова, Деревинського… Були, звичайно, й такі, котрі не тягнули на потрібний рівень, і я був проти їхньої присутності в команді. Але тодішній тренер Леонід Ткаченко привів із собою шістьох футболістів і ставив їх у склад. Тому, наприклад, Капанадзе сидів на лавці, а Сергій Ралюченко грав. Хоча, як на мене, грузин виглядав набагато краще. Джумбер повністю довіряв головному тренеру. У мене було запитання до Ткаченка: чому з таким складом ми не виграли жодного матчу на виїзді?..

— І все ж давайте повернемося до Кондратьєва…

— Коли «Темп» вийшов до вищої ліги, Джумбер подарував кожному футболісту по автомобілю. Не нові, але 3–4-річні, привезені з Німеччини. Брат запропонував Кондратьєву та Гомонову по машині, але вони відмовилися. «Не заслуговуємо», — відповіли…

— Кондратьєв згадував у інтерв’ю, як ви вручали йому величезні мішки, наповнені купонами…

— Які гроші були, такі й давали. «Темп» уходив у трійку найвисокооплачуваніших команд ліги після «Динамо» та «Шахтаря». Преміальні були високими, затримок не було жодних. Джумбер команді віддавав усе. Зате не всі гравці відплачували йому сторицею.

— Кого саме маєте на увазі?

— Скаченко, коли приїхав, то взагалі перше коло провалив. Воно й не дивно, футбол тоді його не цікавив. У нього були інші інтереси. Джумбер поспілкувався з ним, і Сергій забив 13 м’ячів.

«Вели перемовини з Гіві Нодією»

— Іштван Секеч розказував мені, як одного разу на тренування прийшов Джумбер і сказав: «Якби мені платили такі гроші, як вам, то я випив би всю воду з басейну»…

— Так, брат фанатів од водного поло. Він знав Олексія Баркалова, легендарного ватерполіста. Джумбер жартував: «Сьогодні Баркалов вип’є відро горілки, а завтра самотужки обі­грає збірну Югославії». У нас схожа проблема була з Олегом Заруцьким, який мав прізвисько Одеса. Шалено талановитий хлопець, але не зумів себе повністю розкрити.

— Для того, щоби залишитися в елітному дивізіоні, «Темпу» не вистачило одного очка, яке даваломожливість наздогнати луганську «Зорю». Невже не було шансів врятуватися?

— Шанси були. У передостанньому турі ми програли вінницькій «Ниві». У мене є докази нашого вбивства — Віктор Звягінцев, який судив отой матч, зробив все для того, щоби ми програли. Якщо треба це підтвердити, то можу надати відеоплівку того матчу.

— Продовжуючи тему комплектації «Темпу», відзначу, що команда постійно поповнювалася футболістами з Грузії. За яким принципом ви запрошували земляків?

— Джумбер вирішив зробити подарунок Федерації футболу Грузії: відправив атрибутику, 600 м’ячів… Тоді очолював Федерацію Нодар Ахалкаці. Я приїхав до нього з подарунками, й він дуже зрадів: «Синку, вибирай, кого хочеш», — сказав Нодар Парсаданович. Нам тоді були потрібні й воротар, і польові гравці всіх ланок. Ахалкаці запропонував Чихрадзе та братів Капанадзе. «Якщо Капанадзе погодяться, тоді вам не потрібні будуть ні захисники, ні півзахисники, ні форварди», — сказав президент Федерації. У підсумку, Капанадзе ми запросили в «Темп» безкоштовно. Коли вилетіли в першу лігу, то Реваз Дзодзуашвілі, який очолив «Темп», привіз із собою 20 співвітчизників. Окрім смаженої картоплі, їх нічого більше не цікавило. Дзодзуашвілі поступив непорядно — забрав гроші й утік.

— Ігор Тимощук цитував вислів Леоніда Ткаченка: «Якщо в команді грає більше п’яти грузинів, тоді починається базар». Такий базар почався в період, коли «Темп» очолював Реваз Дзодзуашвілі?

— Достатньо глянути в протокол — 10 грузинів і один Тимо­щук. Дзодзуашвілі приїхав із ними, створив щось схоже на монолітний колектив, і розпродав усіх — у Латвію, Білорусь, Ізраїль… На жаль, саме в той момент ми не змогли домовитися з Гіві Нодією, який працював у Руставі. Вели перемовини із Серго Кутівадзе. Але зупинилися на кандидатурі Дзодзуашвілі. Прогадали…

«Ігор Суркіс хоче, щоби «Динамо» нормально судили. А Джумбер не хотів?»

— Напевне, не всіх футболістів, яких ви хотіли бачити в команді, вдалося підписати. Який трансфер, що не відбувся, можна назвати найгучнішим?

