Розділ Культура

Власний світ Олени Кравчук

Як на мене, поети - люди вельми самотні. Ніде правди діти, навіть рідні і близькі люди сприймають їхню творчість досить скептично. Через те вони і творять власний світ, оживляють його, щоб у ньому було комфортно мешкати.

Я зовсім не маю наміру розпочинати полеміку відносно того, що потрібно сучасним "геніям" пера - вони ж неповторні і непересічні, і сотворили себе самостійно.

Скажу відверто, що до геніїв нам, ой, як далеко! А щодо окремого світу творчих особистостей, то таки правда.

Кожний з самобутніх поетів студії «Доля» створив свій світ образів і літературних героїв. Він живе у ньому, іноді запрошуючи туди і нас з вами.

Візьмемо для прикладу Олену Кравчук, творчий вечір якої відбувся 11 серпня ц.р. в музеї ім. М.Островського.

Багато шепетівчан знають її, як вчительку школи-гімназії. Мало хто, як творчу особистість. А вона майже півстоліття пише вірші і прозу. Ви не знайдете у неї прилизаних римованих рядків, віршів ні про що… Ні, в них її філософські роздуми про життя, нелегкі людські долі. Вони переповнені емоціями – тут тобі і пристрасне кохання, і біль від зради. Ненависть і любов сплелися в один клубок. Ой, як важко його розплутати!..

А можливо і не потрібно його розплутувати? Адже це її власний світ.

Я не літератор, мене не вчили як визначити, яким стилем написаний вірш. Пишу так, як відчуваю. Серцем пишу і серцем відчуваю поезію – є вона чи її немає, а є просто досить гарно заримовані рядки.

Отож на відміну від більшості самобутніх поетів Шепетівщини Олена Володимирівна обрала свій вільний стиль.

Не можу з певністю сказати, чи віднести її твори до верлібру (верлібр, або вільний вірш – вірш без рим, рядки якого мають різну довжину), чи до білого вірша, але те, що її твори нікого не залишають байдужими, то це чистісінька правда.

Ось уривок з вірша «Тихіше» з циклу «Я запросила в гості пам’ять»:

Її з рушниками не просять,
Вона завітає сама,
Щоночі вона тривожить,
Дедалі керує життям.
І ти вже не в силах сховати
Ні правду, ані брехню…
Щоб душу вам не ятрило,
Живіть по законам буття,
З добром і любов’ю до Бога,
Бо пам’ять не прийме каяття.

Олена Володимирівна – сильна, мужня і харизматична жінка. Ото ж, незважаючи на життєві негаразди та примхи жіночої долі, не втратила свою, тільки їй притаманну властивість, бути жінкою, берегинею, проявити дані їй природою якості. Встигає все попорати і в господі, і в городі, і стареньку маму доглянути. Все про город може розповісти навіть якщо розбудити серед ночі.

На роботі колеги її щиро поважають – все зробить вчасно, бо безвідмовна і має почуття обов’язку. Надзвичайно працьовита і відповідальна – це зі слів колеги, завуча школи-гімназії Олени Герасименко.

А ще вміє гарно говорити і читати власні твори. Це я рахую, великим досягненням, тому що сама люблю тільки писати, а виразно з почуттям прочитати написане – такого хисту у мене немає.

Пані Олена – просто майстер художнього читання. Власні твори читає пристрасно і вміє інтонацією, тембром голосу передати душевні почуття, які заложила в ньому. Саме про неї можна сказати, що від почутого «мурахи по тілі».

Вона добра, щира, останнім поділиться і завжди прийде на допомогу, а це, погодьтеся, нині просто рідкість. Саме до неї першої звертаються колишні випускники школи. Саме її шукають ті, хто повернувся до рідних пенатів із-за кордону. А ще колишні хлопчаки, а нині воїни, учасники бойових дій в зоні АТО. Для неї вони сини, тому багато пише на цю тему.

Мати народжує сина
Жити, воліти, долати,
Вчитись, дружити, любити,
Жити, а не вмирати.

