Понеділок, 30 травня 2016 13:33

Валентин Садовський – видатний діяч УНР, жертва сталінських репресій

Автор Дмитро Пісарцов
У кожного народу, нації, кожної країни є особистості, імена яких є надзвичайно важливими для утвердження національної державності та національної ідеї. Вони мають величезне значення для розуміння історичного процесу. Одне з таких історичних імен, зважаючи на специфіку його громадської, політичної, наукової діяльності, державницької політики та приналежності до еміграційно-націоналістичного табору, було загублене і стерте з історичної пам’яті українців на 70 років. Але за допомогою науковців ім’я Валентина Садовського повернулося з небуття.

Молодий бунтар

Відомий державний, громадський та науковий діяч Валентин Васильович Садовський народився 1886 року у с. Пліщині Шепетівського району у сім’ї священика. Навчався в Острозькій гімназії, після закінчення якої вступив на юридичний факультет Київського університету святого Володимира. Пізніше навчався на економічному факультеті Петербурзького університету.

Валентин Садовський був одним з організаторів українських студентських громад. Належав до складу керівних органів студентських організацій – інформаційного бюро та Головної ради, співробітничав із часописом «Український студент», за їхніи дорученням виїздив до Галичини за українською літературою і соціал-демократичними виданнями.

У 1904 році 18-річний студентський активіст стає членом Робітничої української партії (РУП), потім входить до складу місцевої організації УСДРП.

У 1907 році йому, як члену Центрального комітету, доручають вести листування з місцевими організаціями, у зв'язку з чим він був заарештований. У 1909–1910 роках разом з Д.Донцовим, В.Дорошенко та А.Жуком редагує партійну газету «Праця». Після закінчення університету у 1913 році працював товаришем присяжного повіреного, а 1915 року, побоюючись арешту, переїхав до Києва, де зайнявся адвокатською практикою.

У боротьбі за українську державність

Коли у березні 1917 року революційні змагання в Україні переросли у спробу відновлення української державності, В.Садовський не залишився осторонь цих подій. Як представник УСДРП, він брав участь у підготовчій комісії Центральної Ради: готував Статут цього законодавчого органу, який констатував утворення УЦР.

Тринадцятого березня 1917 року УЦР запросила його до комісії для складання відозв, а через два дні рекомендувала представником Звенигородського повіту у Київському губернському комітеті Ради об’єднаних громадських організацій.

На Всеукраїнському національному конгресі, який відбувся 19-21 квітня 1917 року, Валентин Васильович виголосив доповідь «Територія і людність України», у якій обґрунтував питання території та населення України майбутньої автономної України. Він займався розробкою організаційних засад діяльності УЦР та її виконавчого комітету, обґрунтуванням економічної політики уряду, вивченням питання щодо території, населення майбутньої Української держави.

У червні–серпні 1917 року В.Садовський — Генеральний секретар судових справ України. Під час відсутності голови Генерального секретаріату виконував його обов’язки. Після видання у серпні 1917 року московським урядом «Тимчасової інструкції для Генерального секретаріату» і обмеження кількості генеральних секретарств, В.Садовський працював радником в українському уряді.

Тоді ж Центральна Рада призначила виконавчий комітет під назвою «Комітет Центральної Ради» (пізніше — «Мала Рада»), до якої входив і наш земляк.

Активну участь взяв В.Садовський у написанні історичного для України Першого Універсалу.

Двадцять восьмого червня 1917 року, після проголошення Універсалу, Комітет Центральної Ради на закритому засіданні постановив організувати уряд України, який назвали Генеральним секретаріатом УЦР. Валентин Садовський став генеральним секретарем судових справ. У Генеральному секретаріаті було вісім генеральних секретарів та один генеральний писар, які переважно належали до УСДРП. Найстарішим за віком був Іван Стешенко, а наймолодшим – Валентин Садовський.

Наш земляк відіграв важливу роль і у підготовці Другого Універсалу Центральної Ради який був проголошений 16 липня 1917 року.

Як член Малої Ради, В.Садовський брав участь у прийнятті IV Універсалу, в обговоренні Берестейського мирного договору, входив до економічної парламентської комісії, яка вивчала економічний аспект договору.

Після прийняття УЦР «Тимчасової Інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» (серпень 1917 р.) склад Генерального секретаріату скоротився до 7 секретарств. Разом з іншими було ліквідовано й генеральне секретарство судових справ. У зв'язку з цим та через погіршення стану здоров'я вчений тимчасово відійшов від активної державної та громадської діяльності.

У період гетьманату наш земляк викладав на курсах українознавства, входив до складу української делегації на переговорах з радянською Росією. Належав до опозиційної гетьманській владі організації — Українського національного союзу.

За Директорії УНР був призначений міністром праці і на цій посаді залишався у кількох кабінетах протягом 1920–1921 років.

На чужині

Після поразки Української революції Валентин Садовський емігрував до Чехословаччини. В еміграції — професор Української господарської академії у Подєбрадах, член Наукового товариства ім. Т.Шевченка та Українського наукового інституту у Варшаві.

Протягом 1920–1921 років очолював міністерство праці в еміграції. У 1921 році вийшов з уряду, працював у редакціях газет «Українська трибуна» (м. Варшава) та «Діло» (м. Львів).

Автор праць: «Нарис економічної географії України» (1920), «Проблеми індустріалізації в народному господарстві» (1929), «Районізація України» (1931), «Праця в УРСР» (1932), «З підсумків колонізаційної політики в СРСР» (1936) та інших.

Валентин Васильович активно поєднував викладацьку роботу з громадською. Входив до складу «Товариства українських економістів», «Українського історико-філологічного товариства».

Крім того у своїх працях «Північно-західна Україна у світлі статистики» (1924), «Людність західноукраїнських земель по польському перепису 30 вересня 1921 року», «Українці поза межами УРСР на основі перепису 1926 року», «Огляд літератури про українську демографію» (1931) науковець зробив значний внесок у демо- та етногеографію.

Смерть у Лук'янівській в'язниці

Дванадцятого травня 1945 року у місті Празі капітан «СМЕРШу» Мішин провів затримання Валентина Садовського «як білоемігранта, працюючого міністром юстиції при уряді УНР і члена Центральної Ради» «на підставі матеріалів, які надійшли від громадян Праги», оскільки «Садовський, перебуваючи за кордоном, проводив роботу, ворожу СРСР», як зазначалося у протоколі затримання.

За постановою капітана Клименка від 6 грудня 1945 року Валентину Васильовичу було висунуто обвинувачення за статтями 54-4, 54-11 КК УРСР (антирадянська діяльність).

За свідченнями колеги по тюремній камері, «...по році перебування там він зробився зовсім старим, беззубим дідом з опухлими ногами, і що його в тому лахмітті, яким він прикритий, ніхто би вже не пізнав». Згодом його етапували до Лук’янівської в’язниці Києва.

Двадцять дев’ятого січня 1946 року заступник наркома держбезпеки УРСР генерал-майор Єсипенко затвердив постанову про продовження терміну слідства та утримання під вартою. Слідство у справі завершилося 27 лютого 1946 року. Ніхто не взяв до уваги факт хвороби ув’язненого

В обвинувальному висновку, датованому 2 березня 1946 року, підсудному висувалися злочинні дії за статтями 54-4, 54-11, 54-13 КК УРСР. Його справа передавалася на розгляд суду військового трибуналу Київської області. Двадцять сьомого березня 1946 року на підготовчому судовому засіданні постановили «справу слухати в закритому судовому засіданні без участі обвинувачення та захисту і без виклику свідків».

Саме засідання військового трибуналу відбулося 30 березня 1946 року й тривало 1 год. 15 хв. (з 20.05 по 21.20). Вирок був нещадним. Суд вирішив: «Садовського В.В. за сукупністю здійснених ним злочинів ... позбавити волі терміном на 10 років без конфіскації майна». Першого квітня засуджений подав касаційну скаргу до військового трибуналу військ НКВС Українського округу, який залишив вирок без змін. Третього травня 1946 року його перевели до нового місця ув’язнення, де він і помер 24 листопада 1947 року.

Повернення із небуття


Після цього – майже 45 років невідання, глухої завіси, аж до початку масової реабілітації жертв політичних репресій в СРСР. Перша хвиля реабілітації після смерті Й.Сталіна у березні 1953 року не відновила чесне ім’я нашого земляка.

Реабілітаційні заходи щодо нього розпочалися у листопаді 1989 року і продовжилися вже у незалежній Україні. Так, у 1993 році на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» заступник генерального прокурора України В.І.Кравченко затвердив реабілітаційний висновок щодо В.В.Садовського «у зв’язку з відсутністю сукупності доказів притягнення до кримінальної відповідальності». Так вченого було посмертно реабілітовано.

Вісімнадцятого грудня 2008 року депутати п’ятого скликання Шепетівської міської ради своїм рішенням перейменували частину вулиці Київської на вулицю Валентина Садовського. Однак уже депутати шостого скликання скасували це рішення. Відтак з мапи міста зникла вулиця видатного земляка.

У лютому 2016 року Верховна Рада України постановою «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв» № 971-VIII постановила урочисто відзначити на державному рівні у 2016 році 130-ту річницю від дня народження Валентина Садовського (1886-1947 рр.) — вченого, економіста, журналіста, громадського діяча, члена Центральної Ради.

Сподіваюся, що депутати сьомого скликання відновлять історичну справедливість і в Шепетівці буде вулиця, названа на честь видатного земляка.

P.S. Під час написання статті була використана слідча справа Валентина Садовського (1945–1947 рр.), що перебуває на збереженні у галузевому архіві Служби безпеки України.

Коментарі (0)

Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

  1. Можете коментувати як гість, але ліпше Зареєструйтесь або авторизуйтесь
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением