Олександр Васильович – один із небагатьох шепетівчан, котрий добре знає історію нашого залізничного вузла до 1960-х. Уже зі шкільних літ жваво цікавився робочими буднями батька, мами. Залюбки слухав розповіді бабусі та діда про залізницю.
— Ось там у 1914–1917 роках працювала моя бабуся Антоніна Михайлівна, — показує на місце колишнього залізничного вокзалу станції Шепетівка-І Олександр Черв’ятюк (воно розміщувалося праворуч від теперішнього, зведеного 1955 року). — Вона починала підсобницею у буфеті. Згодом — у «кип’ятилці».
Щоб влаштуватися на роботу до буфету, переселенка з Австро-Угорської імперії Антоніна Михайлівна Скулинець «додала» собі віку. Сказала, що їй не 10, а 13 (1901 року народження).
Одним із її «колег» виявився… Микола Островський.
— Бабуся того Островського завжди називала «Колею». Переказувала, що був звичайним і непоказним хлопчиною. Потім працював у вагонній дільниці, — розповідає пан Олександр.
У травні 1949 року мама нашого співрозмовника здобула фах багажного та квиткового касира. Тоді ж випускником її «альма-матер» — Вінницької дорожньо-технічної школи – став батько. Там він опанував професію головного кондуктора.
— На той момент за плечима їх обох була участь у радянському партизанському русі, — зазначив Олександр Черв’ятюк. — Через це мама передчасно посивіла, 17-літньою. Якось згодом, під час святкового заходу, до неї підійшов знаний партизан Г.Кухалейшвілі (уродженець Кавказу) і поцікавився, чому сива. Дізнавшись, що і як, поспівчував: «Наші жінки не воюють. Якщо тебе хтось пальцем зачепить — дай знати. Знайду його і зарэжу!».
Батьки пана Олександра одружилися 1951 року. Відтоді постійно проживали у Шепетівці. Трудилися за «своїми» спеціальностями на залізничному вузлі.
— Тато не перевіряв квитки у пасажирів поїздів, як зараз декому може видатися, — посміхається наш співбесідник. — Адже головні кондуктори «пильнували» за належним технічним станом вагонів і паровозів. Наприклад, стежили, щоб осі рухомого складу не перегрівалися.
Кожен такий працівник мав п’ять ліхтарів. Два із них, які називалися «індиками» (через червоні скельця), кондуктори чіпляли у кінці залізничного потяга, з обох боків останнього вагона. Вранці на місце ліхтарів вивішували металеві знаки червоного кольору.
Головний кондуктор до кінця 1960-х входив до складу кожної бригади, які обслуговували паровози на відрізках Шепетівка–Здолбунів, Шепетівка–Гречани, Шепетівка–Ланівці, та й по всьому Союзу.
— Але з нагоди 50-річчя Жовтневої революції (1967 р.) Одеська залізниця виступила з ініціативою скасувати посади кондукторів у СРСР. Ідею економії коштів влада підтримала. Відтак, тато мусив «перепрофілюватися» на кочегара паровоза, — говорить Олександр Черв’ятюк.
У депо його «посадили» на локомотив, названий на честь Миколи Островського. Паровоз цей на той момент уже від’їздив тисячі кілометрів, тож потребував частих ремонтів.
— Паровоз «відновлювали» аж у Білорусі, — зазначив Олександр Васильович. — Втім, вік техніки узяв своє — лопнув котел паровоза. На щастя, у результаті вибуху обійшлося без жертв. Після цього локомотив «списали».
Тож пан Василь мусив опановувати тепловоз. Тим більше, що наприкінці 1960-х повсюди в країні відбувалася заміна паровозів на інші види тяги. Пропрацював помічником машиніста тепловоза до виходу на пенсію у 1979 році.
— Ще якихось 60-80 років тому залізничники були елітною «кастою». Діяла спеціалізована «залізнична» система закладів торгівлі, промисловості та послуг — ОРС. Навіть існували спеціальні школи, як от освітні заклади №№ 9 та 10 (нині – два корпуси Шепетівської ЗОШ № 6), куди вважалося за честь віддати свою дитину. Середня школа № 10, у якій я навчався у 1960-х, була переповнена дітьми, навчання велося у дві зміни, – нагадав про цікаве минуле Шепетівського залізничного вузла і своєї родини пенсіонер Олександр Черв’ятюк.
