Чому влада ігнорує закон про декомунізацію?

Свого часу Інститут національної пам’яті опублікував списки (прізвища) відомих діячів так званої радянської доби, а насправді — періоду російської окупації, яких не варто увіковічувати в назвах міст, вулиць, установ тощо. В цьому списку зазначено і прізвище Миколи Островського. Відповідно до рекомендацій, музей Миколи Островського в Шепетівці мав би змінити свою назву. Однак багатьом, насамперед керівникам музею, робити цього не хочеться.

Детальніше ...

Чи «викидали» побитого Павку Корчагіна з буфету?

  • 15 квітня 2017 |
  • Розділ Інше

Вісімдесят п’ять років тому вперше було розпочато видання роману «Як гартувалася сталь». Першу частину друкуватиме радянський літературно-художній журнал «Молодая гвардия». Утім, досі мало хто звертає увагу на те, наскільки з часом, упродовж численних перевидань у 1930-х – 1980-х, змінився первісний текст роману «Як гартувалася сталь». Володимир Ковальчук спеціально для «ГалІнфо» дослідив це питання, для чого порівняв журнальну версію 85-річної давнини з книжковим перевиданням 1979 року.

Детальніше ...

Шепетівку позбавили вулиці Островського

Згідно розпорядження голови Хмельницької обласної державної адміністрації Олександра Корнійчука від 18 жовтня вулиця та провулок Островського отримали нову назву, а також вулиця Нісензона та Фадеєва.
Детальніше ...

Шепетівка крізь жорна часу на шляху декомунізації

Якщо дивитись на панораму міста Шепетівки з висоти пташиного польоту, музей Миколи Островського нагадує жорна - невід'ємний колись елемент в кожній українській оселі. Згадалось це тому, що за драмою Уласа Самчука "Шумлять жорна" жорна - це символ незнищенності українців. Через твір проходить думка: мовляв, хоч би як було важко українцям, хоч би як їх пригнічували окупанти, вони все одно здатні виживати у складних умовах.
Детальніше ...

Ніколи не здавайся!

Двічі декомунізований

У списку з 520 осіб, які підпадають під закон про декомунізацію, є одна вигадана постать: "Павло Корчагін, літературний герой роману М.Островського "Як гартувалася сталь", що пропагував боротьбу за встановлення радянської влади в Україні". І трохи далі за алфавітом — його автор: "Островський Микола Олексійович — радянський військовий та партійний діяч, письменник; учасник встановлення радянської влади в Україні та боротьби з повстанським рухом, служив у бригаді І.Котовського, 1-й кінній армії та Частинах особливого призначення (ЧОН)Червоної армії, співробітник Ізяславської ЧК (1919–1921), секретар райкому комсомолу в Берездові та Ізяславі, секретар окружкому комсомолу в Шепетівці (1924); бригадний комісар Політуправління Червоної армії (1936)".

Судячи з цієї інформації, Островський втрапив до списку ворогів цілком заслужено. Проте наскільки об'єктивна ця "об'єктивка"? І чи такий небезпечний для сучасної України герой написаного ним роману, що його, книжкового персонажа, засудили на вічне безпам'ятство?

Слава

Втім, ці два прізвища й нині пам'ятають хіба що люди, котрі навчалися в часи СРСР. Роман давно вилучений зі шкільної програми, тож його автор не лише перестав бути культовим письменником, а й узагалі загубився в нетрях класиків радянської літератури, цікавих сьогодні хіба літературознавцям. До прикладу, у Хмельницькій обласній бібліотеці, яка не відмовилася від імені Миколи Островського, присвоєного їй ще 1948 р., кажуть, що наразі практично ніхто з молодих читачів не знає, хто такий Микола Островський. "Князь?" — морщать лоба, плутаючи його з князями Острозькими. Хоч іще чверть століття тому мало який князь міг зрівнятися славою з Миколою Островським.

