Понад двадцять років минуло від того дня, коли Україну спіткала страшна трагедія — техногенна катастрофа, спричинена вибухом на Чорнобильській АЕС. Джерело атомної енергії, що вважалося цілком безпечним, заподіяло шкоду, реальний обсяг якої і досі не визначений. 26 квітня 1986 року в Україні на 4-му блоці Чорнобильської АЕС сталася досі найбільша катастрофа в атомній промисловості. Невдалий експеримент вийшов з-під контролю, вибух зруйнував корпус реактора, почали плавитись паливні стрижні, радіація вийшла назовні. Вибух на ЧАЕС сучасні дослідники вважають у п'ятсот разів потужнішим за вибух атомної бомби, в 1945 році скинутої на Хіросіму. Його наслідки — безмежні людські втрати та незмірна шкода, завдана здоров’ю цілої нації, але найважче виміряти травмії моральні.
Ми зустрілись зі свідками події 25-річної давнини і згадали, як це було.
Ось спогади людей, в чиїх серцях вже ніколи не згасне біль, спричинений «полум’ям Чорнобиля».
Ніна Федорівна Солов ’янова: «Ми з сім’єю жили в Чорнобилі, за 15 кілометрів від Янова, де розмішувалася стан-ція.Жили якусі, будували плани на майбутнє, ростили дітей.
Я працювала кухарем, чоловік у сільгосптехніці. Вранці 26 квітня я, як завжди,йшла на роботу. Дорогою проходила гіовз райвідділ міліції, де і почула вперше, що на атомній станції щось сталося. Але реальної загрози тоді ще ніхто не знав. Майже одразу в місті повністю відімкнули радіо і телефонний зв’язок. Ніякої інформації до нас не доходило. Через день почали евакуйовувати дітей. Ми своїх синів також вивезли. Старшому тоді було 11 років, а молодшому — всього чотири з половиною. Ми ж з чоловіком залишалися у Чорнобилі до 5 травня. Я готувала їсти ліквідаторам, а чоловік разом з іншими робітниками вантажив пісок у парашути, які вертольотами доставляли на станцію для гасіння пожежі.
Вражала природа навкруги. Майже відразу пожовтіли дерева, навіть трава та бур’яни стали бурого кольору. Сильно дерло в горлі.
Вже на початку травня почалась загальна евакуація населення. Нам сказали, що зможемо повернутися за 3—4 дні, тому брати з собою потрібно лише документи та гроші. Ми з сім’єю тільки побудували будинок, пожили там всього півтора місяця. А моя сестра саме закінчувала ремонт у будинку, коли прийшов міліціонер і сказав, щоб вона швидко забивала вікна та двері і виїжджала. Тоді ми ще не знали, що покидаємо свої домівки назавжди.
Вивезли нас спочатку у Бородянку, де підселили у квартиру, в якій жила чужа сім’я. А вже пізніше ми переїхали у Судилків до моєї матері.
У серпні мене знову викликали в Чорнобиль, оскільки я була матеріально-відповідальна, тож потрібно було передати майно. Заглянула у свій будинок. Вікна та двері були вибиті, меблі повалені. Мародери винесли все, що було цінного. Зараз щороку намагаємось з чоловіком навідуватися у рідні місця. Хата наша вже повалена — на тому місці ростуть бур’яни. Серце обливається кров’ю, коли все це згадуєм. Квітень 1986-го назавжди розділив наше життя па два великих відрізки: до та після трагедії».
Петро Анатолійович Гурський: «19 травня 1986 року я повинен був їхати у відрядження в Ростов-на-Дону, але о другій годині ночі черго вий а вто - тра і іс порт ного підприємства повідомив про терміновий збір водіїв. Директор сказав нам, що на Чорнобильській атомній станції сталася аварія і потрібні добровольці для допомоги у її ліквідації. Ніхто ще тоді до кіпця не розумів, що трапилось і куди їдемо,але ми погодились.
Адже розуміли, що там зараз такі ж, як ми, прості люди, і їм потрібна допомога. По приїзді у Вишгороднас відразу розподілили у різні дільниці 30-кіло-метрової зони. Першочерговими нашими завданнями були евакуація постраждалих від аварії та перевезення вантажів. Ще дорогою я звернув увагу на колони автобусів.
Територія спорожніла — сумне і тривожне видовище. Відчуття було таким ніби я опинився на іншій планеті. Працювати доводилося в спеціальних захисних комбінезонах,та радіація все одно чинила свій вплив. Хриплі голоси та червоні обличчя — таких прикмет набували всі ліквідатори вже на третій день роботи. Радіоактивні частинки осідали на шкірі та голосових зв’язках, спричиняючи опіки.
На нічліг зупинялися за межами зони, на березі річки, їжу готували самі з продуктів та води, які привезли з дому. Лікар порадив вживати в невеликих дозах алкоголь, який хоча б якось захищав від радіації. В моїй команді було семеро чоловік. Двох із них — Юрія Сорочинського та Василя Катрука — вже давно немає серед живих. Вічна і світла їм пам’ять. Підірване і моє здоров’я. Але через стільки років я жодного разу не пошкодував, що був там. Я пишаюсь тим, що зробив свій маленький внесок у ліквідацію катастрофи. Адже якщо не ми, громадяни своєї країни, то хто тоді піклуватиметься про неї?»
Ось такі вони, спогади тих, хто ціною власного життя та здоров’я врятував майбутні покоління, дав нам можливість сьогодні жити і творити. Сотні тисяч їх і зараз живуть з цією катастрофою у своїх серцях. Чорнобильський атомний реактор — це вогонь, що обпалює душу всім ураженим. / ми з вами маємо засвоїти цей урок. Ядерне полум’я Чорнобиля — це не звичайна катастрофа, після якої можна прибрати уламки і відшкодувати збитки. Натомість потрібно навчитися жити по-новому і переглянути набуті в еру науково-технічного прогресу цінності.
Природа не пробачає помилок і не терпить експериментів над собою.
Підготував Андрій Полєщенков.