— Тоді, коли Ахрік Цвейба залишив київське «Динамо», ми запропонували йому варіант із «Темпом». Він обирав між Шепетівкою й Японією. У підсумку, екс-гравець збірної СРСР вибрав японський «Гамба Осака». Також ми запрошували Михайла Джишкаріані та Мамуку Панцулая. Щоправда, вони не стали гравцями «Темпу» не через фінансові питання, а організаційні. Наприклад, ми доволі швидко розійшлися з Гочею Жоржоліані. Джумбер хотів, щоби Гоча й далі грав за «Темп», і сам Жоржоліані мав таке бажання. Просто йому потрібно було поїхати на батьківщину. Потім Гоча грав у Китаї. Ми взагалі нікого не тримали силою. Якщо комусь пропонували кращі умови, то ми без вагань відпускали футболіста. Із тим же Кондратьєвим «Темп» навіть конт­ракт не підписував. Джумбер усім вірив на слово, а гравці довіряли йому.

— Стосунки в «Темпі» будувалися на джентльменських домовленостях. Чи можна сказати, що в українському футболі все було настільки чесно й прозоро?

— «Темп» часто звинувачували в тому, що нам арбітри допомагають. Мовляв, пенальті на останніх хвилинах часто пробиваємо. Це все неправда. Ми ніколи не пропонували гроші. Це вам підтвердять усі тренери та судді. Звичайно, коли ми обіграли чемпіона «Таврію», то сімферопольці дуже нервували із цього приводу, але там все було чесно. Зате нас часто відверто «вбивали» на виїзді. Тоді ми не розуміли, чому в матчах із «Динамо» за нічийного рахунку ми перегравали по 8–10 зайвих хвилин. Складалося враження, що граємо до забитого. Нині Ігор Суркіс каже, що вкладає гроші в команду, тому хоче, щоби матчі за участю «Динамо» нормально судили. А Джумбер тоді не вкладав? Не хотів, щоби «Темп» нормально судили?

— Особисто для вас, певне, найпам’ятнішою перемогою за історію «Темпу» стала вік­торія в матчі із чемпіонською «Таврією»?

— Ні, я із задоволенням згадую домашній матч проти «Динамо», коли ми поступилися з рахунком 0:1. Хоча киян ми переграли пов­ністю. Також мені запам’яталися перемоги у Шепетівці над «Шахтарем» і «Дніпром». А ще пригадую поразку в Дніпропетровську з рахунком 0:1, коли Сергій Татулян допоміг «Дніпру». Буває, що люди помиляються.

— Завдяки «Темпу» в Україні народилася зірка бомбардира Арсена Авакова.

— Я вперше побачив його в Москві. Він тоді перебував у складі «Локомотива». Одверто кажучи, у столиці Росії на нього не розраховували. Аваков — футболіст із великої літери. Згодом він став найкращим бомбардиром чемпіонату України у складі «Торпедо». Спочатку його ставили в захист, і Арсен плакав: «Я — нападник! Я не можу грати в захисті». Разом із Аваковим у Шепетівку я привіз Ігоря Вітютнєва, але надовго він у нас не залишився.

— Попри непрості умови для тренувань, у Шепетівці був дуже якісний газон. Кажуть, що переймати досвід приїжджали навіть із Києва та Дніпропетровська…

— Джумбер усе тягнув на собі. Керівництво міста й області взагалі не було зацікавлено в існуванні «Темпу». Проте він був добрим господарем. Поле справді в нас було одним із найкращих у країні. Усі дивувалися, і спочатку думали, що трава в нас — штучна. Насіння ми купували за кордоном. Недавно читав, що хтось жалівся на умови у Шепетівці. Але чомусь ніхто не згадує про готель, який Джумбер реконструював спеціально для команд-гостей. Двомісні номери, телевізор, холодильник. Для тренерів на другому поверсі були організовані номери «люкс». Коли ми приїжджали в Одесу чи Миколаїв, то там неможливо було жити. У номері таргани, клопи… Про це не пишуть. Навіть зараз можна приїхати у Шепетівку й поглянути на цей готель. Він у неробочому стані, але глянути на умови, в яких мешкали футболісти, можна. Я вже мовчу про такі речі, як гаряча вода чи харчування.

— Шепетівка переживала справжній футбольний бум. Проблема зайвого квитка була актуальною для містян?

— Якщо не було місць на стадіоні, то люди вилазили на дерева й дахи, немов птахи. За воротами також місця не було. А скільки дітей приходило, матерів із візочками!

«Після «Темпу» Джумбер хотів зайнятися «Буковиною»

— Ходить багато легенд про щедрість Джумбера. Який подарунок футболістам був найдорожчий?