Він прокинувся знаменитим 17 березня 1935 р., коли "Правда" — головна газета в СРСР, через яку комуністична влада здійснювала свою ідеологічну політику — надрукувала нарис Михайла Кольцова "Мужність".

"Микола Островський лежить на спині, навзнак, абсолютно нерухомо. Одіяло обгорнуте довкола довгого, тонкого, прямого стовпа його тіла, наче постійний футляр, який не знімається. Мумія".

З такого фотографічно безпристрасного опису один із найвідоміших на той час радянських журналістів почав розповідь про маловідомого 30-річного письменника — прикутого до ліжка, сліпого, в якому живими залишилися тільки мозок і голос. І щоранку цей мозок, долаючи біль і смертельну безнадію, диктував сторінки нової книжки. Хоча роман "Як гартувалася сталь" після публікації в журналі "Молодая гвардия" уже вийшов окремим виданням тридцятитисячним тиражем, за ним стояли черги в бібліотеках, готувалося перевидання книжки, — прізвище Миколи Островського мало хто знав у країні, влада якої вже перетворила літературу на один із приводних ременів творення нової людини — будівника комунізму.

 Микола Островський і його секретар 

Публікація в "Правді" неймовірно прискорила цей процес. Не може не дивувати, як швидко маховик радянської пропаганди, повністю ототожнивши романного героя — Павку Корчагіна — з автором книжки, перетворив цей штучний симбіоз на справжній символ революційної боротьби за радянську владу. Зовсім хлопчик, який кинувся у вир революції і війни за її ідеали, поранений, застуджений, скалічілий, що знову й знову вириває себе з нещадних лабет хвороб і фізичної немочі, аби будувати нову країну, — таким зі сторінок твору постав перед націленим на перемогу світової революції суспільством новий герой. "Нереальний персонаж", як недавно ще казали, пояснюючи молодому автору провал його літературного дебюту, досвідчені рецензенти.

Та радянській владі потрібен був саме такий — нереальний — герой. У реальну плоть вона вбрала його сама. Про Островського враз заговорили всі, так само не відрізняючи його від Павки, — і визнання, нагороди, захоплення й любов, що більшою мірою призначалися художньому персонажеві — але саме тому, що його вважали реальним, справжнім, — полилися на автора золотим дощем. Орден Леніна, обрання делегатом комсомольських з'їздів, трикімнатна квартира в Москві і споруджений коштом уряду України будинок у Сочі, звання бригадного комісара, а основне — нові тиражі й переклади (за життя автора роман "Як гартувалася сталь" видавався 41 раз, а всього він мав 770 видань загальним накладом 54 мільйони (!) примірників у оригіналі російською та в перекладі на 75 мов народів СРСР і 56 мов інших народів світу) — принесли Миколі Островському світову славу.

Чи був причетний до творення цього міфу сам Микола Островський? Процитуємо сказане ним у 1936 р.: "Роман — це в першу чергу художній твір, і в ньому я використав також своє право на вигадку. В основу роману покладено немало фактичного матеріалу. Але назвати цю річ документом не можна. Це роман, а не біографія, скажімо, комсомольця Островського..." А ось як говорила про це дружина Миколи Островського Раїса Порфирівна Островська в інтерв'ю газеті "Правда" від 26 травня 1987 р.: "Мене часто запитують, як в Островського з'явилася думка написати книгу? Коли почалася наша перша важка зима в Новоросійську, довгими засніженими вечорами ми просиджували біля Миколиного ліжка. Щоб якось нас розважити, він розповідав захоплюючі історії зі свого недавнього минулого: як воював у частинах Червоної Армії з білополяками, як був поранений, як будував вузькоколійку під Києвом... Правда, боячись видатися хвальком, намагався переконати нас, що чимало цих подій стосуються не його особисто, а іншої людини. Він бачив, з якою зацікавленістю ми слухали, і, як зізнавався пізніше, тоді й виник у нього задум створити з цих епізодів повість для молоді".

