Леонід Жмурко - любляче серце поета

Шепетівський край багатий на самобутні таланти, але творчість Леоніда Жмурко це щось унікальне і надзвичайне. Тут і біль від тяжких втрат, від непосильної ноші Богом даного на долю хреста - інвалід дитинства… ДЦП, постійні фізичні страждання… і такий яскравий, багатий світ його душі. Навзамін Господь дав йому велике любляче серце і великий талант поета.

Новий п’ятий поетичний збірник – наче невисихаючий струмок любові, людяності і доброти поета. Яка ж в нього широка і бездонна душа! Які щирі почуття до людей! Його доброта безмежна. Сьогодні цим якостям можна тільки подивуватися і щиро порадіти за людину, яка попри всі негаразди долі не озлобилася, а зуміла зберегти найкращі людські якості.

Автор любить поезію це ми бачимо в вірші «Этот стих»:

Этот стих – как цветок, что играет, трепещет.
Как вода чёрных луж и реки.
Миллионами граней играет и блещет.
Ветер – тронувший кожу щеки.

Так може написати тільки людина залюблена у поетичне слово.

Все, що проходить через його душу, його особисті почуття, постає перед читачем в якомусь особливому чудовому і неповторному світлі.

Його любов до життя, до України, Шепетівського краю, природи, жінки – світла і добра. Ось рядки з його вірша «малая Родина»:

Лес мне шепчет речь свою исконную,
(жаль, но разучился понимать).
Помню только грусть его иконную
И ручьёв святую благодать.
Как в ладони моей Малой Родины,
Как в былое детство наяву,
Под кусты разложистой смородины
Завалюсь в душистую траву.

В його віршах - переживання за долю України, обездоленого люду, якого скоро пустять по світу з торбою…

Леонід – неперевершений Майстер високохудожніх образів:

Звёзды плывут и созвездия
(что-то их ждёт впереди?),
Как незабудок соцветия
Их прижимаю к груди.
Тихо качается лодочка,
Как… колыбелька со мной,
Кто-то склонился и молится,
Нежно куснувшись рукой.

Або малесенька замальовка в чотири стрічки, і ти бачиш живе створіння - сонячного зайчика:

На ладонь солнца лучик упал,
И свернувшись в клубок, притаился.
Я его, приглядевшись, узнал-
Он из детства ко мне возвратился.

Неперевершений Майстер пейзажної і філософської лірики. Так, у вірші «Всё глубже осень» знаходимо такі рядки:

Обыкновенная дорога,
Две грязных колеи в воде,
Луна, как рог единорога,
И, как попутчица в беде.

Ось так під пером Леоніда все саме звичайне в одну хвилину стає казковим, цікавим і привабливим.

Кожен вірш Леоніда – це неповторна образність, романтика, шквал почуттів:

Волошки на столі у білім глеку,
У хаті пахне хлібом із печі.
Пригадую з дитинства мить далеку,
Як хліб пекла бабуня уночі.
Як коровай духмяний діставала
І накривала чистим рушником.
Молитовку до Господа читала…
А ніч згасала тихо за вікном.
Волошки – на столі і за віконцем.
Давно бабусі нашої нема,
Лише рушник із вишиваним сонцем,
З волошками її напомина.

Кожна стрічка написана поетом – це ціла гамма вражень, це яскравий світ його думок. Він має свій стиль, свій голос і хоче бути почутим читачем.

Поет має свій внутрішній багатий світ. Його думки передають його переживання, його сердечні почуття. Він володіє справжнім художнім даром. Може в одну хвилину створити надзвичайно правдиву, реалістичну картину і, водночас, одним штрихом зробити її казковою.

Любов до жінки – ось вічна тема його насичених емоціями поезій:

А світло тане воском на стіні,
Прозорий шовк пів сутінок тьмяніє.
Ти щось шепочеш лагідне мені.
Від чого серце в тілі шаленіє.
Твої слова, як квіти золоті,
Як струмінь світла сонячний на скроні.
О, як люблю миттєвості оті-
У рук твоїх жаданому полоні.
Твої слова крилаті, наче мить,
Й повітря, і жива вода, і мертва.
О, як від них в душі моїй бринить
Струна кохання і любові вперта.
Чимало промайнуло зим і літ,
Вже сивина укрила снігом скроні
Та ми її сприймаємо як цвіт-
Бузковий цвіт в простягнутій долоні.
Твоїх очей бездонну глибочінь
Люблю п’янку, від трунку – знемагаю
Люблю життя безмежну височінь…
Та до нестями - лиш тебе кохаю.

А ще кожен вірш Леоніда – це цілісний світ з глибокою філософською думкою. Сам автор є не тільки споглядачем, але й літературним героєм. Іноді він залишається за кадром, іншим разом - безпосередньо приймає участь у дійстві.

Люба картинка з життя є пережитою автором, пропущеною через його серце.

Образність у його творах просто неперевершена: «осела ночь кофейной гущей», «тени, как пантеры» тощо.

Не часто зустрінеш поета з таким самобутнім талантом, що зумів у наш непевний час зберегти щирість почуттів і людську доброту. Він наче прийшов до нас з іншого часу, коли честь і гідність значили багато, а не були просто словами… Так і хочеться сказати: «Поет времен Серебряного века».

Дуже хочеться, щоб вірші Леоніда залишили гарний слід у людських серцях.

На завершення не можу не розмістити його вірш «Долюбить». В ньому весь поет.

В беспробудной тоске за Серебряным веком,
(всё нам мнится, что мы не в свой час рождены),
Я хотел бы явиться иным человеком
На просторах огромной, как небо, страны.
В дни, когда возникали, как звёзды и гасли-
Маяковский, Есенин, Цветаева, Блок…
От народной любви… от народных напраслин
Может я уберечь, хоть кого-то бы, смог.
Заслонить от молвы, от навета, от пули
И от слов, что, как камень, с размаху в лицо.
От речей, что ещё никого не вернули-
Похоронных, от тех., как Иуд – подлецов.
Скрежещу от бессилья и руки сжимаю,
Видит Бог, мы не в силах судьбу изменить.
Но мне кажется – я чью-то жизнь проживаю,
Кто не смог дописать, домечтать, долюбить.