А в іншому творі розмова сина, який іде на війну з матір’ю:

«Не сумуйте за мною, нене,-
Був останній вислів твій.
Я інакше, повірте, не зможу,
Моє місце на передовій».
Вже не місяць, не два, півроку
Я за тебе молюся, сину
Я на відстані твої дні і ночі
Проживаю з тобою знову.
Як же важко, де взяти сили?
Не можливо прожити за тебе…
Я щодня зупиняю кулю,
Щоб тебе не забрала у мене.
Я молюся, як кожна вкраїнка
За дитя своє Богом дане.
Я молитимусь за ворожу дитину,
І за мирний день, що настане.

Патріотизм у неї не показний, а справжній, іде з глибин її душі.

Ворогів покарати, хоч на смерть всім стояти,
І землі ані крихти окупантам не дати.
Відстояти країну, у біді не лишати,
І встає мій народ!.. На колінах йому не стояти!

- ці рядки написані кількома роками раніше, але таке враження, ніби сьогодні і про сьогоднішній день.

Найболючіше – це зустрічатися з матерями загиблих синів, її учнів. Вона пам’ятає їх пустотливими хлопчаками чи колючими, наче їжачки, підлітками. Ой, скільки ж потрібно було мати терпіння, щоб у перехідний період їхні «коники» витерпіти!..

Нині це дорослі самодостатні молоді люди, які у важкий для країни час стали на захист її рубежів і віддали найдорожче – життя, щоб ми жили у мирній Україні.

Олену Володимирівну привітали колеги по перу. Багато гарних слів сказали Антоніна Осецька, Тетяна Карнаух, інші. А Сергій Доскач, Тетяна Кушнірук прочитали присвячені пані Олені вірші. Подруга дитинства Зінаїда Русняк принесла і показала присутнім світлини з їх дитячих та юнацьких років та дещо прочитала з дівочого щоденника.

Творчий вечір пройшов у надзвичайно гарній душевній атмосфері.

І на завершення вірш Олени Кравчук «Набат»:

Зловещий век засеял семя желчи,
И всходы прорастают повсеместно.
И человек бессилен в мире власти,
И тьма, безликость восседают незаметно.
Мужей и сыновей хороним больше, чем обычно,
И женщин оперируем в десятки больше раз.
Чистилище планеты возможно неизбежно,
Увы, но не огнем войны и не сейчас.
Каких грехов, долгов мы накопили,
Чтобы расплачиваться так?
Зачем и почему, за что мы заслужили?
Подобно как в Ковчег собрали нас.
Покорность нам не скрыть?
Все в миг как будто бы проснулись
От спячки денежной и суеты проблем,
И души наши мигом содрогнулись
Вопрос один: «Война зачем ?»
О, человек большой иль малый,
Богат ли беден, розни нет.
Ты украинец, русский ли татарин –
Сумей прозреть, мы столько вместе лет.
Неужто места стало мало?
Угодий не хватает и земли?
Воды и солнца меньше стало?
А может не хватает и самой войны?
Кто право дал беду накликать,
Забыв про Бога и детей?
Кто смеет их заставить плакать,
Забыв отцов своих и матерей?
А может тот, кто не успел набить ячейки в банке?
И яхты не успел купить и самолёт?
И может тот, кто не достроил виллу на Ямайке,
Сегодня правит миром и прилюдно лжёт?
Сегодня смело он рвётся к дулу автомата,
И к переделу сферы рвётся тоже он,
Забыл он звуки грозного набата,
И третьей мировой готовит звон…

Кравчук Олена Володимирівна - народилася 1 вересня 1954 в м. Шепетівка в родині військового Батько – кадровий офіцер, учасник Великої Вітчизняної війни.

Навчалася у школі № 5, згодом - Івано-Франківському педінституті на історичному факультеті. Працює вчителем в НВК №2 –гімназія протягом 40 років.

Вірші почала писати з шкільних років (12 років), завдячуючи вчителю української мови Рибачок Лідії Павлівні.

Друкувалися в газеті «Третій тост» збіркою «Афганістан – Крик, біль, пам'ять».

Член шепетівської літературно-мистецької студії «Доля» (2014).

Її вірші увійшли до збірки «Трави пахнуть кров’ю».

Останнє редагування 27 квітня 2020, 17:11
0
репостів
0
репостів