Зверніть увагу, як обережно, без категоричних тверджень про Островського як прототип Корчагіна — через півстоліття тотального офіційного ототожнення автора з літературним образом! — розповідає його вдова, родина якої, власне, жила на дивіденди від літературної спадщини чоловіка. Нині всім відомі схеми, за якими творилися біографії потрібних більшовицькому режимові героїв. А коли й проривалися нотки правди, що абсолютно очевидно з наведених цитат, то вони вміло ретушувалися чи й просто безцеремонно вирізалися, — і хто б посмів протестувати? Повірте: тоді — ніхто.

Та й слава, далебі, напевно ж тішила письменника-початківця — надто після тих страждань, яких він зазнавав. І, судячи з деяких спогадів його сучасників, Островський, усвідомлено чи ні, шукав і прагнув слави — хоча, певна річ, не ціною фізичної немочі та безпорадності. Не виключено, що він убачав своє покликання саме в літературі, яку любив з дитинства. Мабуть, це передалося від матері, Ольги Заєць, чешки за національністю (у пошуках землі чехи з Моравії цілими селами переселялися на Волинь), освіченої жінки, що знала 6 мов, замолоду куховарила в наймах, а в заміжжі за майже вдвічі старшим за неї вдівцем Олексієм Островським в одній половині хати виховувала чотирьох дітей, а в другій, яка називалася чайною, продавала чай, випічку та смажену рибу (горілкою не торгувала, бо поруч стояла церква), — що не заважало їй іноді віршувати: так, для себе, для душі.

Втім, Микола Олексійович Островський недовго насолоджувався солодким тягарем слави. 22 грудня 1936 р. він помер у Москві. Там і був похований. Але смерть не зупинила його славу — навпаки, примножила. Тим паче що сам письменник уже не заважав своєю присутністю, і більшовицькі ідеологи ліпили з нього що хотіли — радянський міф, комуністичну легенду, революційного героя на віки. Іменем Корчагіна й Островського називали піонерські загони і табори, вулиці й пароплави, про них — обох — писали, співали, знімали кіно й ставили вистави, їх малювали й вирізьблювали, їм — в одній особі, тобто людині в будьонівці й червоноармійській шинелі — споруджували пам'ятники, присвячували фестивалі і конкурси, відкривали музеї. Шепетівка, де відбувалася більшість подій роману "Як гартувалася сталь", стала називатися містом комсомольської слави. 1979 р. тут спорудили величний пам'ятник Миколі Островському і відкрили музей — феноменальний витвір архітектури, створений за індивідуальним проектом, художньо-монументальне оформлення якого на той час не мало аналогів, та й досі вражає самобутністю і достеменно відбиває дух твору й дух епохи, в яку цей твір був настільною книжкою мільйонів; не випадково комісія ЮНЕСКО внесла цей музей до "Каталогу музеїв світу". Обласна молодіжна газета Хмельниччини, до складу якої входить Шепетівка, називалася "Корчагінець". Український комсомол заснував премію ім. Миколи Островського. Його іменем навіть назвали астероїд.

Мало хто мав таку — до неба аж — славу.

Тим паче дивно, що вистачило двох десятиліть, аби вона зникла — наче й не було.

Правда

Бо зникли держава і лад, які уособлював Корчагін—Островський. Фанфари замовкли, софіти згасли, під нещадним промінням правди враз зів'яли пропагандистські догми, якими досі наповнювалися вітрила комуністичної ідеології. І яскравий образ борця за краще майбутнє людства, яке Павка Корчагін ототожнював із комунізмом, також вицвів і збляк — бо здався зайвим сьогодні, в іншій країні з іншими цінностями. Правда, що вилізла з-під облущених радянських декорацій, виявилася далекою від ідеального образу Павки, з яким радянські ідеологи ототожнили Островського. Це УРЕ твердила, що "Островський Микола Олексійович народився в сім'ї робітника... З
1915 р. працював у Шепетівці, де 1918 року зблизився з більшовиками. Під час німецької окупації та громадянської війни виконував доручення підпільного ревкому. У 1919 році вступив до комсомолу, пішов добровольцем на фронт, служив у бригаді Григорія Котовського та Першій кінній армії. У 1920 році під Львовом Островського було поранено..." А українські дослідники творчості М.Островського у пресі 90-х років ХХ ст. оприлюднили зовсім іншу його автобіографію, написану, очевидно, в 1924 р., перед вступом у компартію.