— Коли ми виходили з першої ліги у вищу, брат поїхав у Німеччину й привіз 18 автомобілів для футболістів. Як уже згадував, відмовилися від подарунків білоруси Кондратьєв і Гомонов, а також Олег Колесов. Сергію Скаченку перепала новесенька «дев’ятка». Мамука Джугелі, який у нас провів не дуже багато часу, отримав ексклюзивний подарунок. Здається, це була «Феррарі» старої моделі.

— Ви згадували про матч із вінницькою «Нивою», який став безпосередньою причиною вильоту шепетівської команди в першу лігу. Що стало каталізатором зникнення «Темпу» у фінансовому плані?

— Ви ж розумієте, що таке кооператив. Команда потребувала шалених витрат. Навіть коли ми розпустили команду, Джумбер виплатив усе до копійки всім своїм боржникам. Лише на зарплатню брат витрачав 50-60 тисяч доларів на місяць! На той час це були великі гроші.

— Юрій Габіскірія казав мені, що Джумбер навіть брав кредити, щоби повністю розрахуватися із футболістами…

— Це правда! Ви не знайдете жодного ображеного Джумбером гравця. Хоча він міг цього не робити, адже документів, що підтверджували би такі суми, не було. Міг заплатити частину, але брат учинив чесно.

— Якої миті Джумбер повністю розпрощався з командою?

— Керівники області хотіли, щоби «Темп» зник. Їм не вдавалося підняти «Поділля», що базувалося в обласному центрі, а тут якась Шепетівка… «Темп» був для них кісткою в горлі. Джумбер не звертав на них уваги. Після того, як Дзодзуашвілі поїхав, Джумбер відійшов од команди.

— Доводилося чути, що Джумбер після епопеї з «Темпом» поїхав у Чернівці…

— Брат не зумів здійнятися на ноги. Джумбер опікувався у Чернівцях ветеранами, орендував деревообробний завод. Він хотів зайнятися «Буковиною», але не зумів узяти її під свою опіку. Дуже підкосила Джумбера одна неприємна ситуація — брат відправив два пароплави в Грузію. У дорозі судно перестріли бандити. Вони відібрали весь товар. Його вартість становила майже мільйон доларів. Вручили гроші на дорогу, й усе… Це шалена втрата на той час.

— У Джумбера, крім того, була серйозна хвороба.

— Брат хворів на цукровий діа­бет. Мав відкриту рану — йому відрізали пальці на нозі. Як наслідок, помер од зараження крові. Сталося це у Сімферополі. Йому в останні дні допомагав Валерій Авдиш, відомий футболіст і арбітр, який відвідував брата в лікарні. Ми з Джумбером не спілкувалися останній рік — були посварені. Авдиш завдяки Ігорю Хібліну, відомому хмельницькому арбітру, та голові місцевої федерації футболу, зателефонував мені та сказав, що брат помер. Тоді я транспортував тіло у Шепетівку, де Джумбера і поховали.

— Ви мешкаєте у Шепетівці?

— Ні, мешкаю у селі, за 15 кілометрів од Шепетівки. Колись у цьому селі в Джумбера була дача. Я продав свою квартиру у центрі міста та поїхав у село — тут спокійно… Двічі на місяць приїжджаю у Шепетівку.

— Ностальгія не турбує?

— У місті, на місцевому кладовищі, вічним сном спочивають моя дружина та Джумбер. На стадіоні я не буваю. Приїжджаю у Шепетівку на закупи, кілька годин проводжу на кладовищі, відтак їду додому. 28 березня була річниця смерті брата. Дуже щемно сприйняв те, як усе пройшло. Планують перейменувати стадіон на честь Джумбера та вулицю, де він мешкав. Ігор Хіблін, який, як я вже згадував, є головою Хмельницької обласної федерації, ініціював створення турніру пам’яті Джумбера.

— Ви вирішили залишитися в Україні. Чи стала наша країна для вас рідною?

— Я в Грузії закінчив школу, поїхавши звідти. У Шепетівці мешкаю 30 років, тут у мене народилися вже внук і онучка. Поховані дружина та брат. То як ця країна може не бути для мене рідною?
Останнє редагування Четвер, 11 вересня 2014 01:44

Відео

Коментарі (2)

  1. Олександр111

Дякую за статтю, дуже цікаво було прочитати про наш футбол. А відео то взагалі унікальне, є ще якесь подібне, дуже хотілось би побачити фкусь гру.

  Вложения
 
  1. Хутлєр Пуй

Да..... Були часи. Знав Джумбера Григоровичя особисто. Ахуєнний був мужик. Земля йому пухом

  Вложения
 
Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

Оставить комментарий в качестве гостя. Зарегистрироваться либо авторизоваться. Sign up or login to your account.
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением