«Будні безхатченків, або Життя на самісінькому дні», — так назвала свій матеріал про життя однієї з верств українського суспільства Оксана Світлична (див. «Шепетівський вісник», 30 січня 2013 р., с. 4). Після того, як підприємство кранівника Михайловича закрили, він пішов у запій. Почав гризтися з дружиною. На навчання доньки бракувало коштів, тому благовірна здійснила «хід конем» — розміняла трикімнатну квартиру на однокімнатну. Але чоловіка в новому помешканні «забула» прописати. Через це Михайлович оселився в підвалі. Нині збирає в центрі міста склотару і з того живе. Типова як на теперішні часи «віртуального покращення» життєва історія, чи не так? Утім, мене більше зацікавив не цей бідолашний, а деякі оціночні судження авторки статті щодо бомжів.
«Чи потрібно жаліти цих людей? — запитує себе журналістка Світлична. — Вони ж не котики і собачки, а люди, які мають голову на плечах і у змозі самі розпорядитися своїм життям». Інший пасаж авторки такий: «Людина повинна боротись за своє існування, не боятись просити допомоги...». А ще жінка пише: «Істина в тому, що «порятунок потопельників — справа рук самих потопельників». Сиджу, і так собі думаю: наскільки «прополоскали нам мізки» за ці останні роки! Невже і авторка статті переконана, що «кожен — сам коваль свого щастя» і «оптимізм — неодмінний атрибут успіху»? А де місце співпереживанню, співчуттю до тих, кого природа обділила вольовничістю? Так, в українському суспільстві нині «канючити» не модно, «полагається» щирити зуби і переконувати всіх навколо, що все — окей. Ця фальшива ідеологія прийшла до нас з-за океану, її носії — представники зовсім іншої ментальності, ніж наша. До речі, «впарюють» нам дарвіністичні ідеї про «боротьбу за існування» та «розпорядження своїм життям» переважно підконтрольні олігархам телеканали, хоча свого часу їхні власники «вигризали» свої перші мільйони далеко не з посмішкою на обличчі, а з хижим оскалом. А коли в сучасної людини бракує власної волі, пані Світлична, то що їй робити? Вести її на кладовище і копати їй могилу? І чому «боротися за виживання» — неодмінна складова успіху? Чому більшість сьогодні не живе, щоб просто насолоджуватися кожною хвилиною життя, а «веде боротьбу», — Ви над цим не замислювалися?
Вже двадцять один рік як Україна є незалежною державою, а радянські химери не дають спокою депутатам Шепетівської міськради. От і на січневій сесії, пише Наталія Гурінович («День за днем», 30 січня 2013 р., с. 2), «більшість депутатів не проголосувала за вшанування героїв Крут». Так само депутати проігнорували пропозицію депутата Юрія Вахоцького внести до «Програми державних, міських, професійних свят та пам’ятних дат у м. Шепетівці на 2013 — 2016 рр.» день народження Степана Бандери та день створення УПА. А ще народні обранці «під легкий іронічний шумок у залі» відхилили пропозицію оголосити 4 липня днем визволення від більшовицьких загарбників, зазначає авторка публікації. Що ж, якби панове в розкішних костюмах і думаючих про пошив шуби, що сиділи в залі (див. фото до статті В. Королькова), знали історію своєї Батьківщини, не було б ніякого «іронічного шумка». 90 років тому (2 січня 1923 року) в селі Судилкові під Шепетівкою радянські чекісти заарештували Семена Могилу — розвідника Армії Української Народної Республіки, який був безпосередньо причетним до бою під станцією Крути і, можливо, навіть відчув на своїй шкірі «дзижчання» більшовицьких розривних куль (журнал «Український тиждень», 29 січня 2013 р.). До того ж, зовсім скоро, 20 лютого 2013-го, патріоти відзначатимуть річницю з дня смерті Герася Соколенка — українського поета родом зі села Михля на Ізяславщині, члена мельниківського напрямку ОУН. Цей чоловік спеціально присвятив битві під Крутами свого вірша «Лицарі безсмертних чинів». 20 березня 1943-го його заарештувала німецька кримінальна поліція в Шепетівці і відправила на виправні роботи до Рейху. Ось так у нашому краї перетнулися учасник бою під Крутами і поет, що цей бій возвеличив...
«Із 1 січня підвищено зарплати та пенсії» — повідомляє 31 січня газета «Шепетівка» на с. 5. Мінімальна щомісячна зарплата, радіє видання, з нового року вже становить 1147 грн., а пенсія — 894 грн. Для переконливості часопис порівнює ці показники з груднем 2009 року, коли мінімальний заробіток становив 744 грн, а пенсія — 573 грн. Справді, різниця велика. Але давайте порівняємо ці «підвищення» не з «сивою давниною», а з груднем 2012-го! Виходить, що мінімальна зарплата в січня, якщо порівнювати з грудневим показником (1134 грн) зросла всього на 42 грн. До мінімальної грудневої пенсії за віком (884 грн.) у січні додали лише 23 грн. При цьому колишні нардепи і надалі отримують до 15 тисяч гривень на місяць, екс-судді та прокурори — по 6—7 тисяч, розмірковує Валентина Мураховська у «Газеті по-українськи» (11 січня 2013 р., с. 3). До речі, прості пенсіонери не сидять на місці, а реагують на такі псевдо-покращення. 66-річна харків’янка Ганна Скобенко надіслала прем’єр-міністрові листа з вкладеними 11-ма гривнями, на які їй держава торік підвищила пенсію. Пряма мова пенсіонерки: «Із середини минулого року моя пенсія зростала чотири рази. У липні додали «аж» 1 гривню 14 копійок, у жовтні — 2 гривні 28 копійок, у грудні — 5 гривень 32 копійки та у січні цього року — 1 гривню 90 копійок» («Експрес», 31 січня-7 лютого 2013 р., с. 1).
Турбують українців не лише низькі пенсії та зарплати, але й безробіття. Цю тему, зокрема, піднімає й Лідія зі смт Грицева, що в Шепетівському районі. Ось її слова: «...мої діти, всі чужі поневіряються тут, в Україні, або світами, хапаються за будь-яку роботу, щоб вижити. Внуки закінчили учбові заклади на золоті медалі, вчаться на підвищені стипендії. Але де їм далі працювати? Лише йти вагони розвантажувати. Та дехто з них і цьому, переконана, буде радий» («Подільські вісті», 24 січня 2013 р., с. 2).
Спостережливий шепетівський пенсіонер Дмитро Сусько виявив, що подорожчав хліб сорту «Бородинський». Якщо торік у вересні буханець такого в шепетівських крамницях коштував 4 грн. 20 коп., то після Різдва 2013-го — вартує 4 грн. 70 коп. Булочки та здоба теж подорожчали («Шепетівський вісник», 31 січня, с. 1). До речі, стрибок цін могла спровокувати і зупинка міського хлібозаводу, бо для регіональних пекарів на одного конкурента стало менше і з’явилася нагода цим зловживати. «Коли вже мешканці міста споживатимуть продукцію місцевого виробництва?» — риторично запитують з цього приводу обурені шепетівчани редакцію обласної газети «Подільські вісті» (24 січня 2013 р., с. 3). Невже справді наші земляки надіються почути аргументовану, а не окозамилювальну чи завуальовану відповідь на свій «крик душі» від чиновників?