Миколі Островському — 21 рік

"Родився я в 1904 р. в с. Вілії Волинської губернії, — пише М.Островський (документ подається мовою оригіналу за публікацією Ю.Мицика в червневому числі "Кур'єру Кривбасу" за 1997 р. — С.К.) — Батько мій працював на ґуральні робітником в солодочному відділі. Там я вчивсь в сільській школі. Мій старший брат поступив у 1914 р. на ст. Шепетівку на службу помічником слюсаря в депо і ми всією сім'єю приїхали в Шепетівку. Мій батько старий, 68 л., не міг вже працювати, тоді нам з братом прийшлось працювати на сім'ю. Я поступив на роботу в буфет на станції, на кухню підносити обіди. Там я пробув до 19 року, в 1919 р. поступив на матеріяльний склад ст. Шепетівки різати дрова до паровика, де й проробивдо 20 року. Потім поступив звіте учнем помічника кочегара на електростанції, де проробив до року. Був кубовщиком на станції, в переміжку вчився в школі. В 21 році була перша конференція робітничої молоді, де я був вибраний на повітову конференцію молоді, після чого вступив в КСМУ Шепетівської організації. В серпні місяці КСМ командирувало мене в Київ до школи Залізно-дорожної (електротехничний відділ), де я був до кінця 1922 р. Опісля я був хворий кілька раз (більш 8 м.) тифом. Захворавши, приїхав в Шепетівку до батьків, де й болів. В час цей хворості в грудні м. проходила Всеукраїнська перепис КСМУ, котрій я не пройшов і механічно вибув з КСМ. Після хворості вступив в КСМУ в 1923 р., в травні місяці був посланий Окркомом КСМ секретарем Берездівської районової організації, де працював увесь 1923 рік. У вересні 23 року був прийнятий кандідатом КПБУ Берездівською парторганізацією і затверджений Окркомом КПБУ 17 січня — 24 р. Рекомендували в партію: Лисицин Миколай Миколаєвич, член КПБУ з 18 р., п.к.ч. 289188, Предрайвиконкому, Трохимів, член КПБУ з 20 р., п.к.ч. 290391 секретар Райпарткому і Панасевич, член КПБУ з 20 р., п.к.ч. 2777. В травні місяці був посланий окркомом КСМУ райорганізатором на Заславля, де й працюю до цього часу. Н.А.Островский".

А ось у листах 1922 р. до коханої дівчини Л. Беренфус — навпаки: "Люсі, не вважайте мене, мій друже, за хлопчика, котрий, сидячи й нічого не роблячи, задумав розчаруватися і мріяти про повітряні замки й ідеальну свободу, рівність і братерство. Порив того бажання жити своєю мрією кинув мене в армію в 1919 році, але я швидко зрозумів, що душити когось — не значить захищати свободу, та й багато чого іншого..."

Та приватний лист, ще й до коханої, в чиїх очах кожен юнак завжди хоче виглядати героєм, — не документ. Утім, нехай шукають факти і роблять висновки чесні біографи. Згадаємо лише, що малий Коля в часи Першої світової двічі тікав на фронт — бо чи війна гриміла надто близько, заворожуючи хлоп'ячу уяву, чи військова кісточка давалася взнаки: адже всі чоловіки в батьковій родині, від прадіда — російського солдата, що осів на Волині, — служили в армії. Проте невиліковна хвороба, яка ще замолоду скувала парубка, була не наслідком поранення в бою чи застуди на будівництві боярської вузькоколійки, як описано в романі, — колія, збудована ще за царя, працювала безперебійно. Сучасні медики вважають, що в Островського була вроджена хвороба Бехтерєва, а сліпота розвинулася внаслідок тяжко перенесеного тифу.

Нова інформація знову викликала дискусії щодо авторства роману "Як гартувалася сталь". Знову — бо час від часу розмови про це виникали в літературному середовищі і в радянські часи. Однак тоді як виникали, так і згасали. А тепер в'їдливі критики наполягали, що відповідальний редактор журналу "Молодая гвардия" Анна Караваєва і заступник редактора видавництва Марк Колосов, а може, й письменник Олександр Серафимович не так відредагували, як переписали твір. Докази годилося б шукати, порівнявши авторський рукопис із першою публікацією. Та, наприклад, мені в опублікованих дослідженнях творчості М.Островського ніколи не траплялася жодна копія бодай однієї сторінки авторського рукопису. Проте автори цих публікацій стверджують, що вони є, хоч і мало — зразки оригінального авторського тексту, малограмотного й стилістично невправного, випадково збережені в українських музеях та архівах (московські неохоче відчинялися перед українськими дослідниками, — чи то дослідники не дуже й стукали до них?). Тож це і є доказами, як і скорочений із 700 до 395 сторінок обсяг роману, і промовисті деталі на кшталт рідної для уродженки Пермі Караваєвої "лиственницы" (модрини), яку Корчагін рубає в Боярці під Києвом, де модрина не росте. Хоча, з іншого боку, в листі до свого друга П.Новикова Островський, нарікаючи на безцеремонні скорочення тексту, все ж радів: "Одно хорошо. Это вся книга моя, и никто не влеплял своего".

Правда, відомо, що в "Молодой гвардии" спершу забракували роман і взяли його в роботу лише після наполегливих прохань партійних товаришів автора. Є дані про негативну рецензію на твір Островського, знайдену в архіві Максима Горького після його смерті. Та Островський сприйняв її як стимул до ще сумліннішої роботи над собою.

Вітчизна

Існує версія, що роман "Як гартувалася сталь" Островський спершу написав українською мовою. Вона викликана спогадами українського письменника Юрія Смолича: "Тепер усе це закреслено, викреслено й забуто — як не було. "Як гартувалася сталь" в першій чернетці писано (коли Микола Островський ще жив у Харкові) українською мовою. Звернути на нього увагу як на письменника підказав Григорій Іванович Петровський — через свого, в ті роки, помічника чи порученця, майбутнього вусппівського письменника Івана Кириленка (1902–1938). За якийсь час (а це вже десь наприкінці двадцятих років) рукопис — чи тієї ж чернетки, чи вже першої редакції тексту, не знаю, — потрапив до рук Івана Микитенка, вусппівського вождя. Він начисто забракував написане…"

За словами самого Островського, 1927 р. він почав писати повість про котовців. Написане надіслав для уточнення товаришам в Одесу. Проте пошта загубила рукопис. Дослідники не дуже довіряють цій версії. Більше схиляються до думки, що перша проба пера була вкрай невдалою, — імовірно, це про неї згадував Смолич. Може, саме тому Микола, вже сліпнучи, вступив тоді до заочного комуністичного університету імені Свердлова і буквально запоєм читав художню літературу. І, може, саме тому надалі вирішив писати російською мовою. Чи, як і досі багато хто в Україні, вважав, що з російською простіше досягти успіху. Хоча, судячи з тієї ж таки автобіографії, написаної українською впереміш із суржиком, російської він не знав. Якби знав — писав би нею, адже до середини 20-х років діловодство в радянській Україні велося російською мовою, бо серед керівників і управлінців поголовно були росіяни: українці довго не визнавали владу більшовиків.

Але Островський цю владу не просто визнавав, — він сам хотів нею бути. Власне, його роман — про її жорстоке становлення в Україні. І жодних сентиментів до борців за волю України у творі немає. Навпаки, все, що пов'язане з національно-визвольною боротьбою українців, змальоване або з ненавистю, або з насмішкою. Власне, будь-чия національність узагалі не цікавила Павку Корчагіна — тільки класове походження.

І сьогодні це дає підстави багатьом в Україні відкидати творчість Островського як чужу для нас чи й ворожу — але непотрібну, однозначно. Декомунізувати його і його героя — таким чином деколонізувавши нашу свідомість. Перейменувати вулиці і що там іще назване їхніми іменами. Позносити пам'ятники. У Хмельницькому це вже вирішено. Вулицю Миколи Островського перейменували. Пам'ятник корчагінцям — хлопчик у будьонівці біля однієї зі шкіл у центрі міста — вже ухвалено знести. Не наші ці корчагіни—островські — ну не наші ж!

А чиї ж?

Ну віддаймо все Москві. Вичистімо всіх до ноги з нашої історії, літератури, науки, мистецтва, військової справи — українців Гоголя, Чехова, Короленка, Мачтета, Маяковського, Бєляєва — бо писали російською; українців Прокоповича, Безбородька, Кочубея, Розумовських — бо творили Російську імперію; українців Боровиковського, Куїнджі, Рєпіна — бо називалися російськими художниками; українців Желябова, Перовську, геніального винахідника космічних апаратів Кибальчича — бо їх, борців за українську автономію, радянська влада зробила героями як царевбивць. Їх же мільйони — українців, які служили імперіям, російській і радянській, і серед них є рідкісні таланти й навіть генії. То віддамо Росії всіх? Чи усвідомимо, що все талановите, створене на нашій землі або нашими людьми, незалежно від їхніх поглядів, переконань і від держав, яким, на жаль, у певний час належала та чи інша частина України, — і наше теж? Може, не героїчне, може, суперечливе, та все одно — наше? Варте вивчення, цікаве для туристів, а основне — збагачує нашу культуру і — попри все — звеличує наш народ?!

Микола Островський і його творчість — із цього ряду. Це усвідомлюють у Шепетівці. При владі там сьогодні "Свобода", але Островський — понад політичними суперечками. Нема мови ні про зміну назви вулиці, ні про якісь посягання на музей (як це було в 1990-х, коли в унікальному музейному приміщенні відкрили… нічний клуб). Інша річ, що працівники музею хочуть концептуально змінити експозицію, доповнивши "вітринну" радянську історію документами історії прихованої — про російську окупацію України, голодомор, репресії. По допомогу в частковій реекспозиції звернулися до одного з керівників авторського колективу, який створював музей, — А.Гайдамаки. І той зголосився допомогти. Безкоштовно!

Містяни телефонують і заходять: "Якщо підтримка потрібна — кажіть, ми музей не віддамо". Островський для них — більше, ніж земляк, і більше, ніж письменник. Це — хай там як — їхня слава. Символ епохи, яка поєднала добро і зло.

Засуджувати його сьогодні за те, що він був дитям свого часу? Шукати пояснень, чому став більшовиком, а не петлюрівцем? На поверхні лежить найпростіша відповідь, застережлива і для нас, нинішніх: чия влада — того й мова. Не виключено, що перша невдала проба пера, зроблена рідною мовою, і, можливо, нетактовна реакція когось із українських письменників принизили молодого нервового честолюбця й назавжди відвернули його і від написання українських творів, і від спілкування з вітчизняними літераторами. Найвірогідніше, на російську Островський перейшов усередині 20-х, коли майже поселився в лікарнях та санаторіях великих міст, а остаточно — коли почав російською писати. Бо навряд чи це визначило навіть одруження в 1926 р. з Раїсою Мацюк з Новоросійська, на вулицях якого, до речі, тоді переважала українська мова. Адже сім'я дружини була родом із рідної волинської Вілії.

Між іншим, в автобіографії Островський не згадує про своє навчання у Вищому початковому училищі в 1917–1919 рр., коли влада в Шепетівці належала Українській Народній Республіці, потім — гетьманату Павла Скоропадського й знову УНР. Що й не дивно — знав, у яку партію вступає. А ось спогад про це його колишньої вчительки М.Рожанівської проливає світло на дещо в характері майбутнього письменника: "Я пояснила хлопцеві, що тепер в Україні відкриваються школи, в яких викладатимуть рідною мовою. Він одразу ж попросив книгу українською мовою. Я дала йому підручник з історії культури і дозволила взяти додому. …Читали біографію Тараса Шевченка і його "Кобзар". На Колю справило величезне враження життя цієї великої людини. Він сказав: "Багато страждав він і мучився, а все-таки досяг свого і став відомим усьому світові письменником, якого всі читають, люблять і завжди читатимуть і пам'ятатимуть".

Чи не тоді було посіяне зерно любові до письменства і прагнення саме на цій ниві зажити слави?!

А що Шевченкове слово відтоді назавжди проросло в його серці — істина, через багато літ, у 1987-му, підтверджена його дружиною. "Поки він ще бачив, у важкі для себе хвилини завжди читав "Кобзар" Тараса Шевченка, — згадувала Р.Островська. — Особливо любив поему "Катерина". Ніколи не розлучався з цією книжкою, скрізь возив її з собою. Від постійного читання вона обірвалася, зосталася без обкладинки (наразі книжка зберігається в музеї Островського у Шепетівці. — С.К.) Коли біль ставав нестерпним, починав співати улюблені пісні: "Дивлюсь я на небо", "Як умру, то поховайте" та інші. Казав, що вони допомагають хоч на мить повернутися в ті дні, коли він був повним сили й здоров'я парубком".

Тож хто зна, чи усвідомлював Островський себе українцем. Але що лікували його тільки рідне слово й українська пісня — факт.

Дух

Утім, літературний спадок Миколи Островського несе в собі значно більше, ніж прямолінійний політичний аспект. Бо він — про перемогу над неймовірно складними обставинами, відданість ідеалам і мужність жити навіть у нестерпних умовах, не зраджуючи себе, — тобто про те, для чого немає кордонів ні територіальних, ні ментальних. Саме цією силою була наповнена кожна сторінка твору. Не дивно, що його читали і ним захоплювалися мільйони. І не лише просоціалістично налаштовані патріоти в кубинських горах чи в'єтнамських лісах, а й віддані "ідеалам імперіалізму" японці, які, незважаючи на ще свіжий акт про капітуляцію у Другій світовій війні, поставили на сцені токійського театру п'єсу за цим романом. Щоби, капітулювавши, — не здаватися. Та й китайці, рухаючись наразі, швидше, рейками капіталізму, ніж світлим соціалістичним шляхом, раптом на зламі століть зняли 20-серійний телефільм саме про Павку Корчагіна. Знімали, до речі, тут, в Україні, в рідних місцях Миколи Островського. Серіал, кажуть, вдався дуже навіть китайським і став кінохітом кінця тисячоліття в найвелелюднішій країні світу, а Павка Корчагін знову — улюбленим героєм нових мільйонів.

Тож не суть важливо, чи воював Островський на війні. Основне, що він — переміг. Відчай, зневіру, роки на межі життя і смерті, які найсильнішого роблять кволим. А його — не збороли.

Що тримало на світі його — "маленького, блідого, що навзнак лежав у далекій халупці в Сочі, сліпий, нерухомий, забутий"? Слабкість? Злість? Честолюбство? Чи просто фізична неспроможність піднести до скроні пістолет?

Дух. "Дух, що тіло рве до бою", як писав такий же одухотворений і такий же мучений Іван Франко.

Він не міг підняти руку — а піднімав на боротьбу мільйони. Словом. Вірою. Власним прикладом, який став зразком для всього світу.

"Зумій жити і тоді, коли життя стає нестерпним. Зроби його корисним", — такий заповіт залишив Микола Островський. І довів це своїм життям. І надихає на це інших, кого теж не милувала доля. В музеї Островського ціла експозиція присвячена людям, які зуміли подолати свої каліцтва чи недуги: В.Коробкіну, який писав картини, тримаючи пензля пальцями ноги; Л.Михайловій, яка малювала, тримаючи олівець у зубах; Л.Лисайчук, у якої ампутовані руки, проте вона дуже гарно вишиває, та іншим, таким самим незламним. На жаль, російсько-українська війна щодня розширює цю експозицію.

…Серед сумних інформаційних телеповідомлень про вбитих і поранених в АТО наших бійців якось затесався оптимістичний сюжет. Про повернення з лікування Юрія Весельського, одного з перших наших поранених хлопчиків, який у 21 рік залишився без ноги. Його зустрічали в Борисполі рідні, друзі й журналісти, — а він аж сяяв молодістю та здоров'ям і мало не підстрибував від щастя на своєму протезі.

Жаль, що такі сюжети нечасті в нашому інформаційному просторі. Хоча цей бік війни — фізична, психологічна, соціальна реабілітація уражених нею — мав би постійно перебувати в полі зору нашого суспільства. Понад те: вже давно мала би бути розроблена і щоденно втілюватися в життя державна програма повернення до повноцінного життя всіх покалічених війною. Якби вона була — продумана, системна, глибока, — в ній неминуче знайшлося б місце для взірців. Для тих людей, котрі зазнали в житті не менших страждань і випробувань — і не здалися, а перемогли. Їх — таких — чимало довкола. Їх ще більше в нашій історії. І серед них один із найяскравіших — Микола Островський.

То чи варто відмовлятися від його літературного доробку і від нього самого? Особливо тепер, коли знову війна, коли за революційні ідеали, за вільну й незалежну Україну гинуть найкращі її діти. Коли тисячі молодих і красивих в одну мить позбуваються ніг, рук, здоров'я — тільки через те, що люблять свою країну і захищають її. Азарт бою і товариші поруч допомагають їм забути про каліцтво чи спотворення. Та коли вони зостаються наодинці з собою й несамовитіють від болю та розпачу — їм потрібен хтось старший і мудріший, хто пережив такі ж страх і безвихідь. І вижив. І переміг.

Той, хто з тихих білих сторінок книжки, яка робила безсилих — сильними, байдужих — пристрасними, цинічних — ідейними, мовить:

Ніколи не здавайся, друже. Так гартується сталь

 

«Дзеркало тижня. Україна» №4
Детальніше ...

Микола Островський написав "Як гартувалася сталь" українською мовою

Сьогодні 110 років від народження письменника. Наприкінці 40-х років минулого століття радянський літературний критик Генріх Ленобль зізнався письменниці Марії Купріній-Йорданській:

–​ Роман "Як гартувалася сталь" Миколи Островського насправді писали сім осіб. Авторський варіант був абсолютно "неудобочитаємим".
Детальніше ...

Літературна подорож «Містом Павки Корчагіна»

11 квітня шепетівчани мали змогу взяти участь у новому для нашого міста музейному проекті «Як гартувалася сталь: територія міфів та реалій». Проект реалізовано в партнерській співпраці обласного літературно-меморіального музею Миколи Островського та молодіжної громадської організації «КЕДР» в межах проекту «ProMuseum», за підтримки ГО «Фонд зміцнення громад» та ГО «Український центр розвитку музейної справи», МФ «Відродження» та МБФ «Україна 3000».
Детальніше ...
Підписатися на цей канал RSS

Вам також буде цікаво